Відомий, передусім як один із
очільників руху «незгідних», тобто «шістдесятників», і автор доленосного
трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?», який почасти вплинув на хід
української історії, видатний літературознавець та публіцист і досі продовжує
збагачувати українську наукову думку. До уваги читачів пропоную деякі думки
Івана Дзюби як людини нового типу мислення, з яких кожен може винести власні
громадянські уроки.
В ПОТЕНЦІЇ АНАРХІЗМУ
КРИЄТЬСЯ БОРОТЬБА ВСІХ ПРОТИ ВСІХ
— Ви говорили про популярність
«лівих» ідей серед молоді. Це може створити нову суспільну перспективу. Але, на
мій погляд, наші молодіжні ліві рухи значною мірою орієнтуються на західні ліві
рухи, зокрема на німецькі. З одного боку, це й неминуче, і природно, і корисно,
а з іншого — виникає небезпека (може бути, прихована) формального наслідування,
і зрештою в нас багато відмінностей: і в соціальному, і в культурному вимірах,
з огляду на національні наші проблеми, аналогічних яким немає, скажімо, в Німеччині
або Італії, тому наші ліві не можуть ігнорувати цих відмінностей, зокрема вони
не можуть бути, так би мовити, безнаціональними, тому що в нас національна
проблема реально існує, і вона стосується всіх сторін життя.
Інакше «лівизна» може стати явищем
виправдовування втечі від України: бути в ній і не бачити її, часто чуємо гасло
«права особистості важливіші за права нації»: не можна так формально й
абстрактно мислити, бо все це взаємопов’язано, як може особистість в наших
умовах повністю здійснити свої права і бути повноцінною особистістю, якщо нація
не є повноцінною, якщо національні права не забезпечені, все взаємопов’язане й
одне поза одним не існує. Права людини і права нації випливають одне з одного і
в реальному житті одне без одного не існують. А наші «ліві» це ігнорують. Що
стосується анархічних рухів — вони можливі як протестна акція чи рух проти
засилля держав чи тих же монополій і на такому етапі можуть бути корисними і
плідними. Але в анархізмі, в його потенції постає боротьба всіх проти всіх.
Мабуть же, анархічний рух не є однорідним, він також складається з
особистостей, напрямків, і поки вони борються за право бути анархістами, доти
все більш-менш може бути нормальним (сміється), а коли вони здобудуть своє
право бути анархістами і вимагатимуть такого ж від усіх, тоді може вибухнути
цілий спектр тенденцій, деструкція соціуму, і зрештою все це може закінчитися
диктатурою, як і бувало вже в історії. Основній масі населення це ніколи не
буде тим, що реально потрібне. Ця маса населення дуже швидко втомиться і
вимагатиме сильної руки, так само, як і зараз в нашому суспільстві є велика
небезпека. Відчувається втома від незрілої, неосмисленої свободи. Хтось
орієнтується на Путіна, хтось на Лукашенка, хтось сподівається, що Янукович
виявиться такою сильною рукою, бояться, що навіть та відносна демократія, яка в
нас є призведе до анархії як до розладу. Це пов’язане з браком політичної
культури і недостатньо сильними важелями впливу в громадських організаціях та в
місцевому самоврядуванні. Воно перебуває в зародковому стані, однак конче
потрібне для нас. Сама держава та певні політичні сили не зацікавлені в
розвитку громадських організацій та в місцевому самоврядуванні. В Україні давно
були, але на сьогодні втрачені традиції кооперативного руху, втрачена культура
громадянського життя на рівні громад. Звісно, в теоретичному плані ці проблеми
не вирішуються, але теорії громад, які в політичній думці України були дуже
розвинені, сьогодні потрібно доносити в свідомість активної частини
суспільства, пов’язуючи з його реальним станом і потребами.
ПЕСИМІЗМ, АЛЕ
МОБІЛІЗУЮЧИЙ
— Страх і байдужість — різні
сторони одного й того ж стану громадянської неповноцінності. Страх породжує
байдужість і навпаки. Апатія, безкінечні розчарування. Певну лепту до поширення
байдужості вносять ЗМІ: своєю нерозбірливістю в критиці (мовляв, усі однакові,
хоч влада, хоч опозиція) — вони тим самим допомагають сіяти зневіру серед
людей. Зневіра вигідна тим, хто має силу, тобто владі. Інша форма байдужості —
бадьорий оптимізм, який ми постійно наголошуємо і постійно програємо. Мовляв,
«їхня» влада ненадовго. Якби ж то...
Моє гасло: песимізм, але
мобілізуючий. І тільки тоді, коли ми усвідомимо всю глибину небезпек, що перед
нами стоять, весь трагізм становища, тільки це може додати енергію, щоб
протидіяти і працювати на самоствердження своє власне, своєї країни, свого
народу. Хіба лідери опозиції не помічають, яку колосальну силу мобілізує
сьогодні влада, як зміцнює так звані правозахисні органи, як зміцнює структури
спецрозділів, прокурату. Я веду до того, як пов’язані у нашої опозиції
безвідповідальність із награним оптимізмом, що не має під собою підстав.
Можливо, і не варто говорити про песимізм, бо він також деморалізує, але в
душі, мені здається, треба зберігати відчуття мобілізуючого песимізму.
РЕВОЛЮЦІЇ ЧИ МИРНІ
ФОРМИ МАСОВИХ ПРОТЕСТІВ?
— Не думаю, що суспільство
втратило людяність, коли йдеться про якісь родинні, сусідські стосунки, люди
швидше готові приходити на допомогу, виявляти співчуття до бідних і знедолених,
щось душевне є і залишається. Молодь, можливо, прагматичніша, націлена на Захід
і на те, як би влаштувати своє життя, зробити кар’єру. Але в суспільстві багато
нелюдяного. Соціальне розшарування не тільки очевидне, а й набрало разючих форм.
Можна говорити про класове розшарування і про класову боротьбу, тільки в
якихось сучасних формах. Класів ніхто не скасував, і вони є, на жаль, це ж не
вигадка Маркса і Леніна, це була до них і є після них світова реальність. Але з
вилами, які демонстрував Ляшко, в наш час не підеш на маєтки, їхні володарі
подбали про самозахист, і в разі чого тобі відповідатимуть кулеметами, або й
танками чи вертольотами. Мені видається, що зараз можливі швидше мирні форми
масових протестів. У всякому разі не криваві, бо досвід показує, що криваві ні
до чого не приведуть. Свого часу Майдан багато що дав, інша річ, що його
потенціал утрачено, люди розчаровані, і тому важко другий такий зібрати. Та й
взагалі такі речі не повторюються в історії. Але щось в іншій формі життя
породить. Ми вже бачимо то там, то там масові протести, але поки що епізодичні
та стихійні.
ПОТРІБНО ШУКАТИ
ПОРОЗУМІННЯ З ТИМИ, ХТО МИСЛИТЬ ІНАКШЕ
— Українські патріоти здебільшого
не вміють переконувати інших. Вони «сильні» в розпалюванні самих себе, комфортно
почуваються лише серед однодумців і не завжди готові до дискусій. Особливо
видно це сьогодні, зокрема й на прикладі «Свободи». Не можна в ХХІ столітті
жити 20-ми роками минулого, «донцовщиною». Ще в часи Донцова український
патріотизм не зводився до його постаті, багато інтелектуалів і в Галичині, а
потім і в еміграції дуже гостро полемізували з Донцовим, виступали проти його
ідей, хоча він блискучий публіцист, і в нього багато запального та слушного,
такого, що має вплив на молодь. Але сьогодні треба бачити, як час змінився,
нині багато його ідей — цілковитий анахронізм. Потрібно шукати іншу відповідь.
Треба враховувати, що в Україні проживають різні люди: етнічно, ідеологічно та
й культурно, з якими треба працювати. І та мова, якою говорить «Свобода», маю
на увазі не лінгвістично, а їхні понятійні категорії та стилістика, адресовані
лише до однодумців, ними можна запалити тільки своїх, а запалюванням самих себе
і розпалюванням своїх — усіх проблем не вирішиш, треба вміти звертатися до
інших і переконувати інакших. А ксенофобська риторика декого з них
неприпустима, і вони цим компрометують себе, відтак вони лише шкодять, хоча
переконані, що служать Україні. І поки вони від цього не звільняться, якихось
великих перспектив для них на майбутнє не буде. Вони здобули 10%, але це таке
протестне голосування, не так за їхню партію, як проти влади. Серед них багато
чесних молодих людей. Але якщо вони не стануть політично розумніше поводитися й
мислити, то можуть і не перетнути сьогоднішній 10%-й рубіж. Більше того, можуть
навіть втратити сьогоднішні позиції. Якщо продовжуватимуть в парламенті хапати
за горло тих, хто говорить російською, і силувати до української, це не
вирішить мовного питання. Зберігаючи свою принциповість і наступальність
(розумно контрольовану!), вони, на мій погляд, повинні шукати порозуміння з
тими, хто мислить інакше і хоче чогось іншого. А та молодь, яка вважає себе
«лівою», також повинна зробити висновки. Вона не повинна відриватися від
українських реалій, а бачити їх і давати свою відповідь, у тому числі й на
національні проблеми, і, звичайно, дуже чітко і публічно, в тому розумінні, щоб
всі це знали, відмежуватися від казенних «лівих» з партії Петра Симоненка, які
«лівими» не є. Вони лише на словах проти олігархів, а насправді підтримують
більших олігархів проти менших. У нас дуже багато політичних партій, але по
суті є лише дві партії: ті, які дотримуються проукраїнської орієнтації, і ті,
що дивляться в бік Москви. Ті, що дотримуються проукраїнської орієнтації,
повинні знайти між собою порозуміння для співпраці. Можливо, для початку варто
чіткіше вияснити і сформулювати свої ідеологічні позиції, чіткіше осмислити
українські проблеми а потім запроваджувати дискусії, круглі столи, — аж до
спільних акцій — почати з екологічної, яка може об’єднати всіх, а потім шукати
інших ключів порозуміння — в захисті соціальних прав, самоврядності, боротьбі з
корупцією. Зрештою бачимо, що «низовий» протестний рух нині часто випереджає
політичні дії партій.
НА ІНІЦІАТИВНУ ГРУПУ
«1 ГРУДНЯ» ПОКЛАДАЛИСЯ ПЕРЕБІЛЬШЕНІ НАДІЇ
— Одна із форм обміну думками — ті
ж круглі столи Ініціативної групи «1 грудня», можливо, там ще недостатньо
представлені різні точки зору. Але в принципі Ініціативна група «1 грудня»
налаштована на те, щоб розширювати коло дискутантів та співрозмовників, і це
також можна використати. До речі, в газеті «Слово просвіти» була дуже гостра
стаття з приводу Хартії вільної людини: мовляв відсутня національна ідея, не
сказано гостро про українські проблеми й немає заклику до боротьби, і там закиди
в антипатріотизмі. Це йде, як на мене, від нерозуміння самого задуму. А задум,
власне, спрямований на обмін думками, на обговорення, щоб звернутися до людей
різних поглядів, різного розуміння, шукати об’єднавчу ідею. Щоб усіх, хто
підтримує ідею української державності, закликати їх до спільного обговорення
проблем. І всі матеріали, включаючи Хартію вільної людини, спрямовані саме на
це. Справа в тому, що Ініціативна група «1 грудня» об’єднує різних людей, і в
цьому була певна небезпека, хоча безперечно це є вагомою перевагою. Я й досі
дотримуюся думки, що місія цієї групи полягає в тому, щоб дати імпульс, а потім
повинні цей поштовх підхопити ширше коло людей, молодші люди, і якоюсь мірою це
робиться. В цьому сенсі Ініціативна група «1 грудня» частину свого завдання
виконала, адже спочатку це було невеличке коло молоді, а зараз вже досить
широке коло фахівців, теоретиків, журналістів, у тому числі й активна молодь.
Інша річ, що не має, мовляв, практичного результату, влада не реагує, але на це
і важко розраховувати, і є певні побоювання, що такого результату може й не
бути. Результат тривалої дії полягає в тому, що поширюються раціональніші
погляди на сучасну ситуацію, і поступово, коли це охоплює ширше коло людей, то
безслідним не залишається. На Ініціативну групу «1 грудня» покладалися
перебільшені надії, але чекати, що вона вирішить усі проблеми, це теж наївно.
Завдання Ініціативної групи полягало в тому, щоб скликати представників різних
верств, поглядів, ідеологій для обговорення наболілих проблем, певною мірою це
обговорення відбувається, і якось воно відбиватиметься на настроях і поглядах
людей. Але повинні бути й інші форми дії. Хочу зазначити, що я з самого початку
(але застережу, що я не належу до активних учасників) виступав за те, щоб було
менше риторики, моралізування, повчання людей, щоб були конкретні дії. Треба
ставити реальні соціальні, політичні, господарські проблеми. Також Ініціативна
група покликана, щоб людина не почувалася самотньою в цьому суспільстві, щоб
була якась арена для обміну думок, щоб було відчуття, що ти не один, що ти
належиш до великої громади і що ця громада в той чи інший спосіб заявляє про
своє існування і може допомогти тобі в чомусь зорієнтуватися. Щодо реакції
сильних світу цього, то діалог із владою був би бажаним, якби він був можливим.
В крайньому випадку, влада може вислухати, але без наслідків. Хоча Ініціативна
група звернена не до влади, а до суспільства.
УКРАЇНУ МОЖЕ
ОБ’ЄДНАТИ НЕ ФІЛОЛОГІЧНИЙ, А ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПАТРІОТИЗМ
— Внаслідок пережитих історичних
трагедій ми сьогодні послаблені як етнічна нація, і ми не дозріли до політичної
нації. Частина соціуму орієнтується на Москву, частина — на Захід. Знову
розполовинені ми. Іван Багряний ще в середині минулого століття говорив, що
Україну може об’єднати не філологічний патріотизм, а патріотизм територіальний.
Він мав на увазі, що боротьба за Україну далеко не зводиться до «філологічного»
аспекту. На його думку, український трудовий люд не сприймає і ніколи не
сприйме того, що він називав «расовим націоналізмом», — але він водночас був і
є сприйнятливим до соціальної і національної свободи, до справедливості, не
любить гніту, прагне добробуту і людських умов життя. Саме на цій щирій основі
і можливе об’єднання всього народу, в тому числі й представників неукраїнських етносів.
Це велика недооцінена ідея. За цю ідею могли б вхопитися нинішні можновладці,
але вони її не знають. Але ця ідея теж криє певні небезпеки. В той час, коли її
висував Багряний вона була цілком слушною, тому що він полемізував і з
«московщиною», «донцовщиною». На думку Багряного, для української маси власне є
прийнятним і животворним територіальний патріотизм, як усвідомлення того, що ми
— єдність, і в нас є спільні інтереси, які ми повинні обстоювати. І цей
територіальний патріотизм, на мій погляд, зіграв свою роль у здобутті
незалежності під час референдуму, який об’єднав людей. «Територіальний
патріотизм» був і залишається важливою реальністю. Але він має бути наповнений
відчуттям землі, тяжіти до історично-культурної ідентичності, перейматися національними
цінностями. Інакше він матиме грабіжницький характер, як це ми бачимо на
прикладі різного роду «олігархів» та грабіоналів, які солідаризуються нині під
претекстом «територіального патріотизму» в їхньому розумінні.
ФЕТИШЕМ СВОБОДИ ЧАСТО
МАСКУЮТЬ СВІЙ ЕЛЕМЕНТАРНИЙ ГРУБИЙ ЕГОЇЗМ
Свобода — це не тільки абстрактне
поняття, це й реальне життя. Якісь форми свободи є. Нині у нас їх потрібно
використовувати, щоб піднімати рівень культури суспільства та його
самоусвідомлення. Свобода існує не задля себе, вона існує задля людини, і це не
є вседозволеність. Свобода — це усвідомлення себе як особистості і праця над
собою, це здійснення того, чого ти прагнеш. Свобода не покликана задовольнити
всі примхи, це усвідомлення громадянських та етичних меж своєї поведінки,
усвідомлення своїх обов’язків перед іншою людиною, перед громадою. Без
усвідомлення цих обов’язків свобода вироджується в щось часто протилежне, бо
тоді веде до насильства над іншою особою, до звуження можливостей інших людей.
На жаль, фетишем свободи часто маскують свій елементарний грубий егоїзм. А
свобода — це відчуття покликаності в світі робити добро. Про свободу можна
багато говорити, але всі ці розмови нічого не будуть варті, якщо немає в душі
відповідальності за себе та іншу людину.
Лілія ТУЛУПЕНКО
Немає коментарів:
Дописати коментар