Тут теж не люблять Януковича. Теж
обговорюють маєток Клюєва. Теж знають, що українські суди, прокуратура і
міліція корумповані. Як, звісно, і російські.
Втім, до недитячої гри Віктора Федоровича,
Владіміра Владіміровіча й української опозиції мешканці Кримського півострова впевнено долучають ще одного гравця.
Несподіваного, але ключового. Це Степан Бандера. Чи то «Бендера» – це вже
залежить від рівня освіти. Степана Андрійовича тут бояться більше, ніж
корупціонерів, відсутності шансів на гідне майбутнє і невідомих мовчазних
хлопців з автоматами. «Бендера вон с Крыма!» – таким написом на облупленій
стіні промзони зустрічає потяги з «великої землі» Джанкой. Місто в руїнах.
Занедбані будинки, бездоріжжя, скелети радянських заводів, напівзруйновані
сільськогосподарські споруди. «Фашизм не пройдет! Бендера вон!!!». Скидається,
що безлад у Криму створив саме він. І капличку, як то кажуть, теж він
зруйнував...
Кримчанин Андрій –
таксист. Має стареньку радянську «Волгу», шкіряну куртку й хрипкий баритон,
яким «зазиває» пасажирів на сімферопольському залізничному вокзалі. Околицями
оминаємо перекритий центр кримської столиці. Проїжджаємо повз блокпост – біля
військової вантажівки чергують озброєні чоловіки. Їх близько десяти.
Чи вони росіяни? Росіяни.
У тому Андрій не має жодних сумнівів. Утім, він радий, що «гості» тут.
Російські військові захищають місто від міфічних бандерівців. «200 автобусов
этих мразей к нам отправили!» – обурено констатує він.
У голові більшості
місцевих каша. Пояснити, як саме вони бачать майбутнє Криму: у складі України,
у складі якоїсь новоутвореної з кількох південних та східних регіонів держави,
«на самоті» чи то справді у складі Росії, більшість не може. Не визначились. Але
скандують одне: «Росія!». Скандують біля місцевої Ради, чіпляючи на одяг
георгіївські стрічки та стрічки кольорів прапору РФ. Скандують біля пам’ятника
Лєніну, що поруч із сімферопольським Будинком профспілок. А ще: «Фашизм не
пройдет!».
Людей, що беруть участь у
розгублено-проросійських мітингах, на вулицях не так вже й багато. До двох
тисяч. Але й альтернативних зібрань не видно. «Фашизм, говорят, не пройдет...
Но какая же тогда Россия? Разве в России националистов мало?» – тихенько
обговорюють ситуацію дві бабусі, що прямують кудись тутешнім проспектом Кірова.
Пояснення дуже просте.
Російські націоналісти загрози для російськомовних мешканців півострова не
становлять – усі ж свої! Зовсім інша справа – націоналісти українські.
Путінська пропаганда – це не тільки телебачення. Це й страшні чутки, що
ширяться містом. Сивий чоловік б’є cебе кулаком у груди, присягаючись:
націоналісти вже безчинствують у Львові. Там, розповідає він, російськомовних
мешканців міста, навіть жінок та дітей, ставлять на вулицях на коліна. Мочаться
на них. Змушують кричати «Слава Україні!». У цю маячню він вірить щиро. Жінку,
яка днями втекла зі Львова після таких тортур, нібито навіть бачив знайомий
його знайомих. На черзі, звісно, Сімферополь...
Є тут, звісно, ті, хто
ненавидить Україну. Але є й інші. Наші. «Я очень люблю эту страну. У меня
украинских предков большинство», – каже Федір. У нього приємне обличчя, глибокі
карі очі, червона арафатка. Одягнений у камуфляж. Схожий на пересічного хлопця
із Самооборони Майдану. Однак він кримчанин. Оборона тут своя. На куртці –
георгіївська стрічка. У Росію не хоче, хоч і перебуває на умовно-проросійській
акції.
«Крым должен стать частью нового образования,
которое включит в себя Одессу, Николаев, Херсон, Донецк и Харьков... Это будет
Новороссия... Или Юго-Восточная Украина. Отказываться от Украины, опплевывать
ее лично я не собираюсь. Понимаю, что многие люди, вышедшие на Майдан, хотели
позитивных перемен. Мешать всех в одну кучу и очернять – дело неблагодарное. Мы
прекрасно знаем, что собой представляет та коррупционная структура, которая
существовала при президенте Януковиче, – розмірковує хлопець. – Но... я очень
сочувствую киевлянам. Киев – любимый нами город, красивый город, замечательный.
Но во что его превратили беспредельщики и мерзавцы... Это недопустимо».
Російських військових, що
стоять поруч, він «беспредельщиками» не вважає. Називає їх гарантією безпеки кримчан. Гарантією того, що до міста
не завітають «мерзавцы».
«Мерзавцы», які палитимуть
будівлі, ставитимуть кримчан на коліна, підніматимуть червоно-чорні прапори над
місцевими органами влади. Того, що ніхто цього робити й не збирався, він не
усвідомить, здається, ніколи. Того, що на Крим не їдуть 200 автобусів із
бандерівцями, теж.
«Чим страшніша брехня, тим
охочіше в неї вірять», – казав Ґеббельс. Крим вірить. І ховається від вигаданої
загрози за широкими спинами російських військових. За муром «бажаної»
російської окупації. «Щасливо!» – усміхається Федір, визираючи з-за неї.
«Росія! – скандує, як заклинання, натовп. – Росія!»
Блокпости між Україною та
Кримом вона почала ставити тільки зараз. Стіну страху, яку насправді й
охороняють автоматники, будувала роками.
Її не можна зруйнувати чи
обійти. Розбирати доведеться по цеглинці.
Немає коментарів:
Дописати коментар