Свято Хрещення чи ревізія історії?

Валентин НАЛИВАЙЧЕНКО: «...Так відбувається насадження «Русского мира»

Чого слід очікувати від помпезного святкування 1025-ї річниці Хрещення Русі? Як реформувати міліцію? Наскільки реальне ухвалення постанови про відзначення 60-ї річниці Норильського повстання? Як змінити характер відносин держави і громадянського суспільства? Чи достатня увага з боку влади та опозиції до підготовки 80-ї річниці вшанування жертв Голодомору? Як Україні убезпечити себе від проблем Європи на шляху до євроінтеграції? Відповіді на запитання давав народний депутат від фракції «УДАР» Валентин НАЛИВАЙЧЕНКО на зустрічі з журналістами та учасниками Літньої школи журналістики «Дня».

 Iрина ЛАЗУРКЕВИЧ, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Ви входите до складу міжфракційного об’єднання «За єдину помісну православну церкву». Як відомо, у Києві планують помпезні урочистості з нагоди 1025-ї річниці Хрещення Русі, на яких буде присутній в тому числі Патріарх Кирил, Володимир Путін. Які ваші прогнози щодо ідеологічних наслідків таких спільних святкувань?

 Валентин НАЛИВАЙЧЕНКО:

— Безумовно, так відбувається насадження «Русского мира». А ще гірше, що це відбувається за участю української влади, адже відомо, що заплановано дуже багато заходів. Взагалі, усе це більше нагадує пряме втручання влади у питання релігійних відносин, що є недопустимим. Тому перша мотивація моєї участі у згаданому міжфракційному об’єднанні — максимально зменшити втручання політиків у релігійні справи церков, різних конфесій. Політики мають лише забезпечувати громадянам України вільне віросповідання.

«...УВІМКНІТЬ ВСЮ ТЕХНІКУ І ПРОКОНТРОЛЮЙТЕ КЕРІВНИЦТВО МВС...»

 Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Нещодавно відбувся черговий сплеск громадянської агресії на адресу міліції, зокрема, люди штурмували Святошинський райвідділ у Києві. Добре відомо, що це не останній випадок, були ще резонансні події у Врадіївці. Ми бачимо, що в результаті відсутності системних реформ правоохоронної системи люди змушені вдаватися до радикальних дій. З іншого боку, чи є це виходом із ситуації — штурмувати державні установи? Які ваші рецепти?

В. Н.: — Право на захист людини від свавілля правоохоронців закріплено базовими документами ООН. Якщо відбуваються злочини проти мирного населення, ми маємо міжнародне і національне право себе захищати. Навіть якщо злодій начепив на себе погони. Так, трапляються крадії, вбивці і ґвалтівники у правоохоронній системі, але якщо керівник покриває їх, це призводить до радикальних протестів. Сьогодні від міліції страждають всі — підприємці, водії, молоді люди, які повертаються з дискотеки... Виходить так, що людей потрібно боронити від цієї правоохоронної системи, хоча має бути навпаки. Про ці проблеми останні три з половиною року говорили журналісти, парламентарі, громадські діячі... Чи була реакція? Жодної.

Що потрібно робити владі з точки зору національної безпеки? Насамперед — персональна відповідальність керівників правоохоронних органів. Як фахівець можу вам сказати, що підрозділи внутрішньої безпеки в кожному міністерстві підпорядковуються тільки одній людині — керівнику. І цей підрозділ покликано працювати проти власних співробітників, які порушують закон.

Так звані правоохоронці прослуховують політиків, опозиціонерів, просто активних громадян. У мене до них професійне звернення: увімкніть всю техніку і проконтролюйте керівництво МВС — дізнайтеся, який у кого бізнес, хто і в яких валізах привозить їм готівку щомісяця, які завдання вони ставлять обласним керівникам...

В цілому ж, моя позиція така: програму, яка зараз діє в державі, потрібно видалити. Вона інфікована і працює вже як вірус — на знищення людей. Має бути написана інша програма. Створена нова модель роботи, де правоохоронні органи працюватимуть не проти власних громадян, а на їхній захист.

 Iван КАПСАМУН:

— Кажуть про грузинський, польський, інші досвіди. Якою має бути ця модель для України?

В. Н.: — Я знайомий з названими досвідами. Україні потрібен свій шлях. Він має бути радикальним. Зі старими людьми, отруєними корумпованою системою, змінити нічого не можна. Потрібна безумовна антикорупційна люстрація влади, починаючи від керівництва і закінчуючи звичайними відділками міліції, податкових органів.

Треба працювати з молодими людьми, зокрема, переглянути програму навчання в спеціалізованих учбових закладах правоохоронних органів.

Я підтримую також те, що казав Євген Марчук. Фракція «УДАР» вже навіть внесла законопроект, який передбачає систему виборності місцевими громадами міліціонерів, прокурорів, суддів. Так само має бути право людей на вотум недовіри, якщо хтось у владі працює неналежно або скоює злочини.

Ще один крок — на місце непрофесійних керівників в систему мають повернутися професіонали, які стоять на державницьких позиціях, позиціях доброчесності.

 Роман ГРИВIНСЬКИЙ, випускник Києво-Могилянської академії:

— Не секрет, що держава в особі СБУ і МВС часто розглядає громадську активність як потенційну загрозу для себе. Відповідно вона спрямовує певні зусилля на її моніторинг і навіть здійснює спроби схиляти окремих громадян до співпраці. Наскільки серйозні ресурси використовують для цих завдань? Що ви робили, перебуваючи на посаді голови СБУ для того, щоб змінити характер відносин держави і громадянського суспільства?

В. Н.: — Головний принцип діяльності СБУ — це принцип відповідальності перед народом. У законі про Службу не прописано відповідальності перед жодним чиновником, прем’єр-міністром чи президентом. Для того, щоб національна Спецслужба не працювала проти власних громадян і громадських організацій, потрібне наступне. Крок №1 — існування дієвої Громадської ради при СБУ, в яку мають бути включені громадські організації. Крок №2 — оновлення власного кадрового складу й залучення до роботи молоді. Не обов’язково на військові посади. Навпаки, необхідно демілітаризувати СБУ, запропонувати цивільні посади. Наприклад, свого часу я запрошував до роботи молодих людей із Центру досліджень визвольного руху, які не мали жодного військового звання. Крок №3 — реформування СБУ, зокрема максимальне скорочення функцій у сфері слідства. Крок №4 — відкликати представників Спецслужби з усіх навчальних закладів і органів влади.

А головне, що треба зробити, — нарешті перестати сприймати власних громадян як загрозу.

«ІЗ КОМУНІСТАМИ НЕМАЄ ПРО ЩО ГОВОРИТИ, ВОНИ САМІ Є СПАДКОЄМЦЯМИ КОНВОЇРІВ У КОНЦТАБОРАХ»

 Наталія ПОНЕДIЛОК, Дніпропетровський національний університет:

— Відомо, що ви зареєстрували у Верховній Раді проект постанови про відзначення 60-ї річниці Норильського повстання на державному рівні. На сьогодні ця постанова пройшла комітет, а коли слід очікувати її розгляд у сесійній залі? Які шанси на її ухвалення?

В. Н.: — Такий проект постанови справді було внесено. У цьому велику роль відіграла газета «День» і громадські слухання. Профільний комітет ця постанова вже пройшла. Зараз головне завдання — внести постанову в порядок денний сесії. На жаль, парламентську більшість цікавлять зовсім інші питання, наприклад, вексельні схеми, трансфертне ціноутворення та інші лобістські напівкорупційні законопроекти. Однак ми наполягатимемо на своїй позиції.

Наступним завданням буде виступити з трибуни й переконати інших депутатів проголосувати. Фракція «УДАР», звісно, проголосує — всі 42 багнети; «Батьківщина», гадаю, — теж. Сподіваюся, що й — «Свобода». Вони пішли трохи іншим шляхом: «Давайте постанову не тільки про «Норильське повстання», а про усе й одразу». Включили в документ таку термінологію, що я як професійний дипломат можу одразу сказати: деякі формулювання не сприймуть ні в Раді Європи, ні в Європарламенті. Мій підхід ? знакові події ухвалювати окремими постановами.

Із комуністами, звісно, немає про що говорити, вони самі є спадкоємцями конвоїрів у концтаборах. А з Партію регіонів треба говорити, щоб дала, якщо не більшість, то хоча б частину голосів.

 Лариса IВШИНА:

— Це такий лакмусовий папірець, що дуже добре вказує нам, у якій глибокій системній кризі перебуває українське суспільство. Із одного боку, ми перебуваємо напередодні підписання Асоціації з Євросоюзом, з другого — у нас за спиною величезний багаж покинутих проблем. Узагалі, ми — єдина країна на європейському просторі, окрім Росії, де в парламенті й досі представлені комуністи, причому які?

В. Н.: — Бізнесмени, які підтримували не один уряд і не одного прем’єра, зокрема й пана Азарова — двічі.

Л. І.: — На боці комуністів те, що народ зараз настільки збіднів, що це знову рекрутує, навіть молодь. Попри доволі складу картину в опозиції, вона повинна активніше працювати з суспільством. На ваш погляд, які імпульси потрібно давати людям, щоб вони розуміли глибину проблеми?

В. Н.: — На мою думку, кожен власним прикладом має показувати, як і що робити. Наприклад, підтримувати такі проекти, як Літня школа журналістки «Дня». Депутатам, особливо тим, яких вперше обрано до парламенту, раджу працювати в регіонах, відкривати громадські приймальні. Безумовно, парламентарії в самій Верховній Раді повинен голосувати за рішення на користь громади.

Усі європейські країни, які розбудовували незалежні ЗМІ, надавали й надають вільним медіа велику підтримку. Але не подяками на День журналіста, а конкретними законопроектами. Згадую про свій досвід роботи у Фінляндії. Фінські національні видання ініціювали закон про громадські ЗМІ, який підтримала держава. Згідно із законом, кожен громадянин Фінляндії через жорстко встановлені процедури має можливість стати співвласником якогось видання. Разом із тим, закон передбачає заборону на скуповування та монополізацію акцій. Сподіваюся, такий законопроект буде ухвалено, й він запрацює в Україні.

Л. І.: — Хороша ідея, особливо в країнах, які трансформуються. Адже в нас немало проблем через те, що національний простір являє собою химерне явище.

В. Н.: — Треба починати з безпосередньої підтримки національних ЗМІ. Або хоча б запустити СNN українською мовою. Наприклад, турки це зробили ще 2008 — 2009 рр. Не треба щось нав’язувати людям, просто відкрити світовий інформаційний простір. Також треба набратися сміливості й нарешті змінити законодавство, щоб реєстрація національних ЗМІ відбувалася в Україні (не на Кіпрі) з відповідним оподаткуванням. Тоді можна говорити про якісь зміни якості національного інформаційного простору.

«148 ДЕПУТАТІВ У ПИТАННІ ВОЛИНСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ ВИСТУПИЛИ В РОЛІ ПІДТАНЦЬОВКИ»

 Iванна КОСТЮК, Національний університет «Острозька академія»:

— Під час вашого керівництва в СБУ було порушено кримінальну справу за фактом скоєння Геноциду в Україні в 1932 — 1933 роках. Суд ухвалив рішення, що Сталін та інші більшовицькі лідери винні в організації цього злочину щодо українського народу. Які заходи планує опозиція цього року до 80-ї річниці вшанування жертв Голодомору? На вашу думку, чи достатня увага влади до цієї події?

В. Н.: — Я почав би з того, що мені завжди не подобалося. Це — коли ми в Україні стогнемо: «Ой, визнайте Голодомор геноцидом!» Куди тільки не їздили! Навіть у Єгипті були. Єгиптяни кажуть: «Голодомор?.. Ну що ж, визнаймо, якщо так просите». На посаді голови СБУ я вирішив піти іншим шляхом — юридичним. Для того, щоб розслідувати цю справу, ми скористалися механізмом міжнародної Конвенції ООН про незастосування строків давності до злочину геноциду. Доказовою базою слугували наші архіви. Саме на них і послався згодом Апеляційний суд Києва, який у січні 2010 року постановив, що в 1932 — 1933 рр. керівництво Компартії на чолі зі Сталіним організувало геноцид українського народу.

Тому на сьогоднішній день, з точки зору національного та міжнародного законодавства, зроблено все. А це означає, що політикам уже годі політизувати цю тему.

Що далі можна зробити? Розслідувати злочин Голодомору на території Росії. В Україні є документи. Вони стосуються Кавказу, Поволжя, де так само компактно проживали українці, які так само були оточені та знищені голодом.

Що стосується ставлення влади та опозиції. Більшість із нинішніх депутатів від Партії регіонів народилися і виросли в Донецькій області, де в місті Сталіно (раніше так називався Донецьк) існував один із перших концтаборів у СРСР. Там гинули їхні батьки. Тому сьогодні це питання до них — чи можна заперечувати власний генетичний зв’язок? Правда про Голодомор-геноцид, людське ставлення, розуміння величезної трагедії та скоєння злочину — це важливо. На моє переконання, політики повинні дати можливість правді існувати й бути почутою. Змови, експлуатація, фальш на кістках — усе це викликає відразу та недовіру, особливо в молоді.

І.К.: — Ще одні трагічні події — Волинські 1943 року. Як ви оцінюєте звернення «групи 148» до Сейму Польщі з проханням покарати власну державу за злочин? Які політичні наслідки мають бути для підписантів?

В. Н.: — Ініціатор цих підписів — відомий українофоб, який має відповідне ставлення і до Голодомору. Це, до речі, та людина, яка запрошувала іноземних істориків переписати історію УПА.

Тут ще велике питання — чи ставили підписи ті, хто там зазначений. Адже в парламенті є багато людей, які сприймають Верховну Раду як якесь трамвайне депо, де зборами можна вирішувати будь-яке питання. Захотіли — замість парламенту пішли на Банкову, захотіли — «розпиляли» бюджет. Таким чином нівелюється парламентаризм в принципі.

Для того, щоб люди більше знали про Волинську трагедію, потрібно їх інформувати. Зокрема, розсекречувати архівні матеріали. Свого часу ми це робили. Сьогодні треба продовжити цю справу. В Україні так і не з’явилася інституція, яка б профінансувала вивчення вже відкритих документів. До цього часу ми не маємо розсекречених документів з Москви. Треба мати ширшу картину — які були умови на той час, хто провокував злочини, який це носило характер. Не можна вихоплювати окремі події і звинувачувати тільки українців. Тому що все це виглядає штучним і нав’язаним. А 148 депутатів у цій ситуації виступили в ролі підтанцьовки, яка закликає до легітимізації обвинувачення, що не має нічого спільного з реальним життям людей.

«БУДЕМО І ДАЛІ ПЕРЕКОНУВАТИ НАШИХ ПАРТНЕРІВ ПО ОПОЗИЦІЇ ЩОДО ЄДИНОГО КАНДИДАТА В ПРЕЗИДЕНТИ»

 Ярослав НАЗАР, Львівський національний університет імені Iвана Франка:

— Ви є противником вступу України до Митного союзу і прибічником євроінтеграції. Але відомо, що Європа наразі переживає певні кризи. Як Україні убезпечити себе від проблем Європи на шляху до євроінтеграції?

В. Н.: — Митний союз — це найбільш корумпований союз за всю історію існування ООН та інших міжнародних організацій. Можна відкрити оцінки самих росіян, їх податкових органів і подивитися, скільки «вимивається» грошей тепер вже зі спільного бюджету МС, скільки мільярдів знаходиться в тіні. Це величезна корупційна дірка. Тому очевидно, що ніякої користі Митний союз Україні не принесе. У нас що, мало своєї корупції?

Ви кажете про проблеми в Євросоюзі. Дійсно, там є проблеми, але вони їх намагаються вирішити. Європа — це наш цивілізаційний вибір. Потрібно рухатися туди, де знають свої проблеми і борються за краще життя. А коли нас запрошують у напівкримінальну компанію, де реформами і близько не пахне, то навряд чи нашим дітям потрібне таке майбутнє. Членство у Європейському Союзі ми розглядаємо як програму кардинальних реформ в Україні.

Ми знаємо, що у Вільнюсі має відбутися підписання угоди про вільну торгівлю з Євросоюзом. Так само має діяти угода про вільну торгівлю і з Російською Федерацією — без виключень і обмежень. Я вважаю, що таким чином ми можемо дати шанс нашому північно-східному сусіду на зміни. Змінивши себе, ми можемо допомогти й іншим.

Я. Н.: — Чи встигне Верховна Рада восени ухвалити євроінтеграційні закони? Ваші прогнози щодо підписання Угоди про Асоціацію?

В. Н.: — Треба не прогнозувати, а працювати. Ми ініціювали позачергову сесію заради євроінтеграційних законів, але більшість на чолі з Партією регіонів не захотіла трудитися. Вони всі вже на морях.

Перше — закон про судоустрій, друге — виборчий кодекс, третє — реформа Генеральної прокуратури. Ось три базових документи, які зараз треба відпрацьовувати, а не відкладати до вересня.

Підпишемо чи не підпишемо? Все, що залежить від нашої політичної сили, ми зробимо. Ми даємо законопроекти, ми дамо і голоси. Головне, щоб влада захотіла реальної євроінтеграції. Загалом для нас листопад — це етап, а не кінець світу. Якщо Угоду не підпише Янукович — згодом підпише Кличко.

І. К.: — Наскільки реальний, з вашої точки зору, сценарій виборів 1999 року (Кучма — Симоненко), на президентських перегонах 2015 року (Янукович — Тягнибок)?

В. Н.: — Якщо хтось такий сценарій запускає, то бавиться в чергову міфологію. Ми чітко говоримо, що 2015 року це не спрацює.

Наша позиція така. Хто матиме більше шансів перемоги Януковича — того треба підтримати. З нашого боку немає жодних амбіцій на зайві посади. Давайте об’єднаємося навколо людини, яка може виграти у Януковича. Поки що нам вдалося переконати наших партнерів по опозиції — підтримати єдиного кандидата у другому турі. Будемо переконувати далі.

Іван КАПСАМУН, «День»; Тетяна МАЦКЕВІЧ, Юлія КОСТЮК, Літня школа журналістики «Дня»