Контрреволюція після Революції гідності

Рік, який минув після Революції гідності, зафіксував невтішну дійсність. Революційні процеси в державі не набули глибокого, системного і незворотного характеру. Навпаки, усі вони були зупинені і заморожені. Змін не сталося. Як і реформ та життя по-новому, про які так люблять розповідати нинішні керманичі України. Між тим, ціна торжества контрреволюційних процесів дуже висока і загрожує повністю зруйнувати країну.

Шукаючи відповідь на питання, чому революція на сучасному етапі перетворилася у контрреволюцію, а темпи «покращення життя» значно перевершують період Януковича, потрібно поглянути на тих, хто на хвилі революційного піднесення прийшов до влади. А також зрозуміти: чи зацікавлені вони у реалізації ідей Революції гідності?

Станом на 2014 рік в Україні панувала олігархічно-корумпована клептократична модель функціонування держави. Корупція та майнові зловживання чиновників, недієвість правоохоронної системи, соціальна несправедливість були звичайними явищами повсякденності. Основні мотиви діяльності тих, хто перебував при владі, зводилися до отримання особистої матеріальної вигоди, а не втілення стратегічних цілей з розбудови країни.

Розкрадання державних коштів, ухиляння від сплати податків, виведення капіталів в офшори, несприятливий бізнес-клімат, злиденність значної частини населення та казкові багатства невеликої купки псевдоеліти, – типові риси України дореволюційної доби. Країни, в яких панує клептократія, неспроможні забезпечувати сталий економічний розвиток, дбати про свою обороноздатність, освіту, медицину чи тим більше вирішувати якісь глобальні світові питання. Адже правляча каста розглядає таку державу як звичайну територію для свого збагачення і засіб задоволення своїх апетитів.

Хоча така модель держави напівколоніального типу є згубною для українців, в її успішному збереженні і функціонуванні були і є зацікавлені правлячі еліти. Після Революції гідності, попри всю риторику з очищення влади, якісних трансформацій не відбулося. Так, частина одіозних представників олігархічно-кримінальних кланів втратила свій вплив і посади. Але сама система загалом не змінилася, а успішно пристосувалася до нових умов.

Життєздатність клептократії в Україні зумовлена тривалим пануванням олігархічних груп в економіці та політиці, засиллям політиків з колоніальним світоглядом і звичайних пристосуванців. Хоча, після втечі Януковича і його оточення здавалося, що система впала і буде знищена. Насправді ж цього не відбулося. Реальну владу в Україні здобули не національно свідомі позасистемні сили, а представники інших конкуруючих ворожих олігархічних груп і їх політичні ставленики. Саме вони вчасно підхопили важелі управління і не дозволили забезпечити незворотність змін.

Не секрет, що більшість сучасних політичних партій України фінансується олігархами. Їх довірені особи сидять у парламенті як народні депутати. Сьогодні олігархи є губернаторами, вони мають прямий вплив на Кабмін. І навіть наш президент належить до цього вузького прошарку українського суспільства. Таким чином, свою економічну впливовість вони вдало трансформують у політичну владу і здобувають здатність керувати державою, будучи своєрідними «сірими кардиналами».

Після повалення режиму Януковича і Партії регіонів ніяких зрушень у цій сфері не відбулося. Олігархічно-фінансові клани швидко і оперативно зорієнтувалися у зміні ситуації і визначилися з підтримкою політичних партій, інвестуючи свої капітали в потрібних їм політиків і нові проекти на виборах. Це дозволило не допустити змін, за які проливали свою кров Герої Небесної сотні.

Збереження мажоритарної виборчої системи дозволило повернутися у парламент великій кількості колишніх вірних васалів Партії регіонів та й самих екс-«регіоналів». Вдало і успішно користуючись бідністю значної кількості населення, нардепами стали чимало місцевих олігархів. Класичним прикладом такого стану справ є Волинська область, де на трьох з п’яти виборчих округів перемогли місцеві олігархи.

За підсумками року після Революції гідності нинішня українська влада на чолі з Петром Порошенком і Арсенієм Яценюком, а також наближеними до них політичними васалами, котрі зараз разом формують коаліцію у Верховній Раді, стала уособленням контрреволюції. Важко знайти інше слово, щоб коротко і влучно охарактеризувати зміст роботи уряду і президента, які не наважились на рішучі радикальні зміни, а вперто намагаються залишити все так, як і було. І наївно сподіваючись косметичними новаціями вирулити ситуацію, лікуючи окремі симптоми, а не причини хвороб українського суспільства та держави.

Стару корумповану систему, яка працювала на відкатах, поборах і грабунку держави свідомо чи несвідомо було вирішено не демонтувати, а зберегти та пристосувати задля власної вигоди і утримання при владі. У тому, щоб революційні реформи не відбулися, зацікавлений весь без винятку олігархат та залежні від них політики. У цьому ж зацікавлений і великий контингент корупціонерів різних рангів у різних галузях держуправління, судах, прокуратурі, митниці та міліції.

Сьогодні інтереси олігархату, клептократичних політиків і корупціонерів збіглися і допомогли їм унеможливити зміни, зберегти і підім’яти систему під себе. Свою рідну систему, в якій їм затишно і комфортно. Де діють вигідні і зрозумілі для цієї псевдоеліти правила гри. Але яка винятково згубна і смертельно небезпечна для існування української нації і держави.

Тактичну перемогу контрреволюції не можливо не помітити. Вона проявляється у всіх сферах нашої дійсності. У відсутності покараних за розстріли Майдану. У знаних корупціонерах періоду режиму Януковича, які досі вільно розгулюють на волі. У намірах ЄС скасувати санкції проти окремих соратників межигірського царка через бездіяльність української прокуратури.  В обвалі гривні і стрімкому падінні рівня життя українців. У бездарному керівництві економікою та відсутності реформ. У зрадниках, які спокійно почувають себе в Генштабі та Міноборони. У тому, що ніхто не поніс відповідальності за поразки на Сході і смерті наших солдат, за збитий ІЛ-76, Іловайськ, а тепер і Дебальцеве. У формальній люстрації. В продовженні панування принципу «любих друзів» і кумівства в українській політиці.

Коли спостерігаєш за нинішнім станом справ, виникає певне відчуття дежавю. Проводиш паралелі з 2005 роком, коли помаранчеві успішно і бездарно провалили запит суспільства на зміни. Тоді теж було протистояння на рівні президента – прем’єра, і кожен з них опосередковано звинувачував одне одного в тому, що той нічого не робить. Але і той, і інший були вихідцями з старої системи і кожен з них не бажав та й не міг забезпечити реальні перетворення в Україні.

Сьогодні ситуація аналогічна. Контрреволюція поки що перемогла. Але динаміка процесів в країні і зовнішньополітичні обставини зовсім інші. Тому в інтересах виживання української нації – зламати контрреволюційний відступ і забезпечити втілення ідей Революції гідності.

Герасименко Петро

http://vgolos.com.ua/articles/kontrrevolyutsiya_pislya_revolyutsii_gidnosti_172564.html