Україна: розчаклування. Євромайдани на місцях проти СРСР і мафії

Чверть століття тому в шкільному курсі історії неодмінно була глава «Тріумфальноє шествіє совєтской власті» – малося на увазі швидке захоплення влади більшовиками на місцях по всій Російській імперії. Минулого тижня, через 22 роки після падіння комунізму, ми нарешті спостерігали зворотний процес.

Після того як протистояння в Києві перейшло в «гарячу» фазу і з’явилися перші жертви, у четвер обурені львів’яни захопили обласну держадміністрацію. Її голова Олег Сало підписав із переляку заяву про відставку (потім він від цієї заяви відмовиться). Наступного дня протестувальники зайняли офіси ОДА в Івано-Франківську, Рівному, Тернополі, станом на вихідні вже в 11 областях, переважно на Заході, влада перейшла до рук народу, почали формуватися альтернативні Народні ради. Несподіванішим як для режиму, так і для опозиції виявився успіх повсталих у Центрі: Вінниця, Житомир, тим більше Полтава, Чернігів та Суми хоча часом і голосують проти регіоналів, але досі ніяк не вважалися центрами спонтанної політичної активності. Неймовірно жорстокі сутички сталися в Сумах, де регіоналам вдалося відбити адміністрацію, а також у Черкасах, Дніпропетровську, Запоріжжі. Подекуди протести охопили районні центри на кшталт Бердичева, Кременчука, Броварів. Вразили відносно слабші противладні виступи, але там, де, здавалося, їх зовсім не слід очікувати, як-от у Луганську, Миколаєві, Одесі. Демонстрації відбулися навіть у таких бастіонах влади, як Донецьк і Харків, де загальний рівень страху та зомбування населення подолати важко. Крим залишається заповідником СРСР, хоча своє слово ще не сказали кримські татари. І тут остаточно з’ясувалося, що в адміністрації на місцях лише два ресурси: загнані від перевтоми, але сп’янілі від безкарності силовики і... люмпен!

Класово близькі

Вже давно відомо, що кількість правоохоронців у нас зашкалює: у перерахунку на тисячу жителів Україна перебуває на четвертому місці після Росії, Білорусі та чомусь Королівства Бутан. Безконтрольне накачування силових м’язів спочатку було виправдано необхідністю подолати кримінальну гульбу 1990-х, але потім далася взнаки внутрішня логіка поліцейської держави, адже «порядок» – одне з ключових понять тоталітарної свідомості, й, розбудовуючи копію УРСР, важко було утриматися від однієї з її засад. А невдовзі стало зрозуміло, що охорона громадського порядку – досить прибутковий бізнес, слід було тільки вибудувати знизу до самої гори, й відтоді різниця між криміналітетом і міліцією взагалі зникла, тим більше що на місцях вони практично зрослися між собою.

Водночас використання напівкримінальних або відверто кримінальних угруповань у політичному процесі не можна вважати виключно українським know-how: до їхніх послуг не раз вдавалися диктаторські режими в Африці та Латинській Америці. У нас гопників стали використовувати на початку 2000-х спершу з цілком прагматичною метою: для тиску на непоступливих бізнесменів. Згодом виникла практика задіювання вуличних бойовиків на проблемних виборчих дільницях, де активісти перешкоджали фальшуванню підрахунку голосів. Потім їх випробували на політичних акціях – так виникла влучна назва «тітушки». Нарешті вони згодилися в справжньому ділі: це ті самі «чужі руки», якими можна безкарно й відносно дешево тероризувати мирних громадян і розправлятися з незгодними.

Насправді під узагальнювальним зручним поняттям «тітушки» ховається кілька різних явищ: а) відверті кримінальники; б) безробітна босота депресивних індустріальних околиць; в) напівпрофесійні спортсмени, які відточують свою майстерність під дахом міліції. Усі вони різною мірою є продуктом тих промислових регіонів, де в радянські часи будували підприємства, що виробляли нікому не потрібну продукцію, а потім їх закривали, бо зі зникненням Держплану нарешті виявилося, що вона справді нікому не потрібна. Оскільки за інвестиційним кліматом Україна перебуває на сто сорок якомусь місці у світі, розміщувати тут виробництва чогось такого, що матиме попит, охочих не знайшлося, а розвивати свій малий бізнес, не маючи навичок, грошей, захисту закону й, можливо, здібностей, декласовані й погано освічені (дякуємо тобі, радянська школо!) місцеві мешканці не наважилися. Хтось безжально відзначив, що тітушки – це і є перше покоління незалежних українців. Без мети, без соціальних зв’язків, без укоріненості у свою землю, культуру і мову.

Єдині, кому на сьогодні вони знадобилися, – це нинішні господарі життя. Схоже походження, схожа ментальність, тільки біографія трохи вдаліша. Не дивно, що саме в Донецьку, Харкові, Дніпропетровську, Сумах, Запоріжжі, Черкасах, себто там, де від імені режиму господарюють адміністратори зі специфічним бекграундом, досвідом і зв’язками, гопоту мобілізували за символічну плату під прапори правлячої партії. Бандити, хулігани й спортсмени всі разом били по-звірячому жорстоко демонстрантів під прикриттям міліції або разом із міліцією, стріляли в них із травматичної зброї, палили їхні автівки, а подекуди, як у Донецьку, – свій своя не познаша! – внаслідок поганої координації нападали одне на одного. Країні й світові наочно відкрилося те, що без напівтонів пояснює природу нинішньої влади: об’єд­нання криміналітету на посадах, криміналітету в погонах і криміналітету в старому звичному розумінні слова в один організм.

Важке пробудження

Не таємниця, що правляча вертикаль дістала всіх і скрізь – від Ужгорода до Стаханова. Досі в різних областях на сваволю й ненажерливість регіоналів реагували по-різному: десь пристосовувалися, десь пручалися, десь терпіли як неминуче зло («краще вже ці, ніж ті фашисти-бандерівці, про яких розповідали в телевізорі»). Але загальна нездарність і тупість центрального апарату збурили всю Україну.
Репресії охоплюють дедалі більше коло повсякденних ситуацій: купівля дров чи бензину, шин чи спортивного спорядження з високою ймовірністю може скінчитися затриманням, побиттям і поки що двомісячним арештом без жодних додаткових доказів. З дозволу сказати, правоохоронці чатують на підозрюваних у лікарнях, на заправках, кооперативних гаражах, по домівках (ходять, наприклад, дільничні по під’їздах і запитують, хто співчуває Майдану), просто на вулицях. По суті, достатньо просто не сподобатися представникові влади, якщо в ньому заграє класове чуття, ти приречений як мінімум на сеанс приниження, як максимум на тортури й реальну перспективу провести за ґратами наступні 15 років. Доки це стосувалося тільки столиці, де багато людей, а інформація поширюється в інтернеті, провінція здебільшого чекала, принаймні в Центрі й на Сході. Коли на місця надійшли прямі свідчення нелюдської практики репресій, подекуди у страшному вигляді родича чи знайомого в труні, терпець увірвався. Кожен вияв сваволі лише розширює базу Майдану не лише соціально, а й географічно. Потроху зростає протестна активність навіть тих українців, які не бачили себе на барикадах і гасили своє невдоволення бесідами на кухні, як чверть століття тому. У Києві тонтон-макути хоча б намагаються ховатися від камер, у менших містах, де звичаї суворіші, взагалі не панькаються: хапають і побивають без жодних сентиментів. Список зловживань і злочинів стосовно дійсних чи уявних протестантів у Дніпропетровську, Запоріжжі, Черкасах, а не лише в Києві вже тягне на «Білу книгу», яку колись напишуть на науку нащадкам.

Неприхована окупація країни незаконними збройними формуваннями з кожним днем вивільнює антивладні настрої й у перспективі каналізує їх у форму антикримінального повстання. Цілком зрозуміло, що місцеву домінуючу ментальність не змінити ані за місяць, ані за рік. Багато хто на Сході досі сприймає дійсність очима телеканалу «Інтер» (окремий уклін «колегам»!) і бурчить цілком у дусі офіційно схвалених плакатів: «Досить гуляти, ідіть працювати!» Водночас ніяка пропаганда не може затьмарити той факт, що роботи як такої немає, а якщо є, то за неї не платять або не платять як слід, а покращення не настає, а здирство зростає, а воду дають по годинах, а мажори жирують, а міліція, яку тут і без того не дуже любили, зовсім втратила людське обличчя. До того ж відбувається зміна поколінь: як уже було сказано, зараз тим, хто застав СРСР у свідомому віці, за сорок і більше. Принаймні значний прошарок освічених людей у колишніх індустріальних центрах напевно знає, що є інші закони, крім блатних, інші правила, крім «понять», а Європа, яку п. Янукович певний короткий час досить інтенсивно рекламував, – це не лише одностатеві шлюби й економічна криза. Що ж стосується молодшого покоління, то багато хто незалежно від соціального походження відкрив для себе великий світ, існуючи в новій, постіндустріальній реальності. Хтось із них належить до «креативного класу», хтось до... футбольних ультрас – наразі ця різниця не має принципового значення. На масовий активний спротив розраховувати тут не випадає, але на розхитування радянської ментальної матриці – безумовно.

Демонтаж і перезавантаження

Якщо ці рядки не застаріють, перш ніж вийти друком... Якщо лідери не здадуть Євромайдан... Якщо влада не наважиться на самовбивче загострення з подальшими зачистками й уведенням надзвичайного стану... Якщо ситуація не вийде з-під контролю... Одне слово, якщо будь-яке зазирання в майбутнє не позбавлене заздалегідь сенсу, можна передбачити як мінімум закріплення спротиву на досягнутих рубежах. Ресурсів протестувальників, вочевидь, недостатньо для розвитку наступу. Ресурсів правлячої партії (правоохоронці, точніше, як хтось влучно висловився, кривоохоронці, плюс кримінал), навпаки, на цьому етапі достатньо для того, щоби тримати ситуацію під контролем на Сході й, можливо, повернути якісь символічні будівлі разом із начинням у Центрі. Водночас і далі відбуватиметься невпинне й безсоромне залякування активістів і всіх, кого солдати системи вважатимуть потенційними активістами за старим радянським принципом «класового нюху». В цьому сенсі баланс сил суттєво залежатиме від будь-яких, навіть символічних, успіхів революції безпосередньо в Києві. Кожен наступ Майдану сприяє розгубленості місцевих чиновників, які служать ватажкові не за совість, а за страх.

Вочевидь, бунту на кораблі допомагатимуть подальше незадоволення місцевих еліт, застарілі протиріччя й образи на донецьких, які вже не просто відтісняють, а відверто тероризують будь-який бізнес, що не є стовідсотково своїм. Адже навряд чи слід чекати, що представники «Сім’ї» на час заворушень істотно змінять свої харчові звички. Інакше кажучи, якщо раптом піраміда захитається, перебіжчиків довго чекати не доведеться.

Головне ж для країни загалом полягатиме в досвіді тих територій, які де-факто перейшли до самоврядування. Наскільки вони будуть здатні використати потенціал самоорганізації населення для налагодження повноцінного життя й передусім безпеки? Чи не спробують ті функціонери й депутати, які декларували невизнання режиму, відновити схеми своєї взаємодії вже під новими прапорами? Тобто наскільки демонтаж радянських засад виявиться справжнім, а не декоративним? Тривожні сигнали з місць уже надходять: у деяких містах і навіть областях учорашні вірні регіонали перефарбовуються й успішно очолюють Народні ради, зберігаючи всі важелі адміністративно-корупційного впливу.

Громадськість не повинна дати себе обдурити. Небезпечне й двосічне гасло люстрації в жодному разі не може бути відсунуте на другий план, а всі винні в репресіях включно з провідними емісарами «Межигір’я», відповідальними за зловживання владою (громадяни Колесніков, Тулуб, Пеклушенко, Кернес та інші), занесені на чорну дошку з подальшим притягненням до кримінальної відповідальності.
Головне, що українці, на відміну від своїх двоюрідних братів, схоже, таки знайшли альтернативну форму бунту – не «бєссмислєнного» і не «бєспощадного». В умовах непевності країна не показує жодних ознак розповзання, хоча центр спротиву ніяк не може адміністративно впливати на ситуацію, бо не має жодних реальних важелів, усе тримається на свідомості, здоровому глузді та авторитеті – не окремих лідерів опозиції, а Майдану загалом.

Письменниця, відома під псевдо Макс Фрай, українка Світлана Мартинчик, яка мешкає зараз у Литві, щойно написала у своєму блозі: «Там, у Києві, люди розчакловують землю, на якій мені випало народитися». Невже правда?

http://tyzhden.ua/Politics/100602