Катерина Яковленко
Політичні провокації в Україні вже давно не рідкість.
Майже кожна третя акція будь-якого характеру може супроводжуватись галасливими
криками та яскравими плакатами. Байдуже, які мітинги, опозиційні, чи
регіональні – провокатори знаходяться в усіх таборах. Проте, коли справа
доходить до сили, провокація стає вже дією з конкретними наслідками.
Учора на територію донецького заводу Ізоляція, де
розміщується однойменний Фонд. ІЗОЛЯЦІЯ. ПЛАТФОРМА КУЛЬТУРНИХ ІНІЦІАТИВ, де
проходив освітній захід, увірвалась група людей, яка зламала автоматичні ворота
заводу, скандувала антиамериканські шовіністські гасла і вела себе досить
агресивно. Техкемп (технічні семінари з нових медіа для студентів, членів
громадських організації та журналістів), який був організований Державним
департаментом США, назвали «зародком революції». Та, власне, не важливо що вони
і як називали. Справа у тому, яким чином все це було розвинуто і як поводила
себе міліція. А вона себе ніяк не поводила, а просто стояла осторонь і чекала,
коли вже хтось чи двері зламає, чи ще щось відбудеться. І тільки зібрала укінці
свідчення учасників конференції.
ФОТО З САЙТА
IZOLYATSIA.ORG
Культурна інституція, на території якої відбувались ці
події, бачила і більш масштабні акції. Але настільки абсурдного не могли
вигадати навіть сучасні художники. «Братки» ходили по території та знімали
скульптури жінок Маші Куліковської на мобільний телефон, роздивлялись «Доску
пошани» Жанни Кадирової, книжки з бібліотеки Фонду. Один чоловік досить
нормально потім підійшов, запитав, чи ми займались на семінарах і що це взагалі
за заклад. Ми розповіли і про виставки, і про воркшопи з макаронної архітектури
та роботів з зубних щіток Arduino, і про те, що у Фонду є чудовий 3D-принтер,
який, до речі, був клонований таким самим принтером. Чоловік явно не знав, що
співробітники саджають дерева, художники малюють на териконах, готують
прекрасні великі ярмарки, а британець Річард Енсетт отримав Міжнародну нагороду
за фотографію, яку зробив у Донецьку під час резиденцій 2011 року. Він не знав,
але, схоже, сюди ще прийде. Якось потім, із дружиною та дітьми.
Пікетувальники, можливо, вперше ознайомились іще з
однією культурною інституцією міста – це, мабуть, єдиний плюс цієї хамської
поведінки. Проте мінусів набагато більше. Але чи залежать ці мінуси від самих
лише пікетувальників?
Чи пішли б вони за гроші пікетувати освітній захід,
якби самі мали певні знання з різних галузей знань: культури, комунікації,
менеджменту тощо? Чи пішли б вони трощити ворота, якби їхня честь та гідність
коштували набагато більше? Чи зірвали б вони семінар, якби толерантно
поводилися із гостями, які вирішили поділитись своїми знаннями із нашими
«дурними голівоньками»? Якби в нас був достатній культурний рівень.
Загалом, про культуру в нас мало що знають. У нас її
не цінують і в принципі не вважають потрібною. Культурні центри тільки у
великих містах мають своїх прихильників, але й тих, якщо скласти докупи, не так
уже й багато. До прикладу, до найпопулярніших музеїв світу не входить жоден
музей, що знаходиться на території колишнього СРСР. Якщо порівнювати «музейні»
міста, то Донецьк явно не у фаворитах. Тут нараховується до десяти музеїв
(враховуючи приватні підприємства), натомість у російській Самарі (за кількістю
населення подібні) таких музеїв аж більше тридцяти. І це вже не кажучи про
європейські міста, де музеїв набагато-набагато більше.
Ми надто багато просимо від інших. І надто добре вони
до нас ставляться.
Мені щоразу стає прикро, коли я бачу таких «братків»,
жіночок з плакатами, зірвані заходи, надії, старання. Мені прикро, що із такими
подіями асоціюють Донецьк. Мені прикро, що із року в рік ситуація майже не
міняється – а ці кроки такі незначущі, що здається далі просто вже немає куди,
хоча кожні вибори сміються з мене і кажуть: о, дитинко, є куди.
Зазвичай у таких випадках, коли людство йде не в той
бік, великі люди згортаються навколо однієї ідеї – миру та збереження
цивілізації. Так, до прикладу у свій час зібрались Б.Рассел, А. Енштейн, Ф.
Жоліо-Кюрі та інші і проголосили: «... Перед нами лежить шлях безперервного
прогресу, щастя, знання і мудрості. Чи оберемо ми замість цього, знищення
тільки тому, що не можемо забути наших сварок? Ми звертаємося до всіх, як люди
до людей: пам’ятайте, ви належите до роду людського, забудьте про вcе інше!».
Уже не знаю, хто в нас до кого має звертатися, і що
казати, але безосвітня стіна, що вибудувалась в останні роки, зайва. Рано чи
пізно всі стіни падуть. Але краще рано, ніж пізно.
Немає коментарів:
Дописати коментар