29 січня Україна вкотре буде відзначати річницю бою під Крутами, символом наших визвольних змагань, поразка в яких стала нашою духовною перемогою, тим жертовним вогнищем, яке буде світити нам ще не одне століття. Не буду переповідати про трагічні події тих днів, які відбувалися 94 роки тому під залізничною станцією Крути – про них вже написано не одне дослідження і не одну статтю. Мета цієї статті – це спроба розібратися в причинах поразки визвольних змагань в Україні в 1917 – 1920 роках. Чому при сприятливих обставинах, які склалися в Україні на початку 1917 року, визвольні змагання були програні, на відміну від прибалтійських країн, маленької Фінляндії, Польщі, Чехії та інших?
13 березня 1917 року російський цар Микола II зрікся престолу, а вже 15 березня українці Петрограда утворили Тимчасовий український революційний комітет, який видав відозву до українського громадянства, студентства, робітництва та офіцерства з закликом забезпечення не тільки загальногромадянських прав, але й своїх окремих національних, тих прав, які російський народ має вже віддавна. З цим гаслом національного визволення і повинні виступити українські маси не тільки в Петрограді, а і по всій Україні. Натомість в Україні звістку про зречення царя зустріли з насторогою і недовірою. Першими оговталось Товариство українських поступовців, яке 17 березня вирішило створити Об’єднавчий центр. Із цією метою 20 березня було скликано збори українських організацій та політичних партій Києва, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. Головою нового уряд обрали заочно, зважаючи на його високий авторитет, професора Михайла Грушевського. А вже 22 березня була утворена Українська військова Рада.
Українська революція бурхливо набирала обертів. 25 березня в Петрограді відбулася маніфестація українців за участю 20 тисяч осіб, яка приголомшила росіян, що до того дивилися на українців, як на жменьку інтелігенції. Ще більшою була київська маніфестація 1 квітня – вулицями міста пройшло 100 тисяч чоловік. Учасник цієї маніфестації історик Дмитро Дорошенко згадував, що своїм натхненням та ентузіазмом вона перевершила всі сподівання: шикувалися військові з жовто-блакитними прапорами, одна за одною надходили громади, групи, корпорації, школи, гімназії, товариства. Люди з радості плакали і сміялися… Шановні, вам це нічого не нагадує? А мені нагадує нашу «помаранчеву» революцію, той масовий ентузіазм і зрушення серед українців, великі сподівання всіх нас, які зрадили наші лідери.
Що потрібно було робити Центральній Раді при такому масовому зрушенні народу і величезній підтримці народу? Діяти твердо, рішуче, не зволікаючи з доленосними рішеннями в побудові Незалежної України. Тим більше, що 18 травня в Києві відбувся Перший військовий з’їзд, на який прибули 700 делегатів з мандатами від кількасот тисяч українських вояків. На з’їзді було заявлено, що готові стати до лав українського війська близько мільйона вояків! І що ж робить в цей час Центральна Рада – вона перелякалася, перелякалася такого масового зрушення української людності, перелякалася розгнівати Тимчасовий Уряд Росії. Тут вповні проявилася рабська сутність тогочасної української інтелігенції. Замість того, щоб розбудовувати і зміцнювати молоду державу, створювати боєздатне військо, українська влада почала запобігати перед Тимчасовим Урядом Росії, посилати до Петрограда одну за одною делегації для перемовин. На пропозицію створення боєздатного українського війська В. Винниченко відповів, що демократична Україна не збирається воювати з демократичною Росією, достатньо створення української міліції.
Була зроблена злочинна провокація – було кинуто чутку про поділ і роздачу землі. Українські вояки кинулися по домівках, щоб не проґавити роздачу землі. Дуже дивно вів себе в цей час Голова Центральної Ради М. Грушевський, людина, яка написала багатотомну історію України-Руси, і яка повинна була добре знати всю сутність Російської Імперії, її багатовікову загарбницьку політику – він починає вперто наполягати на конфедерації з Росією. У статті «Звідки пішло українство і до чого воно йде», написаній навесні 1917 року, М. Грушевський зазначив: «Я твердо вірю – та й не я один, – що велика революція Російська – тільки б її заховати від упаду та від анархії – велико вплине на перебудову всієї Європи, та її перетворення в європейську федерацію». Злочинна сліпота!
І тільки один Микола Міхновський на той час закликав до повної самостійності України. Зважаючи на нерішучість Центральної Ради, уночі проти 5 липня до Києва увійшов полк ім. П. Полуботка під командою М. Міхновського з рішучим наміром «розтерзать Винниченка і Петлюру». Був розповсюджений маніфест в якому говорилося: «Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенню 1- го Універсалу (2 – го Універсалу ми не визнаємо) – ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо їх з постів силою, не рахуючись з російським урядом…». Нажаль цей виступ був не підготовленим і зазнав провалу, бо Центральна Рада, а точніше Винниченко і Петлюра звернулися до командуючого Київським військовим округом Оберучева з вимогою, якщо він не хоче заколоту серед військових і не хоче українізації (!) військових частин, то негайно має придушити заколот полуботківців. Після провалу виступу частина офіцерів і солдатів була заарештована російською військовою владою та звинувачена за ще діючою статтею 100 Карного кодексу – відділення України від Росії. За наполяганням керівництва Центральної Ради, в тому числі і Грушевського М. Міхновського було відправлено на фронт.
То чому ж так нерішуче, а інколи і злочинно діяла Центральна Рада. Тут треба подивитися, хто входив до її складу, а це були соціалісти, соціал-демократи, есери і більшовики. За словесною мішурою і закликами, які тоді видавалися в постановах, деклараціях і універсалах, приховувалося намагання за всяку силу не допустити створення українського війська, взяття влади по всій Україні саме в українські руки. Михайло Грушевський із своїм оточенням хотіли показати, що вони найбільші демократи в тогочасній Європі, все робилося для того, щоб, не дай Боже, нікого не образити з національних меншин, які проживали в Україні (як це нагадує дії Помаранчевої влади на чолі з Ющенком, його балачки про демократичні і ліберальні цінності). Постійні запобігання перед Тимчасовим урядом і Керенським, замість того щоб діяти рішуче в розбудові власної держави, коли для цього були всі можливості.
Бачачи нерішучість Центральної Ради, українці почали розчаровуватися в ній, солдати розходилися по домівках. На момент, коли Радянська влада оголосила Україні ультиматум, і війська Муравйова посунули в Україну, фактично не було можливості виставити боєздатне військо. Злочином керівників Центральної Ради є те, що було послано проти більшовицьких військ ненавчених військової справи дітей. Яке було за фахом і освітою керівництво Центральної Ради? Грушевський – історик, Винниченко – письменник, Петлюра – журналіст, Єфремов – історик. Вся біда тогочасної української громади, що вони дивилися на цих людей, як на ікони. Авторитет Грушевського і Винниченка був беззаперечним для більшості українського суспільства, і вони цим скористалися. Скористалися тим, що на той час більшість українців були темними і неграмотними, і їх легко було обдурити. Миколу Міхновського, фахового юриста і адвоката, який пройшов фронти Першої світової війни і мав авторитет серед українських вояків, постійно висміювали в тогочасній пресі. Винниченко на першому Українському військовому з’їзді, коли Міхновського хотіли обрати до керівництва цього з’їзду, заявив, що він пан і має багато землі і його кандидатуру було відведено. Коли всі зрозуміли, хто є хто в українській політиці на той час, було вже пізно – українські визвольні змагання були програні, тисячі українських патріотів загинули в боротьбі за Вільну Україну, в тому числі і М. Міхновський, а В. Винниченко преспокійно собі доживав віку у Франції на узбережжі Середземного моря.
Які уроки можна зробити для нас в сучасній політичній ситуації з визвольних змагань 1917-1920 років? По-перше: дуже шкідлива орієнтація на так званих «вождів нації», бо їх в основному нам підсовують і роблять з них тих ким вони насправді не є. По-друге: на переломних етапах розвитку нашої історії, коли вимагається докласти надзвичайних зусиль і досягти згуртованості всіх українців – заклики до толерантності і демократичних принципів треба вважати шкідливими і провокативними, направленими на послаблення наших сил. По-третє: все, що буде сприяти нашому поступу на шляху до побудови сильної України треба брати на озброєння, незважаючи на думку іноземних держав, бо як показує нам наша історія – ніхто, ні в Європі, ні в Росії не зацікавлені в існуванні сильної самостійної України.
М. Заремба, м. Павлоград,
культурологічний клуб
«Українська цивілізація»
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/01/blog-post_29.html
13 березня 1917 року російський цар Микола II зрікся престолу, а вже 15 березня українці Петрограда утворили Тимчасовий український революційний комітет, який видав відозву до українського громадянства, студентства, робітництва та офіцерства з закликом забезпечення не тільки загальногромадянських прав, але й своїх окремих національних, тих прав, які російський народ має вже віддавна. З цим гаслом національного визволення і повинні виступити українські маси не тільки в Петрограді, а і по всій Україні. Натомість в Україні звістку про зречення царя зустріли з насторогою і недовірою. Першими оговталось Товариство українських поступовців, яке 17 березня вирішило створити Об’єднавчий центр. Із цією метою 20 березня було скликано збори українських організацій та політичних партій Києва, які ухвалили сформувати Українську Центральну Раду. Головою нового уряд обрали заочно, зважаючи на його високий авторитет, професора Михайла Грушевського. А вже 22 березня була утворена Українська військова Рада.
Українська революція бурхливо набирала обертів. 25 березня в Петрограді відбулася маніфестація українців за участю 20 тисяч осіб, яка приголомшила росіян, що до того дивилися на українців, як на жменьку інтелігенції. Ще більшою була київська маніфестація 1 квітня – вулицями міста пройшло 100 тисяч чоловік. Учасник цієї маніфестації історик Дмитро Дорошенко згадував, що своїм натхненням та ентузіазмом вона перевершила всі сподівання: шикувалися військові з жовто-блакитними прапорами, одна за одною надходили громади, групи, корпорації, школи, гімназії, товариства. Люди з радості плакали і сміялися… Шановні, вам це нічого не нагадує? А мені нагадує нашу «помаранчеву» революцію, той масовий ентузіазм і зрушення серед українців, великі сподівання всіх нас, які зрадили наші лідери.
Що потрібно було робити Центральній Раді при такому масовому зрушенні народу і величезній підтримці народу? Діяти твердо, рішуче, не зволікаючи з доленосними рішеннями в побудові Незалежної України. Тим більше, що 18 травня в Києві відбувся Перший військовий з’їзд, на який прибули 700 делегатів з мандатами від кількасот тисяч українських вояків. На з’їзді було заявлено, що готові стати до лав українського війська близько мільйона вояків! І що ж робить в цей час Центральна Рада – вона перелякалася, перелякалася такого масового зрушення української людності, перелякалася розгнівати Тимчасовий Уряд Росії. Тут вповні проявилася рабська сутність тогочасної української інтелігенції. Замість того, щоб розбудовувати і зміцнювати молоду державу, створювати боєздатне військо, українська влада почала запобігати перед Тимчасовим Урядом Росії, посилати до Петрограда одну за одною делегації для перемовин. На пропозицію створення боєздатного українського війська В. Винниченко відповів, що демократична Україна не збирається воювати з демократичною Росією, достатньо створення української міліції.
Була зроблена злочинна провокація – було кинуто чутку про поділ і роздачу землі. Українські вояки кинулися по домівках, щоб не проґавити роздачу землі. Дуже дивно вів себе в цей час Голова Центральної Ради М. Грушевський, людина, яка написала багатотомну історію України-Руси, і яка повинна була добре знати всю сутність Російської Імперії, її багатовікову загарбницьку політику – він починає вперто наполягати на конфедерації з Росією. У статті «Звідки пішло українство і до чого воно йде», написаній навесні 1917 року, М. Грушевський зазначив: «Я твердо вірю – та й не я один, – що велика революція Російська – тільки б її заховати від упаду та від анархії – велико вплине на перебудову всієї Європи, та її перетворення в європейську федерацію». Злочинна сліпота!
І тільки один Микола Міхновський на той час закликав до повної самостійності України. Зважаючи на нерішучість Центральної Ради, уночі проти 5 липня до Києва увійшов полк ім. П. Полуботка під командою М. Міхновського з рішучим наміром «розтерзать Винниченка і Петлюру». Був розповсюджений маніфест в якому говорилося: «Ми, українці-козаки, не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенню 1- го Універсалу (2 – го Універсалу ми не визнаємо) – ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо їх з постів силою, не рахуючись з російським урядом…». Нажаль цей виступ був не підготовленим і зазнав провалу, бо Центральна Рада, а точніше Винниченко і Петлюра звернулися до командуючого Київським військовим округом Оберучева з вимогою, якщо він не хоче заколоту серед військових і не хоче українізації (!) військових частин, то негайно має придушити заколот полуботківців. Після провалу виступу частина офіцерів і солдатів була заарештована російською військовою владою та звинувачена за ще діючою статтею 100 Карного кодексу – відділення України від Росії. За наполяганням керівництва Центральної Ради, в тому числі і Грушевського М. Міхновського було відправлено на фронт.
То чому ж так нерішуче, а інколи і злочинно діяла Центральна Рада. Тут треба подивитися, хто входив до її складу, а це були соціалісти, соціал-демократи, есери і більшовики. За словесною мішурою і закликами, які тоді видавалися в постановах, деклараціях і універсалах, приховувалося намагання за всяку силу не допустити створення українського війська, взяття влади по всій Україні саме в українські руки. Михайло Грушевський із своїм оточенням хотіли показати, що вони найбільші демократи в тогочасній Європі, все робилося для того, щоб, не дай Боже, нікого не образити з національних меншин, які проживали в Україні (як це нагадує дії Помаранчевої влади на чолі з Ющенком, його балачки про демократичні і ліберальні цінності). Постійні запобігання перед Тимчасовим урядом і Керенським, замість того щоб діяти рішуче в розбудові власної держави, коли для цього були всі можливості.
Бачачи нерішучість Центральної Ради, українці почали розчаровуватися в ній, солдати розходилися по домівках. На момент, коли Радянська влада оголосила Україні ультиматум, і війська Муравйова посунули в Україну, фактично не було можливості виставити боєздатне військо. Злочином керівників Центральної Ради є те, що було послано проти більшовицьких військ ненавчених військової справи дітей. Яке було за фахом і освітою керівництво Центральної Ради? Грушевський – історик, Винниченко – письменник, Петлюра – журналіст, Єфремов – історик. Вся біда тогочасної української громади, що вони дивилися на цих людей, як на ікони. Авторитет Грушевського і Винниченка був беззаперечним для більшості українського суспільства, і вони цим скористалися. Скористалися тим, що на той час більшість українців були темними і неграмотними, і їх легко було обдурити. Миколу Міхновського, фахового юриста і адвоката, який пройшов фронти Першої світової війни і мав авторитет серед українських вояків, постійно висміювали в тогочасній пресі. Винниченко на першому Українському військовому з’їзді, коли Міхновського хотіли обрати до керівництва цього з’їзду, заявив, що він пан і має багато землі і його кандидатуру було відведено. Коли всі зрозуміли, хто є хто в українській політиці на той час, було вже пізно – українські визвольні змагання були програні, тисячі українських патріотів загинули в боротьбі за Вільну Україну, в тому числі і М. Міхновський, а В. Винниченко преспокійно собі доживав віку у Франції на узбережжі Середземного моря.
Які уроки можна зробити для нас в сучасній політичній ситуації з визвольних змагань 1917-1920 років? По-перше: дуже шкідлива орієнтація на так званих «вождів нації», бо їх в основному нам підсовують і роблять з них тих ким вони насправді не є. По-друге: на переломних етапах розвитку нашої історії, коли вимагається докласти надзвичайних зусиль і досягти згуртованості всіх українців – заклики до толерантності і демократичних принципів треба вважати шкідливими і провокативними, направленими на послаблення наших сил. По-третє: все, що буде сприяти нашому поступу на шляху до побудови сильної України треба брати на озброєння, незважаючи на думку іноземних держав, бо як показує нам наша історія – ніхто, ні в Європі, ні в Росії не зацікавлені в існуванні сильної самостійної України.
М. Заремба, м. Павлоград,
культурологічний клуб
«Українська цивілізація»
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/01/blog-post_29.html
Немає коментарів:
Дописати коментар