Чи потрібен Україні президент?

Три роки вже відмучились… Саме 25 лютого 2010 року вхідні двері до парламентської зали, точним попаданням у чоло, ознаменували початок правління четвертого за ліком Президента України…

Якщо озирнутись довкола, то, мабуть, гіршої ситуації як в соціально-економічному розвитку держави, так і в політичній сфері, в Україні вже давно не було. Період правління Януковича – це політичні репресії, нищення малого і середнього бізнесу, згортання процесу євроінтеграції, наступ на свободу слова. Щоправда, якщо поглянути на наше життя через призму «Діалогу з країною», який став для Януковича своєрідним стартом виборчої кампанії-2015, то рівень нашого життя просто зашкалює…

Але не ставимо собі за мету глибоко аналізувати тотальне «пакращєння», залишаючись солідарним із Андрієм Кузьменком, який наголосив на найточнішому терміні, який варто застосувати до сучасної ситуації – «РУЇНА».

В день «трьохліття» Януковича виникло бажання поставити питання трішки в іншому ракурсі: а чи ефективна президентська система влади у сучасних умовах взагалі? Можливо ми даремно щороку витрачаємо мільярди з бюджету на утримання самого гаранта Конституції, його свити, його маєтків та цілої вертикалі від Банкової аж до відділів райдержадміністрацій? Який коефіцієнт корисної дії від діяльності першої особи в державі? Зрештою, який слід в історії України залишили Президенти молодої держави?

Два Леоніди, два Віктори, – ось так коротко можна описати історію інституту президентства в Україні. Чесно кажучи, з висоти часу, чогось епохального чи надважливого для своєї нації, своєї держави жоден з них не зробив. Жоден з них не може стати в один ряд з історичними постатями, скажімо, часів Руси-України, козацької епохи, чи періоду національно-визвольних змагань ХХ століття.

Навпаки, правління кожного з них можна назвати часом розчарувань і помилок, незрозумілих реформ, процвітання корупції та народного зубожіння. Звісно, можна поуправлятись в риториці, знайти аргументи на захист кожного з них, можна безкінечно сперечатись, хто був кращим – Кравчук чи Кучма, Кравчук чи Ющенко, але глобальної суті справи це не змінить. Жоден з Президентів не став тим довгоочікуваним «Вашингтоном, з новим та праведним законом», не об’єднав націю, не повів за собою. Виграючи президентські кампанії, як правило, з невеликим відривом від конкурентів, до кінця своєї кар’єри на Банковій, їхній рейтинг ставав катастрофічним…

Чи спричинялись до цього їхні особисті якості? До певної міри – так. Мудрість, шляхетність і відвага – таку призму не подолав би жоден із чотирьох…

Але вагомішою причиною втрати народної підтримки, на наш погляд, стала розбалансована система влади і перманентні реформи державного управління. Склалось враження, що державна еліта (якщо така є в Україні взагалі?) всі ці двадцять з лишком років перебуває у стадії пошуку моделі управління країною. І все би було добре, і все би було допустимо, якби паралельно з цим не тривало життя. Наше з вами життя на благодатній землі з бездарною владою.

То ж, дискусія на тему – чи потрібен нам, українцям, Президент виглядає досить актуальною. Звісно, вона потребує фаховішого аналізу «плюсів» і «мінусів» діючої системи правління. Апріорі розуміємо, що найнебезпечнішим напрямком такої дискусії став би шлях до обрання Президента у парламенті, що в цій темі є ще достатньо «айсбергів» і небезпек. Проте, повертаючись до питання, яке винесене в заголовок цих роздумів, робимо кілька суб’єктивних висновків.

По перше. Політична практика державного управління Україною довела, що президентська форма господарювання є малоефективною. Часто вона не відображає реальну картину електоральних вподобань населення. А головне – вона нівелює місцеве самоврядування та народовладдя. Місцеві ради, депутатів яких люди обирають таким же прямим голосуванням, як і Президента, дуже часто є органами номінальними, які позбавлені впливу на розвиток своїх регіонів.

По друге. Незважаючи на певну національну традицію «сильного володаря», таким володарем не обов’язково має бути всенародно обраний Президент. Альтернативою до нього може бути, скажімо, підконтрольний парламенту прем’єр, найнятий суспільством топ-менеджер. Такі моделі успішно використовуються у багатьох західних державах.

По третє. Ну, якщо вже без інституту президентства ніяк не обійтись, то йому можна залишити, наприклад, представницькі функції, а реальну владу передати вниз, місцевим радам та їхнім виконавчим комітетам.

Проте для того, щоб відбулись такі серйозні реформи, необхідно вносити зміни до Конституції, міняти левову частку всього законодавства у сфері державного правління. На даний момент у такий перебіг подій важко повірити. Немає політичної волі. Відсутня, повторимось, національна державотворча еліта.

Більше того, основні політичні гравці, з подачі діючого Президента, також почали реалізовувати власну стратегію на 2015 рік. Кожен прораховує свої шанси.

Два Леоніди, два Віктори… Хто наступний?

Олег ВІТВІЦЬКИЙ

Джерело: http://www.ukrnationalism.org.ua/publications/?n=2677