Автор Йосип ЛОСЬ
З-поміж істин, вистражданих історією людства, для нас,
українців, константним має стати таке розуміння й сприйняття: МИ НЕ ЗМАРНУВАЛИ
СВОЄЇ ІСТОРІЇ. Різними способами і з різних принагідностей про це нагадували
речники нації. Під сучасну пору вбачаємо свій обов’язок наголосити на цьому з
кількох причин.
По-перше, недруги України і «наші» посіпаки чи
слабодухи накреслюють нам безрадісну перспективу, бо — «ми не мали своєї
держави, українці — меншовартісний народ», хоч очевидність нашого життєтривання
спростовує цей стереотип. По-друге, жодного тотального занепаду —
матеріального, політичного, духовного та й культурного, врешті, генетичного
посутньо не було і не може бути.
А що ж тоді з нами траплялося на маршрутах історії? —
логічно запитаєте ви, приятелі. Можна на це відповісти так: СПРАВЖНЬОЮ
РЕАЛЬНІСТЮ З ОРІЄНТИРОМ НА ПЕРСПЕКТИВУ БУЛИ КРИСТАЛІЗАЦІЯ ДУХУ, ШЛІФУВАННЯ
ВОЛІ, ПІЗНАННЯ ВАРІАНТІВ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, ЗАГАРТУВАННЯ ГЕНОФОНДУ,
ЗБЕРЕЖЕННЯ В НАЙЕКСТРЕМАЛЬНІШИХ УМОВАХ СВОЄЇ СУТІ. Хіба, бодай, на день
українці втрачали свою красу, доброту, пісню, працелюбність, довіру до Бога,
надію на те, що «Встане Україна, світ правди засвітить!»? Так, витолочували,
грабували, принижували, переінакшували. Хто це чинив — гине!
Щодо мови: «подякуймо» тим, хто її «забороняв», — наша
пречудова українська мова як найвища субстанція не брала участі в обґрунтуванні
зла, що ним заполонили вселенський простір «цивілізатори» у нові часи. І не
ремствуймо, що чужинці не хочуть вивчати нашої мови, — ну й Слава Богу, бо ж
свій сокровенний культурний код категорично не можна розтринькувати; якби
окупанти різних мастей добре вивчили українську мову, нас давно витіснили б з
нашої землі, розвіяли світами. Щодо держави: справдешньої Держави Духу українці
ніколи не втрачали: наша сокровенна сутність докрайвіку буде нашою незнищенною
державою.
Тепер гляньмо на проблему з точки зору наукових
принципів. Силовий потенціал держави визначають геополітичне становище,
кількість населення, його здоров’я, вікова структура, природний приріст,
загальна і політична культура, інтелект, якість уряду і дипломатії. Так,
генетична війна проти українців триває і боляче толочить нашу субстанцію, але —
оговтуємося. Так, до кожної партії, блоку чи іншої структури хитромудро
присмокталися ті, хто віддавна чигає на наші землі й хоче звести нас зі світу,
нацьковує українців одних на одних. Відтак політична культура кульгає, однак —
зло саморозвінчалося. Тих, хто вже стійко самоусвідомлює себе українцем й
господарем нашої держави, стає щораз більше. Так, якість уряду й дипломатії
нижча від якості думання і чину пересічного українця, та все ж це вже стало
очевидним, діагноз поставлено, отже — й цю болячку національного організму
вилікуємо.
Мусимо врахувати й контекст, в якому опинилася Україна
у ХХІ сторіччі. Європа — колись пасіонарний мотор світової цивілізації нових
часів — піддалася мамоні, потішаючись ерзац-релігією, тобто захистом прав
людини. Цілком погоджуємось з думкою французького культуролога Жоржа Ніви, який
доводить абсурдність цієї ерзац-релігії: «Вона має суттєвий недолік: людина
бачить дефект не в собі, а в сусіді. Ця ерзац-релігія кардинально відрізняється
від правдивого християнства, адже сповідь починається все ж таки із себе, а не
із сусіда».
Отож, інновації духовного плану варто шукати у своєму
сокровенному єстві. Оскільки найвищим аргументом людського життя є можливість
розвиватися, зберігаючи моральний ритм національного організму, який «пливе з
тисячоліть» (Юрій Липа), НАМ ПОРА ДЛЯ УКРАЇНИ ЖИТЬ! (Іван Франко). Це означає
позбутися запаморочення різними варіантами матеріалістичного нігілізму.
Історичний «перепочинок», екзистенційна пауза дана нам для того, щоб відновити
генофонд (нас, українців, залишилося у світі 70 млн, а мало вже бути понад 130
млн), упорядкувати довкілля, очистивши наші чорноземи від паскудства
індустріалізації, побудувати господарку як культуру економічних і політичних
відносин у системі «свій до свого по своє», посилити фундаментальний чинник
освіти, відкинувши усілякі новації, які мають метою «опустити нас», щоб легше
було завоювати наші землі й вилущити з національного організму найталановитіших
і найенергійніших.
Іще одне міркування: у вселенському конфлікті, який
невмолимо назріває через захланність і пиху тих, хто заволодів спекулятивним
капіталом і прагне здобути контроль над ресурсами, нас знову хочуть
«підставити». Тож позбудьмося нарешті «орієнтаційної сверблячки» (Іван
Багряний). Якщо ми уникнули тотального винищення кримінальним більшовизмом і
нацизмом, то не будьмо такими довірливими, щоб накладати на свою шию ярмо
фальшивого лібералізму, який національне й релігійне сумління відсунув за
історичний горизонт.
Без зусиль окремої особистості задля всієї спільноти
не виживе жодний національний організм. Свобода, у контекст якої ми знову
увійшли, не повинна мати нічого спільного зі свавіллям захланного й цинічного
зайди чи «нашого» політичного ліліпута, марнотратника життя і хама. Свободі
потрібні ґрунтовні знання і розуміння власних традицій, цінностей та ідеалів.
Це стане найважливішою передумовою для обґрунтованої критики сучасної «злої
системи речей» та для мислення альтернативними категоріями.
Кожен із нас зобов’язаний послідовно, цілеспрямовано
підвищувати рівень відповідальності за свою УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ ЯК НАЙВИЩИЙ МОРАЛЬНО-ПРАВОВИЙ
ІДЕАЛ усіх часів. Кожен повинен виконувати свій обов’язок перед спільнотою
одухотворених душ і шляхетної дії. Перед Україною, у якій не повинно бути «ні
холопа, ні пана».
Року 1914 в друкарні «Діла» вийшла дуже цікава книжка
Івана Луценка «Україна... правітчина арийської культури». Вона закінчується
такою мрією-візією: новим словом, яке має сказати новий пророк і яке нові
покоління мають сприйняти, випестити у своєму серці і понести потім широкому
загалові людства, яке жадібно чекає вісників Божого слова, — буде ДУХОВНІСТЬ.
«Може, якраз з-поміж слов’янських племен українському племені, не менше від
інших арійських племен духовно обдарованому, але найбільше від усіх інших слов’янських
племен зневаженому, водночас — зате й найменше зіпсованому отрутою влади над
іншими народами, можливо, якраз нашому племени доля судить стати головним
матеріалом для утворення нової раси, яка повинна виробити і випестити духові
властивості людської душі, щоб дати людськости змогу справжнього дальшого
поступу».
Чому б ні!? Хіба історія не доводить, що «перші стають
останніми, а останні першими»?
* * *
Призначення
України
Юрій ЛИПА
Зосталася на Україні пам’ять, і з тої пам’яти завжди
може вирости наново і мобілізація мас, і очищення від чужинців, і стихійна
боротьба. Українські маси легко пригадують свою одність, і виразно відділяться
від чужинців, і підуть на боротьбу. Лишень чи потрапить тепер українська еліта
вкласти в ту відновлену боротьбу свій глибокий зміст, стратегію і тактику? Чи
потрапить дати свідомість, місію, організацію тим масам?
[...] Трипільці є основоположниками українських сіл,
вони сформували села. Не тільки села, але й психологію сіл... Ця терпеливість,
мовчазна відвага, передбачливість, скромність, обережність, невідступність від
обраної лінії, холодність при невдачах — чи це не образ осілости й одночасно не
тип українського селянина?
Цей характер — це підложжя українського характеру. Бо
народи-предки — це не тільки архітектура, могили, звичаї, ритуали. Це —
характери, що кружляють у крови сучасних українців, і завжди їх діла, їх
здобування в них можуть відродитися.
[...] Урочисте прийняття християнства Володимиром
Святим прийшло по кількох століттях зросту християнства над Дніпром і Чорним
морем. Не можна собі уявити потужних постатей Ярослава Мудрого й Осмомисла без
попередньої, дуже довгої системи традицій. Богдан Хмельницький завершував
два-три століття козацької стратегії й устрою. Навіть Симон Петлюра не висловив
би того, що висловив, без попередньої, майже столітньої мурашиної праці
української еліти.
[...] Прагнення до чогось вищого, кращого, сильнішого
від окремої людини довіку буде жити в українцях. Знаряддя цього прагнення є
раса — в тому ціла моральність її існування. В існуванні України висловлюється
і буде висловлюватися найгарніше, що має людство, і в тому є моральність бути
українцем... А час є слушний. Є всі фізичні дані для того, щоб по світі
англо-саксонськім, римськім, германськім повстав світ четвертої великої раси в
Європі, понтійської, української раси. Але ні кількість, ні багатство, ні
фізичні можливости не творять світу. Творять його моральні підстави. Це
спадщина.
* * *
Приваба вершин
і спокуса безодні
Євген СВЕРСТЮК
Коли читаєш самовиправдання службовців чи журналістів,
які зрадили задля більшої зарплати, нібито задля сім’ї, то здається, ніби
падаєш з верховин у болото. І що світ уже йде з базару...
Але знов і знов несподівано з’являються лицарі чести і
просто порядні й чисті люди, які відновлюють у собі образ і подобу Божу — і
живлять надію.
І тут постає питання: звідкіля вони приходять? Від
самої природи? Від виховання? Від Духа? Але ж дитина щоденно отримує уроки
добрі і лихі, бачить приклади гідні і мерзенні, переживає радість, прикрість і
сором. І це школа, якої не уникнути. Що не кажіть, але і в часи постмодернізму
мученики високої дороги супроводжують нас на життєвих перехрестях, і їхні
мовчазні обличчя промовляють до нашого серця більше, ніж галасливі герої вільного
ринку і перелесники, окрилені успіхом.
Часи змінюються, але людські долі повторюються. За
принципи, за високу дорогу, за нонконформізм — за все треба платити. І за вступ
на дорогу служіння теж треба платити. Але поза служінням життя втрачає сенс і тратить
висоту.
[...] Невдячність Богові веде до невдячности
ближньому. І йдеться не так про форми вдячности, як про закорінену культуру
вдячности, яка збереглася серед народу більше, ніж серед інтелігенції.
Вдячність, як чуйний стан душі…
Найбільш спрофанованим у наш час є служіння. А без
нього нема ні священика, ні вчителя, ні громадянина.
Мені пригадується у повісті Fata morgana М.
Коцюбинського сцена самосуду селян над Прокопом Кандзюбою. Він віддавав громаді
збережене ним її добро і статечно прощався з громадою поклоном. Чийсь
боягузливий голос виправдовувався: «[Ти] служив досі громаді, послужи їй
востаннє. Страшно нам... військо іде... не всім бути в одвіті... тобі заплатить
Бог...».
Прокіп — це теж приклад того селянського
аристократизму і гідности, яка не розмінюється...
(Із промови на випускних урочистостях в Українському
Католицькому Університеті 18 червня 2005 р.)
Немає коментарів:
Дописати коментар