Сьогодні бізнесмени у вишиванках
та їхні ручні патріоти люблять поєднувати свій параноїдальний антисоціалізм з
шануванням пам’ятних дат на честь Української Народної Республіки. При цьому
більшість з них, через відсутність знань та небажання мати ці знання, сприймає
УНР як молодий проект буржуазної держави з приватновласницькою економічною
системою.
Інша частина (меншість) цих діячів (якими
зазвичай і є ручні патріоти у вишиванках) знають правду, проте, навмисно її
замовчують. Таких прикладів безліч – від національно-самостійницької ідеології
махновського руху до бойових червоних стягів отамана Зеленого, з якого успішні
українці та їх прибічники люблять останнім часом робити жовто-блакитного
білогвардійця, що повстав проти більшовиків на оборону приватної власності
української буржуазії.
Одним із таких прикладів є
замовчування правди про УПСР – партію українських соціалістів-революціонерів
(есерів) та її роль в проголошенні незалежності УНР. Виникнення партії припало
на початок буремного ХХ століття, а перші поразки з боку царського режиму
змусили політичних лідерів есерів емігрувати на захід. Життя в еміграції
призвело до значного переосмислення існуючої ситуації. Ці обставини поставили
українських есерів на безкомпромісну антагоністичну платформу проти Російської
імперії, а внаслідок цього в закордонному середовищі есерів виникли перші ідеї
самостійності України. В цьому ж середовищі виникла відома Спілка Визволення
України, а есер Юліан Бачинський був першим хто обґрунтував необхідність
незалежності України з марксистських класових позицій. Варто нагадати, що ця
концепція виникла задовго до проголошення УНР, а для Винниченка і багатьох
інших чиновників така позиція залишалась занадто радикальною аж до окупації
більшовицькою Росією. Згодом ця концепція еволюціонувала в середовищі київської
групи есерів, які висунули ідею федерації вільних народів на руїнах імперії з
правами національних автономій. Крім того позиція петербурзької групи
українських есерів мала свою специфіку – вони виступали за створення УНР, не
відкидаючи принципу світової федерації народів.
Не треба забувати й те, що
політичні гасла національної самостійності в УПСР йшли паралельно з економічною
програмою соціалізації землі (промисловість передбачалось усуспільнити
пізніше). Така позиція забезпечила українським есерам тотальну підтримку з боку
селянства, яке на той час складало абсолютну більшість українського населення.
Заради справедливості варто зазначити, що невелика частина УПСР виступала за
націоналізацію землі, проте, ні про яку приватну власність в їх програмі не
йшлося, і саме цей факт активно замовчується. Політична вимога суспільної
власності вже класично відноситься сучасними ліберальними істориками переважно
до більшовиків, які знищили УНР. В результаті це породило сучасний міф про те,
що всі антибільшовицькі сили в Україні боронили поміщицькі землі, які мають
прямо асоціюватись з принципом незалежності.
Крім цього варто зазначити ще
декілька цікавих фактів з програми УПСР 1917 року (власне період проголошення
УНР). Українські есери зазначили, що вони є невід’ємною частиною ІІ
Інтернаціоналу та проголосили низку фундаментальних принципів:
Застосування соціалістичних
принципів до конкретних форм української демократії;
Перебудову сучасного капіталістичного устрою
на соціалістичний;
Соціальну революцію як інструмент соціального
визволення трудящих мас та їх національного самовизначення;
Перебудову сучасних імперіалістичних,
сепаратних держав у федерацію рівноправних демократичних республік за
національно-територіальним принципом;
Забезпечення національних прав представникам
усіх меншин.
В новопроголошеній УНР українські
есери грали провідну роль. Однак сама партія поділялась на праве і ліве крило.
Угодовство правої частини представників УПСР з соціал-демократами пришвидшили
радикалізацію поглядів всередині партії. Неефективність діяльності Центральної
Ради, яка поступово перетворювалась в бюрократичний апарат обслуговування
буржуазії, що тікала від революційних заворушень в Росії, призвела до втрати
нею авторитету всередині народу. В цій ситуації в кінці 1917 року радикальна
частина УПСР за підтримки армійських партійних делегатів висунули вимоги
негайного знищення приватної власності та встановлення державного і робітничого
контролю на підприємствах.
Крім цього ліве крило УПРС
вимагало якнайшвидшого проголошення незалежності УНР, закінчення війни («миру з
германцем»), соціалізації землі, конфіскації капіталів, та відставки
соціал-демократичних міністрів. По факту есери вимагали реалізації своєї
партійної програми. Саме ці події та тиск есерів призвели до появи Четвертого
Універсалу, що проголосив незалежність Української республіки. Варто зазначити,
що для інших членів Центральної Ради такий хід був вимушеним, незалежність
прийняли під військовим тиском більшовиків на фронті, та політичним тиском
лівих соціалістів-революціонерів в Києві. Виконанню закону про соціалізацію
землі завадила окупація Києва більшовиками, а згодом – переворот, вчинений
німецьким окупаційним командуванням. Після цих подій УПСР остаточно розкололась
на праве крило пристосуванців, що стали на консервативні та пронімецькі позиції
і на лівих есерів, що залишились вірними програмним ідеалам 1917 року. Істина
очевидна – без власних боєздатних збройних сил будь-які політичні програми,
навіть найрадикальніші, залишались лише літерами на папері.
Подальша доля УПСР була типовою як
для того часу. Частина опинилась в еміграції, а тих, хто лишився чекав
драматичний судовий процес над учасниками національної революції. Показово, що
ця сфальсифікована справа стала початком періоду сталінських репресій.
Сьогодні фарс під назвою «День
Незалежності» перетворився на «свято зі сльозами на очах». Ніхто, крім
політиків, не може пояснити суть святкування цього серпневого дня, за урочистим
характером якого стоїть національна катастрофа, економічний провал, політичні
поразки, та культурний крах. «День Незалежності» ми не отримали як винагороду
за сторіччя страждань чи десятиріччя національно-визвольних змагань. Момент,
якого чекали наші предки, за який помирали наші герої, виявися лише шматком
нашого колоніального спадку, а день святкування – щорічною рутиною вивішування
прапора з балкону.
Хто знає, можливо якби не
самогубна політика військового міністра Миколи Порша, що призвела до
систематичних військових поразок, то історія України могли б скластись інакше.
Однак маючи те, що маємо залишається аналізувати існуючу ситуацію та шукати
шляхи виходу з неї. При цьому важливо пам’ятати нашу історію – оскільки
“незалежність” отримана, хай і не омріяним віками шляхом, проте справу варто
продовжувати. Саме на плечі сучасної молоді лягає обов’язок боротьби за
свободу.
Українські ліві есери, силами яких
була проголошена незалежність України в 1918 році і прийнято соціалістичні
закони, добре розуміли, що «національна держава» і «національний капітал» є не
друзями, а найпершими ворогами визволення українського трудового народу. І вони
не помилялись, адже саме державотворці всіх мастей призвели до поразки
визвольну боротьбу 1917-20-х років. І такі самі державотворці гноблять
український народ в нинішній «незалежній українській державі». Українські ліві
есери «пророчо» бачили все це ще в 1918 році, коли вони прямо заявляли, що ідея
нації полягає не в «здобутті державності», а в боротьбі проти всякої
державності, за створення незалежної трудової республіки:
«Різноманітні ілюзії пролетаріату,
пов’язані із зростанням і зміцненням власної держави, призводять до
найгіршого опортунізму, до міжкласового об’єднання в «національний державний
фронт», внаслідок чого для панівних класів відкриваються широкі можливості
дрібними подачками і незначними «реформами» остаточно приспати революційний дух
народу і утримати його від широкої планомірної боротьби за повне перетворення
існуючого ладу. Але ціною соціальних поступок, ціною повної ліквідації
революційних устремлінь і заміни класової боротьби громадянським миром не досягається
також ніяких поліпшень в національній галузі. Національний гніт шкідливий для
мас не тільки тому, що громадянські свободи зводяться нанівець в атмосфері
національних обмежень, але в ще більшій мірі тому, що національне гноблення
утримує народ в темряві, заважає зростанню національної свідомості і відволікає
увагу мас від основи всякого гноблення – від соціального нерівності. У боротьбі
пригнобленого народу за своє всебічне визволення національна боротьба (точно
так само, як і політична боротьба) повинна тому розглядатися як засіб і не
заміняти собою класової боротьби, тим більше неприпустима заміна нею кінцевої
мети – встановлення соціалістичного ладу, лише при якому можливе здійснення
повної , всебічної суверенної волі людини.
У той час, як усвідомлення
національної несправедливості має відігравати роль революційного фактора,
буржуазні політики всіма силами штовхають пролетаріат до державницької
ідеології, заманюючи його обіцянками національного визволення шляхом створення
власної національної держави. Захоплення гаслом національного державництва,
розбиваючи солідарність всесвітньої трудової демократії і підміняючи
революційну ідею нації консервативною ідеєю держави, віддає національній
буржуазії монополію на експлуатацію мас в рамках країни і на імперіалістичну
завойовницьку політику зовні.
Держава як така була і є
механізмом цієї експлуатації, знаряддям поневолення більшості меншістю – і
централізована національна держава в ще більшому ступені, ніж федеративна. Тому
прагнення соціалістів в національному питанні повинні бути спрямовані на
відвоювання щабель за щаблем визнання національних колективів і до передачі їм
в значній мірі функцій сучасної держави, аж до перетворення їх зрештою у
федерацію автономних, національно-персональних (екстериторіальних) спілок…
…УПСР глибоко переконана, що
український народ по суті не має нічого спільного з українською державою – все
одно, з монархічною або буржуазно-республіканською, – про яку мріють наші
націонал-патріоти. Борючись за політичне і соціальне визволення – за можливість
розвитку своєї національної, народної культури, пролетаріат України, як і
будь-який інший пролетаріат при капіталізмі, не має батьківщини. Він може
тільки завоювати її і зробити це не в союзі зі «своєю» національною буржуазією,
а в жорстокій боротьбі з нею, у всесвітній великій боротьбі пригноблених проти
гнобителів, в інтернаціональній революційній боротьбі за руйнування існуючого
ладу і встановлення соціалізму».
Нехай ці слова будуть напуттям і
для всіх сучасних борців за соціальне і національне визволення України.
Друг Вітовський
Немає коментарів:
Дописати коментар