Кто-то о новой свободе
На площадях говорит.
О.Блок
Триває обкатування нової
російської політичної моделі. Відмовившись після масових протестів 2011—2012
рр. від імітаційної керованої демократії, російське керівництво шукає нові
підходи до забезпечення керованості суспільними процесами в Російській
Федерації.
Втім, не слід перебільшувати
рішучість розриву з минулим. У кожному разі, чутки про майбутнє високе
призначення В.Суркова, одного з головних архітекторів керованої демократії,
давно вже втратили свою новизну й пікантність.
Нова модель, поряд із жорсткістю
законодавства, яке регулює політичне життя (масові акції), спробами обмежити
відкритість російської політики до іноземних впливів (іноземні агенти, зміни до
кримінального кодексу в питанні державної зради тощо), активною експлуатацією
теми сексуальних меншин, за задумом її творців, має передбачати більше
можливостей для виборців впливати на керівництво суб'єктів Федерації та органи
місцевого самоврядування.
Ідеться про створення, точніше —
відновлення надійного каналу випуску громадської енергії, який ефективно
функціонував у 1990-х. А тепер такий канал важливий як ніколи: ситуація з
паводком на Далекому Сході, за великим рахунком, — лише симптом.
Отже, у більшості регіонів Росії
повернулися до практики виборів глав суб'єктів Федерації. Передбачена
законодавством можлива відмова від цих виборів має на загал виправданий
характер, з огляду на місцеві особливості, зокрема неспокійних
північнокавказьких республік. У цілому, така модель, хоча й бачиться менш
витонченою, ніж попередня, однак має вигляд набагато відвертішої і, коли так
можна сказати, чеснішої.
У рамках цього нового підходу,
який преса пов'язувала з ім'ям першого заступника голови кремлівської
адміністрації В.Володіна, 8 вересня 2013 р. у Російській Федерації відбувся
єдиний день голосування. У понад 20 суб'єктах Федерації пройшли прямі вибори
керівників. Де — губернаторів (вісім суб'єктів Федерації), де — мерів (вісім
міст), а де — депутатів законодавчих зборів (16 суб'єктів) і міських дум (12
міст). Найбільшу увагу серед них привернули вибори в столицях: Росії — Москві
та Уралу — Єкатеринбурзі.
Населення відгукнулося на заклики
політиків передбачувано мляво. Наприклад, явка в Москві становила рекордно низькі
33,23%. Ще нижчий інтерес до виборів виявили в інших місцях (у Єкатеринбурзі —
30%). На більшості виборів перемогли кандидати від партії влади — "Единой
России". Отже, ухнуло, плюхнуло, розчинилося?
Втім, не зовсім так. У
Єкатеринбурзі мером — який, утім, має, швидше, представницькі функції (бо
серйозні рішення приймає призначений сіті-менеджер) — стане громадський
активіст Євгеній Ройзман, широко відомий у РФ, і особливо на Уралі, своєю
активною діяльністю у боротьбі з наркоманією. За офіційним даними, він майже на
4% випередив кандидата від "Единой России" Якова Силіна. Виявляється,
що опозиціонер із історією успіху на конкретному суспільно важливому напрямі
може перемагати в місті-мільйоннику. Виявляється, регіональна влада знову, як
це вже було років 20 тому, не може поставити надійний заслін чужинцеві.
Виявляється, демократія інколи працює в Росії. Особливо якщо адміністрація
президента у даному конкретному випадку не проти.
У Москві очевидно, що вже в
першому турі доволі чесно, за російськими стандартами, переміг т. в. о. мера
Сергій Собянін, зібравши при цьому, за повідомленням виборчої комісії, трохи
більше 51% голосів. Однак перемога досвідченого чиновника, непоганого
керівника, підтриманого владою, була наперед визначена. І хоча її архітектори,
слід гадати, розраховували на значно вищий результат, факт залишається фактом —
нинішній стан речей більш-менш влаштовує основну масу москвичів. Так би мовити,
від добра добра не шукають. І це природно, адже якщо в Росії і є широкі групи
людей, котрим є що втрачати, — то це передусім москвичі, жителі міста з
бюджетом більшим, ніж бюджет Лондона, Парижа або Берліна, і з середньою
зарплатою, яка наближається до 1500 дол.
Набагато цікавіше інше — 27%
голосів москвичів, що проголосували за головного опозиційного кандидата Олексія
Навального. Він — доволі примітна особистість.
Досить молодий, 1976 р.
народження, непогано освічений (юрфак Університету дружби народів, Фінансова
академія та півроку лідерської програми в Єльському університеті), активний і
харизматичний, О.Навальний прославився своєю антикорупційною діяльністю. Саме
йому належить ідея створення інтернет-проектів Роспил (корупція), Росяма
(проблеми ремонту доріг), Росвибори та інших. Його розслідування "Как
пилят у Транснефти" стало взірцем для таких матеріалів, причому не тільки
в Росії. Ініційований блогером скандал навколо закупівель бурових установок
російським системним банком ВТБ став серйозною політичною подією.
Загалом, на початок 2010-х
О.Навальний набув великої популярності у вузьких колах інтернет-активістів і
ліберальної спільноти в цілому, залишаючись маловідомим широкій публіці. Участь
у протестному русі, яскраві виступи на Болотній площі та проспекті Сахарова
підвищили впізнаваність початкуючого політика-популіста, який із самого початку
не приховував своїх гігантських політичних амбіцій. Однак до участі в серйозній
грі було ще дуже далеко.
Але, як це часто буває в Росії, не
було б щастя, та нещастя помогло. Реакція влади на викриття й політичну
активність ліберального націоналіста — а політична платформа О.Навального може
бути охарактеризована саме так — була настільки ж жорсткою, наскільки й
контрпродуктивною для російської правлячої еліти. Порушені кримінальні справи
завершилися в серпні 2013 р. обвинувальним вироком суду — 5 років колонії
загального режиму.
А далі прокуратура опротестувала
рішення суду про взяття під варту, і він продовжив свою участь у кампанії
виборів мера Москви. Досить ефективно використовуючи політтехнологічні прийоми,
працюючи безпосередньо з населенням, О.Навальний завоював підтримку понад
чверті виборців, які прийшли на дільниці, і висунувся в перші лави опозиційних
діячів, зробивши серйозну заявку на місце лідера протестних сил. Звісно, можна
й треба говорити про безпрецедентно низьку явку, про те, що Олексія
Анатолійовича насправді підтримали тільки 7% москвичів, але факт залишається
фактом, — на московських виборах він прийшов до фінішу другим, пропустивши
вперед тільки одного з ключових членів "путінського політбюро".
Отже, у Росії вперше за останні
десятиліття народився новий політик першої величини, який не пройшов школи
виконавчої влади (посада позаштатного радника при кіровському губернаторі
Н.Бєлих, яку він обіймав упродовж року, до уваги не береться). Причому політик
гнучкий і здатний навчатися. Його заяви на мітингу 9 вересня 2013-го, після
виборів мера, свідчать: колишній маргінал починає задавати нову норму.
Варто пильніше придивитися до його
зовнішньополітичних поглядів. Загалом, ці погляди повністю вкладаються у так
званий путінський консенсус "Росія — велика наша держава". Навальний
підтримав війну 8 серпня 2008 р. із Грузією. Його українське етнічне походження
не зашкодило новій російській політичній зірці у принципі погоджуватися з
формулою про один народ, розділений кордоном поблизу Хутора-Михайлівського.
Це ще раз доводить, що нинішня
політика Москви стосовно України не так залежить від особистості хазяїна
Кремля, як відображає сформовані в російському суспільстві уявлення. І така
політика "примусу до дружби" триватиме доти, доки населення й еліти
Росії не усвідомлять, що Україна — окрема країна, і потрібно домовлятися, а не
диктувати умови.
Приклад О.Навального, який пройшов
за якихось 3—5 років шлях від навколополітичного блогера до рейтингового
політика, що посів друге місце на виборах у Москві, свідчить: російське
суспільство кардинально змінилося. І серед найважливіших характерних рис
нинішнього російського соціуму слід відзначити такі моменти.
По-перше, путінська Росія —
незрівнянно більш вільне суспільство, ніж колишній брежнєвський СРСР. Адже
уявити собі конкуренцію першого секретаря московського міськкому КПРС Віктора
Васильовича Гришина з якимсь вискочкою на виборах просто неможливо. І це дуже
важливо.
До речі, цікавий і той факт, що,
на відміну від попереднього покоління видних російських демократів, більшість
яких були вихідцями з хороших номенклатурних сімей, навіть більшою мірою, ніж
представники КПРС та її реальних наступників, у нинішній Росії можна реально
претендувати на політичну першість і вихідцеві з менш привілейованих верств.
Нове покоління російських демократів не вичерпується собчаками та гайдарами.
По-друге, Інтернет, соціальні
мережі справді перетворюються на серйозний політичний чинник у глобальному
масштабі. Успіх Б.Обами, твітер-революції в Тунісі та Єгипті — не ізольовані
випадки. Інтернетівські політичні технології успішно працюють у Росії. Швидше
за все, в найближчому майбутньому вони продемонструють свою ефективність і в
Україні.
По-третє, істотна частина
російського суспільства незадоволена нинішньою ситуацією. І йдеться про його
найбільш забезпечені та "просунуті" верстви (за того ж О.Навального в
центрі Москви голосували набагато активніше, ніж у спальних районах). Ця незадоволеність
стосується як влади, так і системної опозиції, тобто правлячої групи в цілому.
Показово, що кандидат від КПРФ І.Мельников набрав трохи більше третини від
голосів О.Навального.
Іде кастинг нового обличчя
російської політики. При цьому якщо більшість, не знаходячи свого героя,
традиційно обмежується суперечками на кухнях, то активна меншість уже
відірвалася від комп'ютера й бере участь у реальних виборчих кампаніях. І це
дуже серйозно, хоча ягідки з цих квіточок дозріють не сьогодні й не завтра.
Сергій Немирич
Немає коментарів:
Дописати коментар