«Третя світова теорія»
– нова система поглядів, котра протиставляється ідеям комунізму Маркса та
капіталізму Адама Сміта. В даній теорії докладно розкритиковано сучасну
демократію: на думку її основоположника Каддафі, демократія перестала бути
справді народною. Розглядаючи сутність демократії, він наводить відповідні
підтвердження цієї думки.
Теорія
заперечує традиційні знаряддя влади – парламенти, партії, референдуми – і
протиставляє їм концепцію прямої народної демократії, заснованої на народних
конгресах та народних комітетах. При цьому Загальний народний конгрес, який
приймає загальнодержавні закони, розглядає лише ті питання, котрі обговорені та
висунені на порядок денний первинними народними конгресами, які об’єднують усе
доросле населення країни.
Закон
суспільства не може залежати від політичної кон’юнктури, а мусить базуватися на
звичаях і релігії. Третя світова теорія проголошує необхідність скасування
найманої праці та право робітника на продукт, який він виробляє.
При
розробці теорії Каддафі спирався, зокрема, на теоретичні праці теоретиків
анархізму Михаїла Бакуніна та Петра Кропоткіна, поєднуючи їх з
егалітаристськими принципами ісламу.
Єдиною
державою, що взяла на озброєння «Третю світову теорію» Муамара Каддафі,
як свою офіційну ідеологічну доктрину, стала Лівія . Згідно з нею було введено
систему «прямої народної демократії» – «джамахірію», засновану на зразок
античної демократії.
Основні
положення «Третьої світової теорії» викладені в «Зеленій книзі» – її можна
завжди знайти в кожній лівійській крамниці, у тому числі й примірники,
перекладені різними мовами світу.
Книга
являє собою цитатник лівійського лідера, поділений на три частини, й охоплює
наступні життєво важливі аспекти існування:
-
вирішення проблеми демократії (народовладдя)
-
вирішення економічної проблеми (соціалізм)
-
суспільний аспект «Третьої світової теорії»
Перша
частина «Зеленої книги» – «Вирішення проблеми демократії (народовладдя).
Політичний аспект «Третьої світової теорії» (вийшла в січні 1976) заперечує
традиційні форми демократії, такі як парламент, партії, референдуми та викладає
основні принципи прямої народної демократії, котра спирається на народні
конгреси та народні комітети. Хоча тут і викладені цілком очевидні речі,
обурюватися цим не варто – скоріше за все мало людей задумувалося про те, що
демократія та інші свободи насправді є ні чим іншим, як різновидом диктатури. У
даній частині це дуже наочно описано.
Згідно
«Зеленої книги» переможцем у боротьбі за владу завжди виходить інструмент
правління – окрема особистість, партія, клас, а переможеним завжди в результаті
залишається народ, а разом із цим, за думкою Каддафі, й істинна демократія.
Політична боротьба часто вможливлює прихід до влади того інструменту правління,
що представляє меншість, до того ж «законним демократичним шляхом». Тобто всі
існуючі політичні режими фальсифікують істинну демократію та являють собою
диктаторські режими.
Парламентаризм,
на думку Каддафі, – хибне вирішення проблеми демократії. Парламент не може
витупати від імені народу, оскільки демократія означає владу самого народу, а
не тих, хто виступає від його імені. Способи виборів до парламенту не можуть
вважатися демократичними, бо маси стають повністю відірвані від депутата.
Депутат монополізує владу мас і право вирішувати за них їхні справи. Парламент
по суті представляє не народ, а партію, що перемогла на виборах. Фактично народ
експлуатується політичними силами в боротьбі за владу. Система виборних
парламентів є демагогічною системою, бо голоси можна купувати та підтасовувати;
себто парламентське представництво є ошуканством. У цілому теорія
представницького правління – застаріла та неактуальна практика, вигадана
філософами та мислителями тоді, коли правителі владарювали над народом, як над
покірною худобою.
Партія
згідно «Зеленої книги» – це сучасний диктаторський інструмент правління, це
влада частини над цілим. Партії створюються групами людей для реалізації своїх
інтересів або нав’язування суспільству своїх поглядів і встановлення панування
в ньому своєї ідеології. Кількість партій при цьому не має значення. Більше
того – чим більше партій, тим гостріше між ними боротьба за владу, що підриває
програму, направлену на добробут усього суспільства. Інтереси суспільства та
суспільного розвитку приносяться в жертву міжпартійній боротьбі за владу. Крім
того, партії можуть бути підкуплені ззовні чи зсередини. Опозиція – це не орган
контролю народу за діяльністю правлячої партії, вона лише вичікує слушний
момент, щоб зайняти місце владної партії біля «годівниці». Контроль знаходиться
в руках партії, що знаходиться при владі (за допомогою парламенту), а влада – в
руках партії, що здійснює контроль. Звідси зрозуміло, наскільки брехливі,
фальшиві та незграбні існуючі в сучасному світі політичні теорії.
Каддафі
порівнює партію та клан. На його думку, боротьба партії за владу нічим не
відрізняється від боротьби за владу між племенами та кланами. Обидва ці види
боротьби впливають на суспільство негативним чином, роз’єднуючи його.
Референдум
– це фальсифікація демократії. Учасники референдуму можуть сказати лише одне
слово: або «так», або «ні». М. Каддафі вважає, що кожний мусить мати можливість
обґрунтувати свою думку, причину схвалення чи несхвалення. Тому, щоб бути
повною мірою демократичним, потрібно створити такий інструмент правління, який
являв би собою весь народ в цілому, а не представництво від його імені.
Каддафі пропонує створити особливу ієрархічну структуру народних
конгресів і комітетів, у результаті якої«управління стає народним, народним стає
контроль, втрачається визначення: демократія – це контроль народу над урядом, а
на його місце приходить нове: демократія – це народний самоконтроль».
«Єдиним
засобом здійснення народної демократії є народні конгреси. Будь-які інші
системи правління недемократичні. Усі існуючі нині в світі системи правління
недемократичні, якщо вони не дотримуються цього методу правління. Народні
конгреси є кінцевою метою руху народів на шляху до демократії. Народні конгреси
та народні комітети становлять кінцевий результат боротьби народів за
демократію.»
Подібна
система працює достатньо ефективно: у Лівії все населення країни поділяється на
народні конгреси, які вибирають народні комітети, котрі в свою чергу формують
наступне коло народних конгресів, а ті вже вибирають адміністративні комітети,
що замінюють собою держадміністрацію. Питання, які розглядаються на конгресах,
остаточно формулюються щороку на Загальному народному конгресі. Відповідно до
підсумків, рішення Загального конгресу надходять до нижчої ланки в
зворотному порядку.
На
Загальному народному конгресі, де спільно збираються керівні органи народних
конгресів, народних комітетів, профспілок і професійних об’єднань,
обговорюються найважливіші суспільні проблеми та приймаються остаточні
законодавчі рішення.
У першій частині «Зеленої книги» М. Каддафі також виклав і свої
погляди на свободу слова. На його думку«людина, як фізична особа, мусить мати свободу
самовираження, і навіть якщо вона не сповна розуму, мати право вільно виражати
своє божевілля». Людина,
як юридична особа, також вільна у вираженні себе, як такої. У першому випадку
людина представляє тільки самого себе, у другому – лише групу фізичних осіб, що
утворюють юридичну особу.
«Суспільство
складається з багатьох фізичних і юридичних осіб. Тому, якщо фізична особа є
божевільною, це не значить, що інші члени суспільства також божевільні. Преса –
це спосіб самовираження суспільства, а не окремої фізичної чи юридичної особи.
Газета, що є власністю індивідуума, виражає тільки точку зору її власника.
Твердження, що вона представляє суспільну думку, неправдиве, і не має ніяких
підстав, бо насправді вона виражає точку зору фізичної особи, а з точки зору
істинної демократії неприпустимо, щоб окрема особистість володіла публічними
засобами друку та масової інформації».
У
другій частині «Зеленої книги» – «Вирішення економічної проблеми (соціалізм)» –
викладений економічний аспект «Третьої світової теорії» (вийшла 2 лютого 1978).
У
даній частині викривається рабський характер найманої праці та проголошується
право робітника на вироблений ним продукт. Людина зобов’язана працювати в міру
своїх сил і мусить при цьому мати достаток, що задовольняє його потреби, а всі
надлишки повинні спрямовуватися на накопичення суспільного багатства.
Накопичення надлишків однією людиною призводить до зменшення потреб іншої
людини, а значить є неприпустимим.
У
вересні 1977 року Каддафі висунув за основу розвитку господарського життя
принцип «самоврядування в економіці». За цим принципом передбачався перехід
підприємств до колективного власності тих, хто на ньому працює. Оголошене ним
згодом гасло «Партнери, а не наймані працівники», знайшов теоретичне
обґрунтування в другій частині «Зеленої книги» та з листопада того ж року почав
упроваджуватися на низці промислових підприємств.
У ході розвитку своїх економічних ідей Каддафі висунув нове
гасло: «Житло
– власність його мешканця». Себто людина, що живе в хаті, є її
господарем, а не орендатором. У травні 1978 року був прийнятий закон, згідно
якого здача житлових приміщень в оренду заборонялася, а колишні орендатори
ставали власниками орендованих ними квартир і будинків.
Впроваджуючи
в життя гасло «Партнери, а не наймані працівники», робітники та службовці, з
народними комітетами на чолі, захоплювали підприємства й установи в сфері
не тільки виробництва, але й торгівлі, а також різноманітних служб
обслуговування. Колишні власники отримували разом з компенсацією можливість
брати участь у керуванні цими підприємствами, але на правах «рівного
партнерства з виробниками». Ця кампанія «народного захоплення», як її назвали в
Лівії, стала своєрідною формою ліквідації приватної власності великої та
середньої буржуазії.
Функціонування
політичної системи «Джамахірії» на місцях, й особливо на виробництві,
ускладнювалося як через саботаж буржуазних прошарків, так і через недостатню
підготовленість здійснюваних заходів, нездатністю нового управлінського апарату
керувати господарством. Усе це викликало незадоволення та протести частини
населення. Проти політичних та економічних новацій лівійського керівництва
виступила певна частина мусульманського духівництва. Вона звинуватила Каддафі у
«відступництві від положень Корану».
У
відповідь влада пішла на серйозні дії, направлені на обмеження впливу
духівництва. Опозиційно налаштованим «хранителям чистоти ісламу» Каддафі
влаштував на телебаченні публічний іспит зі знання Корану. Богослови не змогли
відповісти на запитання лідера лівійської революції та були скомпрометовані в
очах вірних. Це дало Каддафі підстави позбавити згодом декого з них права
провадити релігійну службу.
Завершальним етапом усіх економічних реформ у Лівії мало стати «досягнення новим соціалістичним
суспільством стадії, коли остаточно зникнуть прибуток і гроші, коли суспільство
стане цілковито продуктивним, а виробництво повністю задовольнятиме матеріальні
потреби всіх членів суспільства. На цьому заключному етапі прибуток зникне сам
собою, а значить перестануть існувати і гроші». Нині ж кожний лівієць отримує стільки,
скільки вистачає для задоволення його фізіологічних потреб: хліб та інші
продукти харчування коштують дешево; транспорт і бензин практично безкоштовні;
усі мешканці Лівії забезпечені безкоштовним житлом.
Завдяки
експлуатації багатих нафтових ресурсів, що почалося з 1961 року, раніше
злиденна Лівія перетворилася на квітучу державу з найвищим в Африці прибутком
на душу населення. У 1970-ті роки ціни на нафту на світовому ринку значно
підвищилися, що призвело до накопичення значних коштів у Лівії, котра була
постачальником нафти до країн Заходу. Державні надходження від експорту нафти
йшли на фінансування містобудування та створення сучасної системи соціального
забезпечення. Разом з тим для підвищення міжнародного престижу Лівії величезні
суми витрачалися на створення добре озброєної сучасної армії. В Північній
Африці та на Близькому Сході Лівія виступала в ролі носія ідей арабського
націоналізму та безкомпромісного супротивника Ізраїлю та США. Різке падіння цін
на нафту в середині 1980-тих років і санкції ООН за переховування палестинських
сепаратистів (від 1992 року) призвели до значного послаблення Лівії. 12 вересня
2003 року Рада Безпеки ООН скасувала санкції проти Лівії, введені 1992 року.
Третя
частина – «Суспільний аспект «Третьої світової теорії» (вийшла 1 червня 1979) –
стосується багатьох сторін життя, у тому числі становища жінок, системи освіти,
спорту. Саме в цій частині представлене глобальне бачення правильного
співіснування. Основоположні принципи зводяться до того, що: кожний народ
повинний мати свою релігію; визнати значущість безперервного ланцюжка («родина
– плем’я – нація – світ»; «від малого до великого»).
Згідно «Зеленої книги»: «якщо
національний дух виявляється сильнішим релігійного духу, то боротьба між
різними націями, до цього об’єднаних однією релігією, посилюється, і кожна з
цих націй прагне незалежності, повертаючись до властивої їй суспільної
структури»; «плем’я – це та ж родина, яка збільшилася за рахунок зростання
потомства, себто плем’я – це велика родина. Нація – це плем’я, але плем’я, що
розрослося в результаті збільшення потомства, себто нація – це велике плем’я.
Світ – це нація, але нація, що розділилася на безліч націй в результаті
зростання населення, себто світ – це велика нація.»
«Плем’я –
це природний соціальний захист людини, котрий забезпечує його суспільні
потреби». У
Лівії, згідно прийнятих соціальних традицій, плем’я колективно забезпечує викуп
своїх членів, спільно виплачує за них штраф, разом мститься за них і колективно
їх захищає. Особливе місце в Зеленій книзі відведене жінці, її фізичній будові
та ролі в суспільстві:
По-перше – «жінка
– людина, як і чоловік»;
По-друге – жінка
– особина жіночої статі, а чоловік – чоловічої. Виходячи з цього, жінка «має
регулярне захворювання у виді щомісячних кровотеч, якщо ж цього не
відбувається, то значить вона завагітніла».
По-третє
– тенденція позбавити жінку її природної ролі матері та замінити її як матір
яслами, дає початок відмові від гуманного людського суспільства та перетворенню
його на біологічне суспільство, яке живе штучним життям (тому в Лівії відсутні
дитсадки, а жінка, народивши дитину, уже ніколи не виходить на роботу).
По-четверте
– чоловічі представники виду в світі рослин і тварин за своєю природою сильні
та грубі, у той час як жіночі й у світі рослин, й у світі тварин, й у світі
людей за своєю природою гарні та тендітні.
Виходячи з цього, М. Каддафі робить висновок, що«людські
права рівні для всіх – чоловіків і жінок, проте обов’язки зовсім не рівні».
Доволі
оригінальним є погляд «Зеленої книги» на спорт і видовища:
«спорт
може бути тільки індивідуальним, подібно до молитви»;
«масовий
спорт – це соціальна потреба людей, тому неприпустимо як зі спортивної, так і демократичної
точок зору передоручати заняття спортом іншим особам»;
«колективний
спорт – справа мас»;
«трибуни
стадіонів існують лише для того, щоб закрити масам доступ до спортивних полів»;
Такий
підхід до спорту призвів до того, що більшість стадіонів країни відкриваються в
Лівії лише під час проведення військових парадів.
Не
знаходячи в т.зв. «ісламському соціалізмі» конкретних рецептів перебудови
суспільства, М. Каддафі постійно вносив поправки до своєї теорії. Якщо до
«Зеленої книги» іслам вважався одним з ідейних джерел офіційної ідеології, то в
третій частині цієї книги, що вийшла влітку 1979 року, «істинність» Третьої
світової теорії вже не вимірювалася постулатами ісламу.
Навпаки, «істинність» самих ісламських положень стала
оцінюватися з точки зору їх відповідності самій цій теорії. Рушійною силою
історії оголошувалася національна та суспільна боротьба. Разом з тим, уточнював
М. Каддафі, «якщо
б ми обмежилися лише підтримкою мусульман, то показали б приклад фанатизму й
егоїзму: істинний іслам – той, який виступає на захист слабких, навіть якщо
вони не мусульмани».
У
подальших поясненнях і коментарях до «Зеленої книги» багато з її положень
зазнавали значної корекції. Проте ця книга досі залишається наріжним каменем
офіційної ідеології в Лівії.
Немає коментарів:
Дописати коментар