Звісно ж, простіше було б запитати, хто нас
любить. Та все ж, понад двадцятилітні спостереження за цією тенденцією дають
підстави визначити п’ять головних груп, які Галичан не люблять особливо. Галичан
– з великої літери, тобто тих, для кого галицька ідентичність є найважливішою.
1. Професійні українці
не люблять Галичан, бо ті заважають їхньому кар’єрному ростові. І їх можна
зрозуміти. Свого часу професійні українці на чолі з професором Грушевським
стільки заінвестували грошей і зусиль в українізацію галичан і малоросів, що
нині недоукраїнізовані галичани й малороси – це, на думку їхніх послідовників,
просто верх невдячності. А до того ж, це ще й загроза для «професійної»
кар’єри. Адже сучасний професійний українець живе з дивідендів, що дають ті
старі інвестиції. Занадто обмежені для праці інтелектуальної і занадто ліниві
до праці фізичної, вони найкраще вміють публічно любити Україну і пишатися
своєю українськістю. Та щоб досягти у цьому фахові, сказати б, всеукраїнського
чи й міжнародного успіху, потрібно, щоб об’єкт їхньої любові був чимось
найбільшим, найкращим, найважливішим у світі. А от Галичани ставлять під
сумнів, чи насправді об’єкт любові професійних українців є найбільшим,
найкращим, найважливішим. То за що ж їх любити?
2. Росіяни-імперіалісти
не люблять Галичан, бо ті не вкладаються у матрицю «русского мира». І їх можна
зрозуміти. Відомо ж, що росіяни звикли до думки, що вони не завойовують і не
гноблять, а несуть всім народам братську допомогу і благодать. Як сказав один
чеський мислитель, спочатку росіяни все російське назвали слов’янським, щоб
потім все слов’янське назвати російським.Вони вважають, що кожен клаптик чиєїсь
землі, политий кров`ю російського солдата, – це їхня земля. А скільки при цьому
вони пролили крові аборигенів – цього ніхто не бере до уваги: «побєдітєлєй нє
судят». Тому всі ті, хто на окупованих територіях не стає їм братом, стає
ворогом. А за що ж любити ворогів?
3. Малороси не
люблять Галичан так, як сонна людина не любить, коли її будять з солодкого сну
задля робочого будня. І їх можна зрозуміти. Наддніпрянські племена заплатили
чималу ціну, щоб стати руськими. Потім ще більшу, щоб стати козацьким народом.
І тільки коли стали народом малоруським у державі великоруській, змогли відчути
себе більш-менш спокійно. І тут тільки прижилися, як із них знову захотіли
зробити щось інше – українців, і знову ціною страждань та втрат. Нарешті з
братами-великоросами знайшли консенсус: українець – це той же малорос. Ну й
добре. Аж тут якісь галичани теж заявляють, що й вони українці. Та ще й
правдивіші від малоросів. Але всі усвідомлюють, що двох таких різних типажів не
можна називати одним іменем. І галичани, і малороси добре розуміють, що
українець – хтось один із них. Галичани – меншість, тож мали б поступитися
більшості, але не хочуть. Ну то за що ж їх любити?
4. Поляки-шовіністи
не любили Галичан ніколи. І їх можна зрозуміти. За Австрії не любили Галичан і
дразнили їх «галілейчиками» чи «шварцґельберами» за вірність Габсбурґам. В
Австро-Угорщині за часів автономії Галичини не могли змиритися з тим, що русини
хотіли її поділу на східну й західну. Адже це мав бути польський П’ємонт, а
галицькі русини прагнули й собі власного П’ємонту. Потім поляки стільки зусиль
вклали в проект «Україна», що будь-який галицький проект є для них просто
національною образою і запереченням понад столітніх зусиль. Не кажучи вже про
традиції польського романтизму, згідно з яким десь там, над Дніпром, живе любий
їхньому серцю дикий і п’яний козак та кріпак у вишиванці, а в Галичині живуть
«різуни», бандерівці, і що там гріха таїти, конкуренти у претензіях як на
культурну спадщину цієї землі, так і на її католицьке обличчя. Як же можна таких любити?
5. Галичани-«нєвозвращєнци»
не люблять Галичан, які хочуть змін. І їх можна зрозуміти. Кожна людина завжди
хоче жити ліпше (принаймні, ніж інші). У Галичині упродовж десятиліть всім жити
зле, тож досягнути бажаного результату можна, лиш втікаючи на заробітки в
Америку чи в Європу, або в Київ чи в Росію. Тож «нєвозвращєнцам» бідна і
зацофана Галичина потрібна як пункт відліку при відмірюванні того, наскільки їм
стало жити ліпше. Ну, тут і без сентиментів не обійдеться, ясна річ. Адже
колись цьоця з Канади чи вуйко з Америки приїздили, як великі пани – привозили
джинси і давали по п’ять баксів дітям, а ціла родина тратила свій місячний
прибуток, щоб їх пригостити гонорово, «по-українськи». Та й нові кияни
приїздили і не приховували свого задоволення – у вас тут все так дешево, аж
незвично. За п’ять баксів багач – це справді незвично. Отак і «нєвозвращєнци»
хотіли б нині бути такими панами – за джинси і п’ять баксів раз в рік, на
Великдень чи Різдво. А тут – якісь Галичани, котрі хочуть все це зруйнувати. Ну
як їх можна любити?
Мабуть, знайшлося б іще кілька
народів чи спільнот, котрі Галичан щонайменше недолюблюють, але й перелічених
цілком достатньо як на народ, що формально не існує. Хотілось би,
звичайно, знайти й тих, хто Галичан любить. Однак задля цього Галичани повинні
заявити на повен голос про себе як про народ реально існуючий, народ зі своїми
особливими амбіціями та почуттям гідності.
Володимир Павлів
Немає коментарів:
Дописати коментар