Україна – незавершений проект

Очевидність цієї істини ні в кого не викликає сумнівів. Всі політичні течії і партії в Україні та поза її межами в один голос говорять, що Україна як суспільно-політичне явище так і не відбулася. Тема цього есею, його назва певним чином відсилає нас до роботи Ю. Габермаса «Модерн – незавершений проект», але зрозуміло, що матеріал, з яким ми працюватимемо, і висновки, які ми робитимемо будуть стосуватися дещо інших явищ.

 Незавершеність проекту «Україна» проявляється не лише в тому, що до сьогодні не всі етнічні українські землі входять до складу Української Держави, а політична еліта по суті намагається реалізувати в Україні антиукраїнський політичний та культурний проект, від якого за сотні верст тхне пронафталінєним брєжнівським застоєм. Тобто ані форма, ані зміст проекту, що реалізується, не є наповненими українськістю, Українською Ідеєю. Сама ідея української державності та боротьба за неї з боку владної верхівки піддається постійній дискредитації та огульному паплюженню. Ще досі героїв, які боролися проти московської окупації, повністю не реабілітовано, а наші вулиці, парки, площі, міста і села носять імена тих, хто пролив море вкраїнської крови на догоду кривавим тиранам.

Незавершеність проекту «Україна» стає помітною також і на прикладі кастрованого гімну, з якого Верховна Рада залишили тільки перший куплет та приспів, з незавершеного герба, адже ми знаємо, що до сьогодні Україна має тільки так званий Малий герб – Тризуб, який ще тільки має стати частиною герба Великого, перевернутий, спотворений прапор.

Мені би не хотілося вподібнюватися деяким нашим дослідникам і волати про 7-тисячолітню державність на Україні, згадуючи ще трипільські часи. На мою думку, сучасна Україна з її населенням, хоча і є нащадком того Золотого віку, але виводити беззаперечний і прямий зв’язок між Україною і Трипіллям мені би не хотілося. Це приблизно те саме, що казати, що сучасне населення Єгипту є прямими нащадками фараонів. Втім, варто зауважити, що справжні нащадки фараонів – копти – на разі «влачат жалкоє существованіє» і здебільшого проживають за межами своєї прабатьківщини. Щось приблизно те саме можна спостерігати сьогодні і у випадку з нащадками трипільців.

Повертаючись до назви нарису, гадаю, варто би було вказати на той час, коли почалася Україна як проект, але як Україна у сучасному розумінні цього слова. На моє глибоке переконання нам не слід занурюватись у такі глибокі часи як Трипілля, Київська Русь, ба й навіть доба козаччини, бо, по-перше, навіть суто номінально ми не маємо справи з власне «Україною», а по-друге, маємо перервану тяглість політичного процесу. Те, що ми маємо сьогодні, це, безперечно, той проект України, який зродився в серці й був оспіваний Т. Шевченком. Таким чином, саме з нього ми повинні брати відлік того, що сьогодні ми звично називаємо Україною. Саме Т. Шевченку вдалося створити ідеальний образ того, що таке Україна. Саме цьому генію ми завдячуємо тим, що різні шматки України та українства від Слобожанщини і Кубані до Закарпаття і Волині почали нарешті осмислювати себе українцями. Ми можемо скільки завгодно сперечатися з українофобами про те, ким був Шевченко, і, чим була його творчість, але ані ми, ані вони ні на крок не наблизимося до істини. Втім, у спрощеному вигляді ми можемо сказати, що Україна у Шевченка чи не вперше повсюдно називається саме Україною і має стійкий образ матері знедоленої, скривдженої, беззахисної. Мабуть, найкраще цей образ розкрито у поезії «Розрита могила».

Іншим моментом, який імпліцитно пронизує практичну всю творчість Т. Шевченка – є боротьба за звільнення, свободу, заклик стати в оборону скривдженої матері. Саме з цього заклику і починається проект «Україна». Саме цей заклик розбудив українське суспільство від сну, особливо по смерті Великого Кобзаря.

Першим практичним втіленням Ідеї України стала Українська Народня Республіка (УНР). Головним ідеологічним чинником, який покликав до життя це суспільно-політичне утворення став, як це не дивно, «Кобзар». Втім, творча інтелігенція, яка взялася до розбудови Української Держави, вочевидь Шевченка не читала і духом козацьким не те, що не жила, але й відверто ним гребувала. Цим, власне, і можна пояснити недолугу політику з розбудови першої Української Держави, коли заперечувалися очевидні речі, насамперед створення міцної боєздатної армії, поліції, державного апарату. Політична незрілість, інфантильність, у найгіршому розумінні цього слова, провідної верстви та інтелігенції поставили цілу націю перед обличчя катастрофи, єдиним рятівником з якої стала саме велика чисельність українців.

Можна з великою впевненістю стверджувати, що напередодні Першої Світової окрім М. Міхновського та його партійців ніхто на Наддніпрянщині про розбудову власної держави і не замислювався. Та й ідеї самого М. Міхновського для наддніпрянців були досить чужими, принаймні вони були чужими для громадської думки і тих, хто ту громадську думку формував. В цьому моменті промальовується одна велика різниця із Галичиною, значна частина населення якої покладала на війну можливість створення Великої України і була достатньо змобілізована для цього чину. Але для порівняння: бойові дії на Галичині тривали лише рік, а на Великій Україні до середини 1920-х подекуди до початку 1930-х рр.

Але з іншого боку саме тривала збройна боротьба партизанів, які залишилися вірними ідеалам УНР зробили можливим таке явище як Холодноярська республіка, що в свою чергу через твір Ю. Горліса-Горського «Холодний Яр» створило на Галичині достатнє ідеологічне підґрунтя для проведення збройної боротьби з вибухом Другої Світової війни. І якщо вся та отаманщина, як ту партизанську боротьбу часто презирливо називає історіографія, залишалася спадкоємцем ідеї України ідеальним, то її фактичним наступником стала Українська Соціалістична Радянська Республіка. В цьому відношенні мені не хочеться згадувати різні інсинуації, а хочеться йти шляхом доконаних фактів. Саме таким мені вважається те, що без створення квазідержавного утворення Радянська Росія ніколи б не отримала контролю над Україною, таким чином, саме Радянська Україна стає правонаступником УНР. Але з іншого боку, без створення УСРР не було б і сучасної України. І тут ми помічаємо головне: тяглість і певну спадковість політичного процесу.

У 1922 р. Україну втягнуть у відтворену Російську імперію. Пройде неповних 7 років, як тоталітарна машина кинеться на Україну з усією своєю жахливою міццю щоби перемолоти Українців на совєтскій народ і хоча їй це повною мірою не вдасться, тим не менше, завдані нею втрати виявляться непоправними навіть після 20 років незалежності. Та як би там не було, проект «Україна» жив. Жив в діаспорі, жив у криївках УПА, жив у діяльності дисидентів, жив у засекречених архівах і досі живе у нашій генетичній пам’яті.

Доволі часто прихильники циклічности розвитку цивілізацій і державних утворень полюбляють до політичних процесів застосовувати метафору спіралі. Мені би не хотілося заперечувати цього підходу, бо він таки має певний сенс. Втім, у випадку з Україною на сучасному етапі ми можемо говорити про спіраль, що дивним чином віддзеркалюється, після певного зламу розкручується у зворотньому порядку. Ми можемо знайти багато спільного і подібного у політичних процесах початку ХХ і початку ХХІ ст. Через 74 роки після проголошення Центральної Ради та УНР на політичній карті з’являється незалежна Україна, яка в черговий раз намагається відірватися від Росії. Як тоді, так і зараз головним чинником, навіть не повертається язик сказати, провідної верстви є відверта антиукраїнськість. Тільки сьогодні боротьба точиться не стільки зброєю, але й економічними та інформаційними засобами.

По суті, на сьогодні триває повзуча окупація України москалем через політику (колишню партноменклатуру, що вже 20 років перебуває при владі), економіку (різні газові, сирні, м’ясні та інші промислові війни) та ідеологію (ідеологію в широкому розумінні, як марксистську надбудову, тобто в тому числі сучасну масову культуру – кіно, літературу, поп-музику, друковані та електронні ЗМІ тощо) так само, як у 19 році велась окупація військова. Та тільки цього разу (повертаємось до метафори спіралі), як я вже казав, на спіралі соціального часу виник певний злам. І саме після цього зламу спіраль України розходиться колами, які набувають нових характеристик і певною мірою прямує до завершення проекту «Україна».

Для когось сучасна доба є часом апатії та песимізму. Я ж вам кажу: настав час для радості! Нам всім випала нагода стати свідками і співучасниками перетворення України у світову надпотугу, на перетворення України у інше самої себе.

Дуже скоро вже буде як 20 років я маю справу з описаним В. Підмогильним русифікованим містом центральної України, але сьогодні це місто перетворюється. Воно стає дедалі більш українським. Мине ще небагато часу і це місто скине з себе облуду «совка» і усвідомить свою українську місію. Рано чи пізно воно назветься Січеславом і засяють над ним жовто-блакитні прапори Великої України. Саме з цього міста, з цього регіону, з цього Січеславського краю візьме початок нова Україна, Україна лицарського штибу. Саме тоді виповниться змістом Ідея України і ми зможемо назвати Україну завершеним проектом. «Завершеним», але не у сенсі «тим, що наближається до свого кінця», а у сенсі – максимально наближеним до ідеальної (завершеної) форми. Саме тоді ми зможемо говорити про Українську Самостійну Соборну Державу не як про суспільно-політичний ідеал, а як про суспільно-політичну данність.

Для багатьох колег по цеху мої слова можуть видатися непевними і такими, що не базуються на реальному аналізі стану речей. Але, гадаю, що кілька прикладів можуть навести і на інші роздуми. Наприклад, за підсумками 2011 р. в 7 регіонах України почав спостерігатися природний приріст населення і чомусь ці області знаходяться на Правобережжі Дніпра, а населення Донецької області зменшилося практично на 30 тис. чоловік. Дедаді все більше українців із західних регіонів шукають щастя на Сході України, а не за кордоном. Нехай хтось не витримає боротьби і маргіналізується, але хтось утримає свою ідентичність і укріпиться у своїй вірі у праведність боротьби за українську Україну.

Інший приклад, батьки дітей з україномовних шкіл Донецька (одного з найбільш зросійщених міст України) виступили проти закриття цих шкіл і повели активну правову боротьбу проти антиукраїнської влади. За бажання, якщо захотіти, подібних прикладів можна понашукувати ще багато і всі вони говоритимуть про те, що незавершений проект «Україна» врешті наближається до свого завершення, але не до кінця, як можуть кепкувати деякі кмітливці, а до завершення, як реалізації художнього задуму, думки чи твору.

Володимир Долгіх

Джерело: http://bandera.lviv.ua/?p=2569