Однією з особливостей
нинішнього століття стало швидке зростання кількості ПВК — приватних військових
компаній
З одного боку, це наслідок розпаду
біполярного світу і поширення нових загроз, таких як міжнародний тероризм,
релігійний фундаменталізм, транснаціональна організована злочинність.
З іншого, в боротьбі з новими викликами
використання державних силових структур — від спецслужб і поліції до армії — не
завжди видається найбільш ефективним через механізми громадського контролю. Так
що попит на послуги не просто виріс — самі ПВК стали великим бізнесом. Цей
процес не міг не торкнутися і України
Коли 16 вересня 2007 року в Багдаді в
перестрілці були вбиті 17 і поранені 24 іракські мирні жителі, група незалежних
експертів ООН з прав людини склала звіт, в якому йшлося про поглиблення
глобальної тенденції використання найманців з однієї країни для виконання
військових завдань в іншій. Той інцидент буквально підірвав світові ЗМІ, а
слова Blackwater і «найманець» надовго закріпилися на їхніх сторінках, змушуючи
задатися питанням: хто ж вони, ці солдати удачі, і звідки взялися.
Практика використання солдатів удачі у
збройних конфліктах відома не одну тисячу років, але сучасний вигляд взаємини
наймач — найманець почали набувати в середині двадцятого століття, після
закінчення Другої світової війни. Попервах їх існування ще не означало
народження нового феномена у військовій справі: найманців було занадто мало,
факти діяльності приховувалися, а уряди найчастіше використовували їх як
інструмент брудної політики.
Усе змінилося наприкінці 1980-х, коли
закінчення холодної війни (а потім і розпад СРСР) зумовило різке скорочення чисельності
армій більшості країн, і в урядів з´явилася можливість вибирати виконавця
поставленого завдання. Спочатку приватні військові компанії (ПВК) не
забезпечували замовників готовими бойовими одиницями. Їх функції в основному
зводилися до виконання допоміжних обов´язків. Але незабаром ПВК почали активно
залучатися в конфлікти саме як військові формування.
Падіння залізної завіси, а разом з нею і
всеохоплюючої системи стримування і контролю над діями суб´єктів міжнародного
права підготувало сприятливий грунт для стрімкого зростання ринку військових
послуг. У цих умовах він ставав доступним не тільки для держав, а й для
міжнародних та неурядових організацій, приватного капіталу і навіть окремих
(дуже заможних) людей. З іншого боку, з урахуванням зростання кількості
військових конфліктів, попит на ці послуги тільки зростав. Та й принцип набору
в ПВК був гранично простий: якщо ти відслужив в армії, вмієш стріляти і можеш
вартувати, то після короткої допідготовки та стажування можеш розраховувати на
роботу в кризовій зоні. Від добровольців не було відбою.
Зрозуміло, що не всі колишні військові,
які виявили бажання пов´язати свою подальшу долю з ПВК, ставали рядовими
рекрутами. Вищі військові чини, звільняючись з армії, маючи зв´язки та досвід,
відразу займали керівні посади в ПВК. Так міцнів союз держсектору й організацій
найманців, а кількість урядових контрактів зростала щороку.
Основним майданчиком для роботи ПВК став
африканський континент, з його багатими запасами ресурсів і безліччю
«недосформованих» держав, де режими підтримувалися різними позасистемними
методами, а уряди гостро потребували досягнення національних цілей в обхід
міжнародного права. В умовах обмежених можливостей власних збройних сил, вони
почали вдаватися до послуг приватних військових структур як для заміщення
регулярних військових підрозділів, так і для підготовки армійських фахівців.
Типовою ситуацією стала участь ПВК у поваленні режимів на замовлення: в Конго,
Анголі, Нігерії, Родезії та багатьох інших країнах.
Нарешті, важливу роль у становленні ПВК
зіграла розмита правова основа їх діяльності. Компанії легально створювалися в
США, Великобританії, Франції й інших країнах, але без жорстких, регламентованих
внутрішнім і міжнародним законодавством, правил гри. Відповідно, уряди могли їх
використовувати в обхід обмежень, що накладаються діючими механізмами контролю,
скажімо, про чисельність військового персоналу, що відряджається за кордон.
Також ПВК, як правило, не зобов´язані звітувати про масштаби своєї діяльності.
Співробітники компаній, у свою чергу, не зобов´язані діяти за суворим
армійським статутом, вони можуть з власної ініціативи припиняти діяльність у
зоні конфлікту — і спробуй потім з’ясувати, хто порушував закон і де шукати
винних. Ще одне зручне прикриття — охоронна діяльність. Простежити, чим
займався озброєний охоронець у зоні бойових дій — охороною чи власне бойовими
діями, практично неможливо.
Немає коментарів:
Дописати коментар