Сила є — і дипломатії не треба. Росія, яка перейняла
давні традиції радянського спілкування зі світом, в міждержавних стосунках
знову покладається на методи примусу. Але навряд чи вона доможеться бажаних
результатів. І ось чому.
Моральний і фізичний тиск у політиці — прийом із
бородою. Від авторів афоризму si vis pacem — para bellum, до винахідників
однойменного пістолета всі практикувалися в залякуванні народів. Особливо
імперії, яким без погроз ніяк не обійтися. Але змінюються часи, і коректується
разом із ними перевірена політика канонерок. Після Другої світової війни прямий
тиск на непокірних частіше обертався проти сильних. Люди в духовному і
фізичному плані підтверджують закони Ньютона про протидію дії. Так з’явилася
порівняно нова галузь знань — теорія і логіка дипломатії примусу. Один із її
засновників професор Олександр Л. Джордж сформулював посібник для тих, хто грає м’язами.
Американським дипломатам професор запропонував формулу
«п’яти порожніх коробок», назвавши кожну етапом досягнення поставленої мети.
«Ультиматум», «Негласний ультиматум», «Перевірка пробою», «Закручування гайок»
і «Пряники замість батога». Сенс теорії полягав у тому, що тактику примусу не
варто застосовувати, якщо нічим заповнити всі коробки. Оголошуючи про свою
позицію, відкрито або натяками, перевіряючи як діють на сторону різні заходи
впливу, спеціально загострюючи ситуацію, дипломатичні відомства США, на думку
теоретика, мають обов’язково формулювати вигоди для своїх візаві. Інакше все
перетворюється на банальне залякування, неефективну й небезпечну в сучасній
політиці гру біцепсів.
«П’ять коробок» Олександра Л. Джорджа він звів до
чотирьох принципів дипломатії примусу, які використовуються в світовій
практиці. Загроза застосування сили сприяє досягненню цілей швидкими темпами
при невеликих витратах, тому нею часто користуються. Але тут потрібна сувора
регламентація термінів застосування тактики погроз, інакше процес може
перерости в тривале протистояння, вважає аналітик. Причому сторона, що обирає
шлях тиску, повинна переконатися, що таким методом вона раз і назавжди позбавляється
конфлікту, а не переносить його в майбутнє. Нарешті, пропозиція і дотримання
стимулів для сторони, що піддається примусу, є головним змістом усіх цих
заходів. Думки взяті мною не з полемічних статей і матеріалів європейських
дискусій. Це витяг із підручників і лекцій з сучасних проблем дипломатії.
Нинішній негласний московський ультиматум Україні — дія за його параграфами.
Єдине, чого бракує для успішної операції залучення до митного союзу — пряника.
Чому його не виявилося в російській кишені, хоча всі решта «коробок»
А.Л.Джорджа заповнені з ретельністю старанних учнів? Невже оспівана в піснях
широта російської душі в прозі міждержавних інтриг виявилася не такою вже й
щедрою? Чи тут проблема серйозніша?
Що пропонують нам як пряник країни і співтовариства, які
чинять на нас тиск: США, Російська Федерація і Євросоюз? У західному меню —
доступ до технологій, кредитних ресурсів, можливості виходу на нові ринки,
гарантії безпеки, інвестиційні потоки. Східна кухня такими стравами не
розбещує. Там довічні президентські вертикалі, корупція, яка пронизує все,
феодалізм чиновництва... У гуманітарному плані альтернативи ще зрозуміліші.
Проекти Стіва Джобса і Сколково. Сибарит-митрополит і чернець Папа Римський.
«Феррарі» і «Калина». Свобода кохання і гендерні обмеження. Грандіозні споруди
і примітивні будови за грандіозні гроші. Безпілотні літаки і пілоти без
літаків. Спецслужби на варті Батьківщини і Батьківщина на службі у полковників.
Авторитет платників податків і повне презирство до них збирачів. Google і Яндекс.
Шереметьєво і Хітроу. Дизайн і плагіат. Пісні та римейки. Можна до
нескінченості продовжувати список пряників заходу в зіставленні з чорними
сухарями сходу. Хто ж вибере собі в дорогу провіант арештанта?
То хіба про ці порівняння не здогадуються в Москві, де
зовнішньополітичні відомства відкритого і закритого типу прекрасно навчені
добувати будь-яку інформацію і спроможні оцінювати ризики, разом із наслідками
своєї політики? Судячи з того, що пишуть про великих урядовців російські
журналісти, дійсно, не здогадуються. «Російські урядовці, — читаю в статті
колеги Орини Холіної, — нічого не розуміють про те, що дійсно відбувається в
суспільстві. Чи то товариство «простих людей», чи протестних столичних
розумників. Російські урядовці, як і російські емігранти з Брайтон-Біч,
застрягли 1975-го року.
Так, у бюрократичному середовищі, де посади забезпечують
доступ до ресурсів надр, живуть ідеями 50-річної давності, оцінюючи Росію, як
реальну альтернативу решті світу. Там усе ще розраховують за допомогою нафти й
газу, величезної армії та мобілізаційних можливостей неосяжної країни будувати
політику в дусі СРСР. Тобто, поважати позиції сильних країн, не церемонитися з
третім світом і зовсім не зважати на інтереси країн-союзників. Модель і
характер стосунків до соціалістичних Польщі, Чехословаччини, Угорщині Москва
сьогодні застосовує до України, Грузії, Молдови, всіх, хто замістив утрачений
соцтабір, так зване близьке коло. Тут російська дипломатія робить все за старим
сценарієм, добираючи президентів, як генсеків, і дозволяючи їм перетворюватися
на диктаторів. Військові бази компенсують групи військ, а замість глушилок
«ворожих голосів» використовується Останкінська телевежа. Все за старою схемою.
Проте зовсім без пряників, адже ними тепер набиті приватні кишені і роздавати
їх безкоштовно немає бажання. Тому з Росії солодкого не пропонують. Дипломатію
примусу наші друзі будують за американським зразком, але ощадливо кладуть у
п’яту коробку лише фантики. Одні від родоплемінного ладу, іменованого
слов’янським братерством, інші від економіки вчорашнього дня... Не знаю, кого
вони зацікавлять? Хіба що, тих, хто бажає перетворитися на Олександра Лукашенка
чи Нурсултана Назарбаєва. Але й ті не дуже довіряють російським друзям.
Нещодавно на очі потрапило інтерв’ю агенції Reuters
сирійського опозиціонера Махмуда Аль-Хамзи, де він описував
переговори в російському МЗС. «Росіяни слухали нас довго з кам’яними обличчями,
але, коли вони заговорили про права людини, ми зрозуміли: на нас чекає
відмова». Мені, як і сирійцеві, розмова про права людини в російській
інтерпретації теж здається неприродною. Тема явно не зі звичного контексту.
Інакше б звучала на самітах керівників країн СНД, де громадянські свободи
зневажаються не менше, ніж у Сирії. Мабуть, для російських дипломатів згадка
про них, що для англійських — розмови про погоду — ввічливий натяк на відсутність
інтересу. Інша річ, шпигунські скандали, залякування нотами та негласними
ультиматумами. Суворо, просто і цілком відповідає образу. Як сказав один
розумний француз, дипломати — лишень поліція в парадній формі.
Немає коментарів:
Дописати коментар