Відкритий лист Українській Світовій Координаційній Раді

Передмова

Цей лист потрапив до мене через «треті руки». З його автором, Василем Дацюком, особисто до цього моменту не знайомий, так само, як і зі згаданими ним особами. Хоча, з оцінками діяльності їх та очолюваних ними політичних структур, які в листі пролунали, в основному згоден. Думаю, що забагато в листі гіркоти і песимізму, хоча й розумію, що у автора на це є певні підстави. Після певних роздумів прийшов до висновку, що лист все ж варто опублікувати, тому  що подібні речі відбувались за останні два десятиліття і продовжують відбуватись  в різних куточках України. Результатом цього став прихід до влади Януковича і його «високопроффесійної» команди українофобів. Тому, варто все ж розібратись в причинах цього феномену і проаналізувати дії тих, хто намагався (і намагається) представляти себе обличчям найбільш пасіонарної частини нашого суспільства – деякий фактичний матеріал у листі викладено. На завершення короткого вступу хочу сказати, що боротьба продовжується і є підстави і для оптимізму – його вселяє краща частина першого покоління тих, хто народився і чиє дитинство пройшло в Незалежній Україні. Боротьба продовжуватиметься доти, доки живий хоча б один українець, який не визнав себе переможеним.

Микола Осіпчук

     Українській Світовій Координаційній Раді

Дуже поважне, але зовсім не шановане, не тільки мною, Товариство!

Сивою, та геть дурною довбешкою гупаю до вас таких заклопотаних розбудовою Укр. Держ., що далі нікуди. Ви вже вибачте. Але спочатку назвусь: Дацюк Василь Лаврентійович, живу на Житомирщині в селі у власноруч побудованій хаті. Рідні люди допомогли зробити фундамента, а чужі – стіни (коробку). Далі усе я робив з родиною сам: вікна, двері, підлогу, дах, електрику, мурував перегородки, накривав шифером. Усі допоміжні приміщення на подвір’ї теж справа моїх рук. За життя виготовив 103 (сто три)  вулики і 31 сезон відтупав біля бджілок. А ще є автором трактора-самоклепа і всього причандалля до нього, біля 40 ел. зварювальних апаратів, та радіоапаратури на якій працюю в ефірі. Я радіоаматор з багатолітнім стажем, першого детекторного радіоприймача виготовив ще в 1962 році. Мені тоді було 13 років. Маю позивного для роботи в ефірі – UT7XW. З радіоаматорами можу поспілкуватися ще трьома мовами окрім «язіка».

Створив перший на Житомирщині дитячий радіоклуб і був його директором до ліквідації у 2001 році.  Головна радіостанція радіоклубу була занесена до списку найактивніших дитячих радіостанцій Європи. У нас були зв’язки з усім світом, навіть з Південним полюсом. При клубі діяв безкоштовний пневматичний тир для гуртківців, щороку в травні ми ходили до місцевої військової частини, де діти відвідували Музей частини, стріляли з бойової зброї, куштували вояцького харчу. На змаганнях з передачі радіограм на телеграфному ключі мої вихованці завжди вигравали у господарів, чим не мало шокували командирів. Я з дітьми об’їздив з екскурсіями довколишні міста, були навіть на Хмельницькій АЕС. У 1999 році в Мирополі відбулося шоу за участю телевізії, радіо та преси під назвою «Дацюку – 50!». Мені обціловували пику гості з Києва,  Житомира, рай- та місцева влада і все чудувалися, який я хороший. А вже у 2001 році ті, що обціловували, радіоклуб ліквідували, а мене вигнали на вулицю. Дружина, відомий у краю хореограф, лауреат місцевих, республіканських і навіть Всесоюзного фестивалів з художньої самодіяльності, мала у школі на той час 2 (дві) години тижневого навантаження при ставці 18. Розказати як жили? Не буду. Вам обкавленим, обконьяченим, зігрітим телеоб’єктивами цього не зрозуміти. Взимку палили грубки тирсою, трісками, хмизом. Пасіка не дала померти з голоду, але крупу таки доводилося рахувати. І що найприкріше: хоч би хто-небудь  приїхав з Європи шмаркаки обтерти, запитати, чи спина не болить від вил та лопати. Якийсь Ніколя чи Ангела. А дзуськи! Чому так детально про це? Підстраховуюсь, це не дасть вам зробити з мене ідіота за укр. нац. традицією.

Але підемо далі. Член НСПУ з 1994 року, був делегатом трьох письменницьких з’їздів, нашкрябав 14 нікому не потрібних книжок, 15-та, і вже остання на підході. Кілька разів облауреатився та обпереможився на Всеукраїнському та обл. рівнях. Маю поетичні та прозові переклади з болгарської, польської, білоруської, правда, переважно невеликі. Ось що сказав про мою аж зовсім і геть Бе смердну творчість усім відомий (крім вас звичайно, бо ваша Рада ніц не зробила аби гідно вшанувати цю людину) Євген Концевич: «…зінаюсь відверто, про потужність Василя Дацюка сатирика – справжнього уявлення я не мав… Грішний! А прослухавши (не раз) Ваш «Біль», «Блазенію» та «Пекліаду» (поеми в аудіо форматі В.Д.) я остовпів, вражений дивом дивним Василя Дацюка». «…Дякую Вам за Ваш глибокий вражаючий талант, а Богу і Долі – що Ви є для України і дуже потрібні». Яка зла іронія дійсності! Поему «Біль» надрукував у 1993 році Михайло Сидоржевський накладом десь 250 прим., інші дві я за власний кошт по 100 штук. Трішки історії: поема «Пекліада» мала вийти окремою книгою накладом 500 прим. у видавництві ім. Олени Теліги в кінці 90-х. Про неї на згадуваному шоу «Дацюку – 50!» Богдан Червак говорив, що ця книжка має бути у кожній українській родині. Роки ті були важкими, а тому аби хоч якось віддячити, я передав до Києва 60 (шістдесят) кг меду. Вже були виготовленні плівки, а працівники видавництва усе перепитували, скільки примірників я залишу для реалізації на Петрівці… Рукопис потрапив на очі П.Білолипецькій, та побігла до П.Плав’юка (я на той час був членом ОУН, а ці люди мені були – «друх») і книжку зняли з друку. Ніхто не вибачився, не сказав чи смачний мед, плівки, правда, передали. Але я не переймаюсь, бо добре розумію чому так зі мною вчинили: це потрібно було для зміцнення позицій української національної ідеї і авторитету ОУН зокрема. Про те, який жах пережила моя родина і друзі – мовчу.

Найбільша моя проблема – небайдужість до реалій навколишнього світу. У другій половині вісімдесятих я друкував у районному «Червоному прапорі» такі статті, які кидали в шок читачів своєю сміливістю.  А тому перемогти 1990 році на виборах до облради мені було просто. Правда, аби бути у формі прийшлось піти на жертву – «сісти» на полькортолон, штучний гормон, бо за будівництво обійстя прийшлося заплатити кількома діагнозами. А позаяк цих кругликів я з’їв не одну тисячу, у мене «весела» старість. Ви вже вибачайте, що відриваю вас від думання про долю Неньки такими дурницями. Отож, за плечима у мене дві каденції в облраді і дві – у районній. Повірте, ледачим депутатом не був. Газифіковане село, ремонт та будівництво спортзалу у «рідній» школі, багато інших справ, а ще невпинна боротьба з хитроЖО, бо то був час коли вони намагалися урвати якнайбільше. Я мав авторитет у виборців, а тому на виборах до ВР у 1994 році набрав найбільшу кількість голосів. Не вистачило десь біля 300, аби стати нардепом. Зате було більше 8 тис. бюлетенів, де був викреслений я і мій суперник у ІІ турі. Результат був сфальшований в основному на дільницях району, де мій суперник очільникував у райвиконкомі. У 1998 р. на виборах у ВР я висуванцем від дем. сил, але потерпів поразку. Переможець був при великих зірках на погонах, його підлеглі вигрібали у ганделиках ящики з харчами, роздавали по селах.

А тепер про основне. Щоб ви знали, всяка справа має свою технологію, її ретельне дотримання – запорука успіху. Будувати державу – це насамперед виховувати свідомого громадянина. В Україні цим ніхто не займався, ба, навіть не придавав і не придає цьому значення. Наш улюблений і дуже страшний «брат» мав колись «Бархатную книгу Русской Империи», до якої заносилися ті, хто щось зробив видатного для «Царя і Атєчества». Ці люди були стовпами суспільства, ідеологічними бацилами. Простий смертний прагнув вчинити щось таке, що дало б йому змогу приєднатись до сонму зацних. Українці ж навпаки нищили один одного на радість ворогам. Ще з початку 90-х попереджав усіх кого міг, що українська нац. ідея закінчить погано і казав чому. Не чули, відмахувались, кепкували. Попереджав А.Матвієнка, І.Зайця, Ю.Костенка, що неврахування психології людини, менталітету українця рано чи пізно вилізе боком. Де тепер, і що зараз є Рух, УНП, УРП «Собор», КУН, ОУН і т.д. На місце невиконаної роботи прийшла чужа культура, чужа мова, інша психологія. Як ви, члени найвищого духовного органу усіх сущих на цім світі українців, маєте це виправляти? Задовго до 10-ї річниці проголошення незалежності України я звернувся до очільництва ОУН, як до однієї із найстаріших українських структур, з пропозицією нагородити до ювілею найактивніших живих учасників визвольних змагань починаючи ще з 30-их років до наших днів. Назвати цю нагороду «Знак подяки», «Лицарським орденом» чи якось інакше. Тричі це питання слухалось на Проводі ОУН і тричі я надсилав їм проект «Положення про знак» бо його губили. Чи не симптоматично?  Потім це ж питання слухалось на з’їзді УНП «Собор» А.Матвієнка. У президії сиділи І.Заєць, О.Мороз, Ю.Костенко інші провідні барани української національної ідеї. З’їзд проголосував одностайно. Я зібрав і переправив до Києва більше 50 кг міді, латуні, бронзи і срібла на цю нагороду. А далі класика – знову тричі губилося «Положення» і знову тричі я надсилав його до Києва. В кінці 2005 року на обл. конференції  УРП «Собор», про долю того металу я запитав А.Матвієнка, який приїхав розповісти про те, який поганий Левко Григорович бо потяг до Юлі, а треба до Віті. «З нього ми зробили било до Херсонеського дзвону, бо попереднє вкрали «металісти» була відповідь. Визвольні змагання кінця вісімдесятих початку дев’яностих запалили багато яскравих особистостей -свічок. Саме вони розганяли темряву комуністичної ночі, закликали людей боротися. Якби не повернуло на Незалежність багато з них закінчили б своє життя на Соловках. Зараз вони – ніхто. Забуті, запльовані, морально спустошені. Їм ніхто й не подякував за їхній чин. Ще з середини дев’яностих ношуся з ідеєю створення книги «Золоті імена України», куди в енциклопедичній формі були б занесені імена найкращих українців. Творити цю книгу повинна авторитетна організація, а не хтось. Здогадайтеся яка? Нам також вкрай потрібна і «Книга ганьби». Зробити цю роботу можуть лише мужні люди. Натомість маємо шмаркату обісрану інтелігенцію, яка балакає гарно, а до чину не здатна. Наприклад? Кілька років тому я написав статтю «Калеснічєнкє, Тарбашніку, Сємінужніку, со кодло (відкритий лист моральним виродкам)». Надрукувати не зміг. Відмовили і Віктор Рог, І Степан Брацюнь. Ще задовго до святкування 20-ї річниці проголошення Незалежності, звернувся до голови «Просвіти» з проханням нагородити кількох активних письменників обл. організації. Надіслали до Києва подання. Але місцеве Ґе (голова обл. «Просвіти») чомусь вирішив, що письменники не гідні таких нагород. Він передав їх лише через півтора роки після мої численних звертань до нього особисто і до шановного Павла Михайловича. У людей мало бути свято, а дали дулю по-українськи. І ще, після того, як Донецький адмінсуд визнав С.Бандеру і Р.Шухевича не Героями України, я зателефонував до Левка Лук’яненка і запропонував Світовому Конгресу українців проголосити Бандеру і Шухевича Національними Героями України. Вибачайте, але далі пряма мова: «Пане Василю, я Вам дуже вдячний, знайшлася хоч одна мудра голова в Україні, яка до такого додумалася. Телефонуйте до Павличка, він голова УВКР». Добрих 15 хв. я переконував шановного метра, але не переконав. «Я казав Ющенкові, що не можна давати Героя Бандері, а він не послухав. Ось поїду до Польщі, що я там скажу?» Я порадив Дмитру Васильовичу запитати поляків, що робили в України Конецпольські, Потоцькі, інші, а в недалекому минулому і Ю. Пілсудський. А ще – запропонувати нашим сусідам думати про майбутнє, а не сваритися за минуле. Де там! Надіявся, що Світовий Конгрес українців, який відбувся у серпні 2011 року в Києві, таки прийме мудре рішення і тим дасть адекватну відповідь вітчизняним собашнікам. Але… Кави, коньячку похлебтали, патріотичну беблю сказали, кулацюрами у груди погепали і роз’їхались.

Ваша Рада мала б бути сторожовим псом нац. ідеї, плекати український дух, підтримувати у цьому і владу, і опозицію, бути третьою, національною, а відтак вирішальною думкою у суспільстві. Підтримувати немилого серцю Президента у всіх його українських справах і стояти на смерть, не давати чинити щось, що не відповідає інтересам України. Якби ви були саме такими, переконаний,  у нас не було б при владі собашніков, бо Президент, Прем’єр мали б на кого спертися у газовій війні з «улюбленим» страшним братом, інших питаннях. Чи може ви справді вірите, що за перемоги опозиції, переможені піднімуть руки і моментально перейдуть в укр. віру? Якщо так, то ви погано знаєте історію рідного народу. Державу треба будувати, а не боротися один з одним. Заради України можна і «муху у власному носі задушити». Чи здатна на це «гепозиція» у момент коли вирішуюється доля України? Ось тут ви могли б сказати своє слово. Але… не вірю! Вас немає навіть віртуально. А мали б бути у «борщі і каші», як кажуть у моєму селі. У культурі, освіті, літературі мати найвищі нагороди для українців, які щось та зробили для рідного краю. Не треба виправдовуватись браком коштів. Наша обл. письменницька організація, чи не єдина в Україні, не мала власних нагород. Я звернувся до свої друзів. Родина Колосівських п. Валерій та п. Любов, їхні сини Святослав і Богдан стали фундаторами літ. мистецької премії ім. В. Земляка, Іван Олексійович Гордєєв, який юнаком на початку 90-х у дірявих, пальці виглядали, черевиках взимку розносив по селах району листівки, став фундатором премії ім. М. Клименка. Володимир Леонідович Якимчук опікується премією ім. Бориса Тена. Є у нас і премія «Рідна мова» завдяки родині Стельмахів – Віктору Миколайовичу, Сніжані Іванівні, їхній доні Валерії. Від мене і моїх онуків Олексія, Дарини, Юрія, Богдана і Ромчика у цьому році вже у п’яте вручатиметься у Житомирі премія «Дідусева казка». Використовуючи власний соціальний статус у корисних цілях, я був автором і співавтором дев’яти телепроектів на обл. телевізії, з мого подання добрих півтора десятка небайдужих українців прозвучали на обл. радіо. Я був ініціатором і організатором п’яти літературно-мистецьких заходів у районі, гостями яких побували відомі в області і Україні люди, творчі особистості нашого краю. У 2006 році на фестивалі усмішки «Романівські гигики» гостями були Євген Дудар, Степан Савка, Неоніла Крюкова. Євген Михайлович роздавав гілочки Тарасової верби. Мені дісталось дві. З тих пір у себе в садку я вирощую вербички і роздаю їх добрим людям. Такі верби вже ростуть біля музею Лесі Українки у Новограді-Волинському, біля музею ім. Івана Огієнка у Брусилові, на обійсті Василя Юхимовича у Коростені, біля державного університету ім. Івана Франка у Житомирі. А ще під Києвом, на Вінниччині, Чернігівщині, у багатьох районах області. Зараз на двох розсадниках підростає більше півсотні вербичок. Отож, можна щось та робити, якщо хотіти. А вас не чути зовсім. Якщо про Світовий єврейський конгрес знають навіть їхні діти, то про УВКР знає далеко не кожен інтелігент. Мовчали ви, коли ВаЮдік уманський вносив до ВР законопроект про мови, коли собашнік вилучив зі шкільних програм навіть згадку про звитяжців України. То яка вам ціна у суботу, коли у моєму Мирополі базар? Вам потрібно перейменуватись на УВКК – Українська велика купа каки. Що про вас скаже пані історія? Особисто вам, пане Михайле, я б радив придбати герлигу і братися пасти Бе та Ме. Розумію, що грубо, але лікар, який замість лікувати смертельно хворого, на дивані з кухликом кави розповідає патріотичну беблю, насправді – вбивця. А яка повага може бути до вбивці? Дикість: гурт людей хоче щось робити, просить вас допомогти зорганізуватись, а ви ні бум-бум (я про обл. організацію УВКР у Житомирі). Відкрию для всього вашого товариства одну велику таємницю: такої кількості провідних баранів, як в Україні, не витримає жодна національна ідея. Я член УНП – Української нещасної партії. У свій час у кожному райцентрі України було придбано приміщення під офіс райорганізації, авта для обласних, оргтехніку, шикарні офіси. Усе пішло прахом, бо толкового менеджера не знайшлося. За Ющенка до 20-річчя Руху від кожної обл. організації УНП мали нагородити 4-6 чоловік державними нагородами. Була така домовленість із секретаріатом Президента. Але акція провалилася, бо «не всі обл. організації подали кандидатури». (!!!) Хіба можна щось побудувати на такій печерній зневазі до людей?! Скільки залишиться живих активістів-патріотів до 30-річчя і чи будуть вони комусь потрібні…

На цьому слову бувайте. Вам це гірко читати, а як кепсько і гидко мені було писати. України, про яку мріяв Шевченко і Леся, Бандера, Шухевич, рядові вояки УПА, якою горіли мої побратими у кінці вісімдесятих на початку дев’яностих, уже немає. І не буде. Таких чудес історія не пам’ятає. Бо не було у нас ні Вашингтона, ні Бісмарка, ні навіть Пєтьки Вєлікага. А були костенки, зайці, матвієнки, брацюні, ющенки, жулі і ви недолугі. Не здатні ні до думки, ні до чину.

Василь ДАЦЮК,

Миропіль

P.S.: У 1993 році після мого депутатського запиту обл. прокуратура цілий рік проводила слідство з приводу «зникнення» більше 6 (шести) тонн гуманітарної допомоги, яку переможені німці прислали «переможцям», аби ті не померли з голоду. На останній сесії облради І скликання я таки змусив обл. прокурора дати відповідь. «Факти підтвердилися, винні встановленні, але до суду справу передати не можна». Виявляється наївні німці не поставили в документах кількість і суму. Так ось, головний фігурант справи, на якого тоді було заведено ще кілька карних справ за розкрадання, нещодавно став «Почесним громадянином району». Вгадайте з п’яти разів, хто зараз голова райради? Тодішній прокурор району. Слава Україні! «Почесним» слава і вам з ними!

Джерело: LELEKA NEWS