Дуже часто люди схильні якомога довше відтягувати прийняття відповідальних рішень при вирішенні тих чи інших проблем, або поверхово оцінювати ситуацію. Невирішені ж вчасно проблеми мають властивість породжувати нові, часто більш тяжкі. Про те, як ця властивість людської природи впливає на найважливіші сторони нашого буття, в наступній статті.
Наближається 1 грудня – дата, яка в новітній історії України займає особливе значення. В цей день 2011 року ми будемо відзначати 20-у річницю доленосного референдуму, на якому український народ продемонстрував своє бажання порвати з минулим у складі імперії. Ця подія багатьма трактується, як початок розбудови нової суверенної України. Звичайно, той факт, що 1 грудня 1991 року почалася нова доба в українській історії, заперечити важко. Але в цей день відбулася ще одна подія, яка опинилась у «тіні» референдуму – вибори Президента України. Першим Президентом України став компартійний функціонер Леонід Кравчук. Кравчук у 1988—1990 рр. — завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, у 1990—1991 рр. — член Політбюро ЦК КПУ. Таким чином, результат першої події абсолютно суперечив результату другої – Незалежну Україну мала розбудовувати людина, яка все своє попереднє життя працювала (і, якщо судити по займаній посаді, робила це добре) на комуністичну партію – ефективну машину для проведення московської імперської політики. В результаті його діяльності на найвищій в Незалежній Україні посаді, при владі збереглися колишні (колишні?) комуністи, які до цього нищили навіть самі натяки на українську самобутність, історичну пам'ять, культуру, мову. А працювати інакше ця публіка, навіть якщо б цього щиро хотіла, просто не вміла і не могла. І те, що в Україні, врешті-решт, сформувався кримінально-олігархічний режим, є наслідком вибору українського суспільства 1 грудня 1991 року. Хоча, якби це був лише епізод, то наслідки не могли бути такими тяжкими для країни і її економіки, моралі, культури, демографічної ситуації, стану суспільства.
Вибір українським народом наступного Президента Леоніда Кучми теж є показовим з огляду на раціональність цього вибору. Людина, яка публічно визнала, що не знає, яку країну будувати і готова будувати будь-яку, стала найвищою посадовою особою в Україні в результаті вільних демократичних виборів. На що надіялись ті українці, які голосували за цю людину? Десь у 1994 чи 1995 році, після цих виборів, розмовляв з колишнім працівником «Південмашу», який добре знав Кучму по спільній роботі. На моє запитання, що він думає про нового, на той момент, Президента, як про людину, цей працівник відповів: «Как в телевизоре – так и в жизни. Склизкий и «на шару» выпить не дурак». І це був вибір українського народу! Воістину, загадкова українська душа, куди там тягатися з нами тим москалям. Особливо, коли врахувати, що українці свій вибір підтвердили в 1999 році, продовживши перебування Кучми на президентській посаді. То нічого, що державу опановувала швидкими темпами корупція, мільйони людей вже тоді не могли знайти роботу в Україні, тисячі заводів і ферм перетворились у руїни, а багато полів перестали оброблятись – українці, напевно, боялись чогось гіршого. Хоча, при такій «державній» політиці, катастрофа – лише питання часу.
Напевно, десь в глибині душі, значна частина українців почала розуміти, що країна йде «не туди». Наслідком цього став Майдан 2004 року, куди вийшли кілька мільйонів українських громадян, які здорово здивували світ, владу, організаторів Майдану і, навіть, самих себе такою масовою участю. Київський Майдан був знаковою подією. До цього громадяни лише підозрювали, що можуть впливати на події в їх державі. З цього моменту українці почали це усвідомлювати. Однак, ті з кого могли вибирати собі Президента українські громадяни, були частиною влади попередньої, яка в свою чергу була результатом попереднього ірраціонального вибору. Це і визначило хід подій у наступні п'ять років. Важко було очікувати, що представники влади, яка сформувалась при Кучмі, будуть вести себе як патріоти, або хоча б раціонально. Проте в суспільстві така ілюзія жила ще кілька місяців після виборів 2004 року.
Після всенародного підйому 2004 року нове керівництво країни могло робити будь-які реформи в державі, опираючись на активну підтримку суспільства. Що потрібно було тоді зробити? Розпустити Верховну Раду і призначити нові вибори. Не було конституційних підстав? Але, якби тисяч триста громадян приїхали б у Київ і «попросили» про це Верховну Раду, то її рішення було б абсолютно прогнозованим і позитивним. Через п'ять років режим Януковича вирішив проблеми з Конституцією швидко і ефективно, не маючи і десятої долі тієї підтримки, яка була в першій половині 2005 року у «помаранчевих». Після виборів у Верховну Раду, які закінчились би абсолютно прогнозованою перемогою Ющенка і команди, потрібно було поміняти весь бюрократичний апарат, який ще при Кучмі почав показувати ознаки загнивання. Зразком тут могла послужити подібна реформа в Японії після 2-ї Світової Війни, коли було звільнено близько 100000 (сто тисяч) чиновників, а на їх місце призначено людей «з натовпу». Там теж було багато галасу з приводу звільнення такої кількості «кваліфікованих кадрів». Але цим було досягнено, щонайменше, два позитивних результати:
· сто тисяч людей не зацікавлених в реформах перестали «ставити палки в колеса»;
· сто тисяч нових людей, які, несподівано для себе, опинились у владі, старалися з усіх сил бути «мотором» реформ, намагаючись у владі залишитись.
Одним із наслідків такої політики стало «японське економічне диво». Але «Україна – не Японія». І Ющенко пішов іншим – «своїм шляхом». Шануючи букву Конституції і домовленості з тими «хто стояв з ним на Майдані» (мається на увазі його оточення, а не мільйони українців) Верховну Раду не розпустили – Ющенко «забув», що єдиним джерелом влади в державі є не кучмівська конституція, а український народ. Широко розрекламована кадрова реформа звелася до того, що сотня тисяч чиновників просто пересіла в інші державні крісла. А бюрократичний апарат і Україні був дуже щільно задіяний в організації «адміністративного ресурсу» проти того ж Ющенка під час виборів 2004 року. Тому що, крім презирства, до нового Гаранта могли відчувати ці люди, коли трохи оговтались від переляку за те, що доведеться відповідати за свої дії? Ющенко відштовхнув від себе сотні тисяч людей, які самовіддано боролись за його президентство під час виборів. Вони надіялись, що в країні будуть проведені необхідні реформи, а побачили, що Ющенко домовляється з тими, хто довів країну до ручки і винний у фальсифікаціях під час виборів. Але й сам Віктор Андрійович не виграв від такого розвитку подій. Не маючи підтримки своїх дій від учорашніх прихильників, він перетворився на дуже слабку політичну фігуру, і контури його політичної смерті було видно вже на початку 2006 року.
Інша яскрава політична фігура останніх п'яти років також є продуктом «кумівської епохи», адже саме тоді почався злет «газової принцеси». Ірраціональність вчинків характерна і для цього політика – постійні конфлікти зі своїми союзниками у владі виринають у пам'яті, коли згадуєш про Юлію Тимошенко. Ці конфлікти нанесли дуже багато шкоди нашій державі – згадаймо, хоча б, недофінансування Міністерства оборони, Міністерства закордонних справ, а це ключові для національної безпеки міністерства. А протилежна до президентської позиція під час російсько-грузинської війни! А «громадянські газові війни», коли по стратегічно важливих переговорах щодо імпорту російського газу протиріччя між тодішніми Президентом і Прем'єр-міністром ставали публічними, ослаблюючи позиції України на переговорах. Звичайно, відповідальність тут розділяють обидва учасники суперечок, але хіба варто було так нищити один одного, особливо з огляду на те, де знаходяться обидва учасники цих конфліктів? По-суті Ющенко і Тимошенко самі привели до влади Януковича, ще одну особу «епохи Кучми».
Саме лише взаємне ослаблення колишньої «помаранчевої» команди не може пояснити феномен приходу до влади Януковича. Це може пояснити лише «загадковість» душі значної частини громадян України. Дійсно, запитайте когось, чи піде він добровільно через нічний ліс з людиною, що відсиділа два терміни у в'язниці? Питання риторичне. А от вибрати на посаду Президента «двічі несудимого» - можна! Але йти з рецидивістом через ліс і вірити в благополучний результат – все-таки розумніше, ніж надіятись на те, що коли випустити з в'язниці засуджених злодіїв, то вони кинуться працювати на полях, стануть до верстатів, почнуть проводити реформи в державі. Надіятись на таке – це повністю ігнорувати історичний і свій власний життєвий досвід, це вершина ірраціональності мислення.
Але, насправді, ірраціональність мислення середнього українця, який бере участь у виборах, не більша і не менша ніж у представників інших народів. Так само, як і в них, прийняття рішень більшістю громадян в нашому суспільстві залежить від порівняно невеликої частини цього суспільства, яку прийнято називати елітою. Так от з елітою в Україні, дійсно, є суттєві проблеми. Я маю на увазі не ту квазіеліту – людей, що розтягнули (і продовжують розтягувати!) державну власність, яких підсовують нам ЗМІ, що цим людям і належать. Мова про інших – людей, які відчувають відповідальність за долю країни і Нації. Тих, кому Україна болить. Українська нація унікальна в своєму роді. Упродовж лише минулих кількох століть українська еліта кілька разів розчинялась у елітах інших народів – поляків, росіян. Причому, відносно росіян це відбулося двічі – в Російській Імперії, а після того, як в 30-ті роки було знищено цвіт нашого народу, – в СССР. І кожного разу українці генерували нову національну еліту. Зараз ми є свідками, в черговий раз, процесу її відродження. Звичайно, в історичному сенсі пройшло дуже мало часу, щоб в повній мірі відчути результат, але «процес пішов». Однак, відродження «спільноти найкращих» – справа нешвидка. Дитина часто робить вчинки, які не відрізняються великою мудрістю. Нова українська еліта, в цьому відношенні, від дитини відрізняється мало.
З початку 1990 років почався процес роздроблення великої організації, якою тоді був Народний Рух. В принципі, розмежуватися ідейно – процес природний. Організації з лівою ідеологією – КПУ, ПСПУ і ще деякі організації, які експлуатують ліві ідеї, повністю перейшли на обслуговування в Україні інтересів іншої держави (Росії). В цей момент межі ідейного розмежування між ідеологічними течіями політичних партій і організацій, які декларують патріотичні принципи, пролягають навколо соціал-демократичних, ліберальних і націоналістичних ідей. Але в Україні він пішов значно далі від просто ідейного розмежування. Кожна з цих ідеологічних течій представлена часом десятками маргінальних утворень, які конфліктують між собою. В цій каші простому українцю складно відрізнити від дійсно патріотичних сил партії і організації, які тільки декларують патріотичні принципи, а, насправді, або захищають інтереси олігархів, або слугують виключно, як резервація для патріотів, для ослаблення патріотичного руху і розпалювання конфліктів. Велику руйнівну «роботу» тут провела ще агентура колишнього КГБ, спецслужб, в тому числі інших країн та різних антиукраїнських організацій. Але це не може звільнити молоду патріотичну українську еліту від відповідальності за результати процесу.
А результати ці виглядають непривабливо. За 20 останніх років зруйновано значний економічний потенціал – 5000 (п'ять тисяч) підприємств було знищено тільки за 10 останніх років. 40% працездатних українців не можуть знайти роботу в Україні. Тільки за даними офіційної статистики, понад 6 мільйонів з них працюють за кордоном. Країна, через недолугу державну політику, ніяк не вийде з енергетичної (газової) залежності від Кремля. Про це ми багато писали, матеріали розміщені на LELEKA NEWS на сторінці «Газова» тема. Навіть ті, кому вдалося отримати роботу в Україні, дуже часто працюють за мізерну платню, їх права безжально і постійно порушуються роботодавцями. 78% українців, за даними ООН, живуть за межею бідності. Зате маємо мільярдерів, кількість яких лише за останній рік збільшилась втричі і сягнула 21 (двадцяти одного) , їх загальний статок оцінюється майже в 58 мільярдів доларів. Для порівняння, видаткова частина Держбюджету на 2011 рік становить 321,92 мільярдів гривень, або 40,7 мільярдів доларів. Це дані журналу «Фокус». Показово, що такий стрімкий ріст кількості мільярдерів відбувся у важкий кризовий рік, на фоні ще більшого зубожіння основної маси українців. Саме олігархи нагріли і продовжують гріти руки на бідах українців, їх апетити заохочує і відсутність реального дієвого спротиву з боку населення. А цей спротив ніяк не може організувати патріотична українська еліта. І це – незважаючи на наявність великої маси незадоволених і готових до рішучих дій українців (це показують соціологічні опитування).
Саме олігархи-мільярдери мають найбільший вплив на формування влади і прийняття законів у нашій державі. Ці закони і дії влади спрямовані на подальше обмеження прав українців і знищення їх добробуту. Захищаючись від тиску незадоволених громадян, влада системно нищить економічну базу для будь-якого їх спротиву. Свідченням цьому є так звані реформи – податковий кодекс, пенсійна «реформа», обговорення змін до трудового законодавства. Свідченням цього є й системне нищення середнього і малого бізнесу з використанням різноманітних адміністративних важелів (пожежна охорона, санстанція, і т. п.) і захоплення бізнесу (рейдерство). Про це говорять вже й особи, що зовсім недавно були у владі, зокрема, Олександра Кужель. На цьому шляху олігархів від народного гніву може убезпечити лише перетворення ВСЬОГО українського народу в безсловесних наймитів, готових працювати на вкрадених олігархами підприємствах і на відібраних землях за копійки.
Війна проти українського народу вже оголошена цим режимом. По своїй природі – це війна тотальна, а в умовах світової фінансової кризи – війна безжальна. Тому наївні намагання окремих соціальних, бізнесових чи інших груп, які не вросли в цей кримінально-олігархічний режим, захистити лише свої права, отримати вигоди від протестів лише для себе і своїх груп. В цій боротьбі може виграти або весь український народ, або програють всі. Просто ті, хто сповідують принцип «моя хата скраю» програють не сьогодні, а завтра. Ні чорнобильці, ні афганці, ні підприємці, ні інваліди ні інші категорії населення не зможуть відстояти свої права, не об'єднавшись. В цих умовах, на цьому етапі зусилля краще спрямувати не на проведення нечисельних акцій, а на роз'яснювальну роботу серед населення. Метою цієї роботи має бути висвітлення змісту і логіки дій влади, невідворотності зіткнення інтересів кожної людини, яка не є олігархом, з інтересами влади, глибокий антагонізм цих інтересів, необхідність об'єднання всіх здорових сил у суспільстві. Необхідно пояснювати людям, що лише об'єднавшись навколо життєво важливих інтересів суспільства, можна не тільки відстояти свої пенсії і зарплати, але й модернізувати країну, її економіку, соціальну сферу, системи життєзабезпечення і безпеки. Більш детально щодо програми об'єднання написано в моїй статті «Логіка української революції», опублікованій на LELEKA NEWS. Необхідно також будь-що уникати конфліктів між собою, хоча їх з усіх сил провокують і будуть провокувати опоненти.
В цих умовах людям, що претендують називатись новою українською елітою, варто згадати слова «вождя мірового пролєтаріата» Володимира Ульянова-Лєніна про те, що «з владою не можна гратись» і нашу українську історію. А наша історія, «яку не можна читати без брому», свідчить, що за помилки в політиці наші патріоти завжди платили тюремними термінами і кров'ю. І не треба казати, що часи змінились – останні події в світі свідчать, що часи залишаються незмінними. Процес «дозрівання» національної еліти має йти прискореними темпами. Кожна нова ірраціональна дурниця збільшує силу режиму, а силу народу, навпаки, зменшує. За двадцять останніх років ми й так втратили занадто багато. Пора розумнішати – час не жде!
Микола Осіпчук
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2011/11/blog-post_13.html
Наближається 1 грудня – дата, яка в новітній історії України займає особливе значення. В цей день 2011 року ми будемо відзначати 20-у річницю доленосного референдуму, на якому український народ продемонстрував своє бажання порвати з минулим у складі імперії. Ця подія багатьма трактується, як початок розбудови нової суверенної України. Звичайно, той факт, що 1 грудня 1991 року почалася нова доба в українській історії, заперечити важко. Але в цей день відбулася ще одна подія, яка опинилась у «тіні» референдуму – вибори Президента України. Першим Президентом України став компартійний функціонер Леонід Кравчук. Кравчук у 1988—1990 рр. — завідувач ідеологічного відділу, секретар ЦК КПУ, у 1990—1991 рр. — член Політбюро ЦК КПУ. Таким чином, результат першої події абсолютно суперечив результату другої – Незалежну Україну мала розбудовувати людина, яка все своє попереднє життя працювала (і, якщо судити по займаній посаді, робила це добре) на комуністичну партію – ефективну машину для проведення московської імперської політики. В результаті його діяльності на найвищій в Незалежній Україні посаді, при владі збереглися колишні (колишні?) комуністи, які до цього нищили навіть самі натяки на українську самобутність, історичну пам'ять, культуру, мову. А працювати інакше ця публіка, навіть якщо б цього щиро хотіла, просто не вміла і не могла. І те, що в Україні, врешті-решт, сформувався кримінально-олігархічний режим, є наслідком вибору українського суспільства 1 грудня 1991 року. Хоча, якби це був лише епізод, то наслідки не могли бути такими тяжкими для країни і її економіки, моралі, культури, демографічної ситуації, стану суспільства.
Вибір українським народом наступного Президента Леоніда Кучми теж є показовим з огляду на раціональність цього вибору. Людина, яка публічно визнала, що не знає, яку країну будувати і готова будувати будь-яку, стала найвищою посадовою особою в Україні в результаті вільних демократичних виборів. На що надіялись ті українці, які голосували за цю людину? Десь у 1994 чи 1995 році, після цих виборів, розмовляв з колишнім працівником «Південмашу», який добре знав Кучму по спільній роботі. На моє запитання, що він думає про нового, на той момент, Президента, як про людину, цей працівник відповів: «Как в телевизоре – так и в жизни. Склизкий и «на шару» выпить не дурак». І це був вибір українського народу! Воістину, загадкова українська душа, куди там тягатися з нами тим москалям. Особливо, коли врахувати, що українці свій вибір підтвердили в 1999 році, продовживши перебування Кучми на президентській посаді. То нічого, що державу опановувала швидкими темпами корупція, мільйони людей вже тоді не могли знайти роботу в Україні, тисячі заводів і ферм перетворились у руїни, а багато полів перестали оброблятись – українці, напевно, боялись чогось гіршого. Хоча, при такій «державній» політиці, катастрофа – лише питання часу.
Напевно, десь в глибині душі, значна частина українців почала розуміти, що країна йде «не туди». Наслідком цього став Майдан 2004 року, куди вийшли кілька мільйонів українських громадян, які здорово здивували світ, владу, організаторів Майдану і, навіть, самих себе такою масовою участю. Київський Майдан був знаковою подією. До цього громадяни лише підозрювали, що можуть впливати на події в їх державі. З цього моменту українці почали це усвідомлювати. Однак, ті з кого могли вибирати собі Президента українські громадяни, були частиною влади попередньої, яка в свою чергу була результатом попереднього ірраціонального вибору. Це і визначило хід подій у наступні п'ять років. Важко було очікувати, що представники влади, яка сформувалась при Кучмі, будуть вести себе як патріоти, або хоча б раціонально. Проте в суспільстві така ілюзія жила ще кілька місяців після виборів 2004 року.
Після всенародного підйому 2004 року нове керівництво країни могло робити будь-які реформи в державі, опираючись на активну підтримку суспільства. Що потрібно було тоді зробити? Розпустити Верховну Раду і призначити нові вибори. Не було конституційних підстав? Але, якби тисяч триста громадян приїхали б у Київ і «попросили» про це Верховну Раду, то її рішення було б абсолютно прогнозованим і позитивним. Через п'ять років режим Януковича вирішив проблеми з Конституцією швидко і ефективно, не маючи і десятої долі тієї підтримки, яка була в першій половині 2005 року у «помаранчевих». Після виборів у Верховну Раду, які закінчились би абсолютно прогнозованою перемогою Ющенка і команди, потрібно було поміняти весь бюрократичний апарат, який ще при Кучмі почав показувати ознаки загнивання. Зразком тут могла послужити подібна реформа в Японії після 2-ї Світової Війни, коли було звільнено близько 100000 (сто тисяч) чиновників, а на їх місце призначено людей «з натовпу». Там теж було багато галасу з приводу звільнення такої кількості «кваліфікованих кадрів». Але цим було досягнено, щонайменше, два позитивних результати:
· сто тисяч людей не зацікавлених в реформах перестали «ставити палки в колеса»;
· сто тисяч нових людей, які, несподівано для себе, опинились у владі, старалися з усіх сил бути «мотором» реформ, намагаючись у владі залишитись.
Одним із наслідків такої політики стало «японське економічне диво». Але «Україна – не Японія». І Ющенко пішов іншим – «своїм шляхом». Шануючи букву Конституції і домовленості з тими «хто стояв з ним на Майдані» (мається на увазі його оточення, а не мільйони українців) Верховну Раду не розпустили – Ющенко «забув», що єдиним джерелом влади в державі є не кучмівська конституція, а український народ. Широко розрекламована кадрова реформа звелася до того, що сотня тисяч чиновників просто пересіла в інші державні крісла. А бюрократичний апарат і Україні був дуже щільно задіяний в організації «адміністративного ресурсу» проти того ж Ющенка під час виборів 2004 року. Тому що, крім презирства, до нового Гаранта могли відчувати ці люди, коли трохи оговтались від переляку за те, що доведеться відповідати за свої дії? Ющенко відштовхнув від себе сотні тисяч людей, які самовіддано боролись за його президентство під час виборів. Вони надіялись, що в країні будуть проведені необхідні реформи, а побачили, що Ющенко домовляється з тими, хто довів країну до ручки і винний у фальсифікаціях під час виборів. Але й сам Віктор Андрійович не виграв від такого розвитку подій. Не маючи підтримки своїх дій від учорашніх прихильників, він перетворився на дуже слабку політичну фігуру, і контури його політичної смерті було видно вже на початку 2006 року.
Інша яскрава політична фігура останніх п'яти років також є продуктом «кумівської епохи», адже саме тоді почався злет «газової принцеси». Ірраціональність вчинків характерна і для цього політика – постійні конфлікти зі своїми союзниками у владі виринають у пам'яті, коли згадуєш про Юлію Тимошенко. Ці конфлікти нанесли дуже багато шкоди нашій державі – згадаймо, хоча б, недофінансування Міністерства оборони, Міністерства закордонних справ, а це ключові для національної безпеки міністерства. А протилежна до президентської позиція під час російсько-грузинської війни! А «громадянські газові війни», коли по стратегічно важливих переговорах щодо імпорту російського газу протиріччя між тодішніми Президентом і Прем'єр-міністром ставали публічними, ослаблюючи позиції України на переговорах. Звичайно, відповідальність тут розділяють обидва учасники суперечок, але хіба варто було так нищити один одного, особливо з огляду на те, де знаходяться обидва учасники цих конфліктів? По-суті Ющенко і Тимошенко самі привели до влади Януковича, ще одну особу «епохи Кучми».
Саме лише взаємне ослаблення колишньої «помаранчевої» команди не може пояснити феномен приходу до влади Януковича. Це може пояснити лише «загадковість» душі значної частини громадян України. Дійсно, запитайте когось, чи піде він добровільно через нічний ліс з людиною, що відсиділа два терміни у в'язниці? Питання риторичне. А от вибрати на посаду Президента «двічі несудимого» - можна! Але йти з рецидивістом через ліс і вірити в благополучний результат – все-таки розумніше, ніж надіятись на те, що коли випустити з в'язниці засуджених злодіїв, то вони кинуться працювати на полях, стануть до верстатів, почнуть проводити реформи в державі. Надіятись на таке – це повністю ігнорувати історичний і свій власний життєвий досвід, це вершина ірраціональності мислення.
Але, насправді, ірраціональність мислення середнього українця, який бере участь у виборах, не більша і не менша ніж у представників інших народів. Так само, як і в них, прийняття рішень більшістю громадян в нашому суспільстві залежить від порівняно невеликої частини цього суспільства, яку прийнято називати елітою. Так от з елітою в Україні, дійсно, є суттєві проблеми. Я маю на увазі не ту квазіеліту – людей, що розтягнули (і продовжують розтягувати!) державну власність, яких підсовують нам ЗМІ, що цим людям і належать. Мова про інших – людей, які відчувають відповідальність за долю країни і Нації. Тих, кому Україна болить. Українська нація унікальна в своєму роді. Упродовж лише минулих кількох століть українська еліта кілька разів розчинялась у елітах інших народів – поляків, росіян. Причому, відносно росіян це відбулося двічі – в Російській Імперії, а після того, як в 30-ті роки було знищено цвіт нашого народу, – в СССР. І кожного разу українці генерували нову національну еліту. Зараз ми є свідками, в черговий раз, процесу її відродження. Звичайно, в історичному сенсі пройшло дуже мало часу, щоб в повній мірі відчути результат, але «процес пішов». Однак, відродження «спільноти найкращих» – справа нешвидка. Дитина часто робить вчинки, які не відрізняються великою мудрістю. Нова українська еліта, в цьому відношенні, від дитини відрізняється мало.
З початку 1990 років почався процес роздроблення великої організації, якою тоді був Народний Рух. В принципі, розмежуватися ідейно – процес природний. Організації з лівою ідеологією – КПУ, ПСПУ і ще деякі організації, які експлуатують ліві ідеї, повністю перейшли на обслуговування в Україні інтересів іншої держави (Росії). В цей момент межі ідейного розмежування між ідеологічними течіями політичних партій і організацій, які декларують патріотичні принципи, пролягають навколо соціал-демократичних, ліберальних і націоналістичних ідей. Але в Україні він пішов значно далі від просто ідейного розмежування. Кожна з цих ідеологічних течій представлена часом десятками маргінальних утворень, які конфліктують між собою. В цій каші простому українцю складно відрізнити від дійсно патріотичних сил партії і організації, які тільки декларують патріотичні принципи, а, насправді, або захищають інтереси олігархів, або слугують виключно, як резервація для патріотів, для ослаблення патріотичного руху і розпалювання конфліктів. Велику руйнівну «роботу» тут провела ще агентура колишнього КГБ, спецслужб, в тому числі інших країн та різних антиукраїнських організацій. Але це не може звільнити молоду патріотичну українську еліту від відповідальності за результати процесу.
А результати ці виглядають непривабливо. За 20 останніх років зруйновано значний економічний потенціал – 5000 (п'ять тисяч) підприємств було знищено тільки за 10 останніх років. 40% працездатних українців не можуть знайти роботу в Україні. Тільки за даними офіційної статистики, понад 6 мільйонів з них працюють за кордоном. Країна, через недолугу державну політику, ніяк не вийде з енергетичної (газової) залежності від Кремля. Про це ми багато писали, матеріали розміщені на LELEKA NEWS на сторінці «Газова» тема. Навіть ті, кому вдалося отримати роботу в Україні, дуже часто працюють за мізерну платню, їх права безжально і постійно порушуються роботодавцями. 78% українців, за даними ООН, живуть за межею бідності. Зате маємо мільярдерів, кількість яких лише за останній рік збільшилась втричі і сягнула 21 (двадцяти одного) , їх загальний статок оцінюється майже в 58 мільярдів доларів. Для порівняння, видаткова частина Держбюджету на 2011 рік становить 321,92 мільярдів гривень, або 40,7 мільярдів доларів. Це дані журналу «Фокус». Показово, що такий стрімкий ріст кількості мільярдерів відбувся у важкий кризовий рік, на фоні ще більшого зубожіння основної маси українців. Саме олігархи нагріли і продовжують гріти руки на бідах українців, їх апетити заохочує і відсутність реального дієвого спротиву з боку населення. А цей спротив ніяк не може організувати патріотична українська еліта. І це – незважаючи на наявність великої маси незадоволених і готових до рішучих дій українців (це показують соціологічні опитування).
Саме олігархи-мільярдери мають найбільший вплив на формування влади і прийняття законів у нашій державі. Ці закони і дії влади спрямовані на подальше обмеження прав українців і знищення їх добробуту. Захищаючись від тиску незадоволених громадян, влада системно нищить економічну базу для будь-якого їх спротиву. Свідченням цьому є так звані реформи – податковий кодекс, пенсійна «реформа», обговорення змін до трудового законодавства. Свідченням цього є й системне нищення середнього і малого бізнесу з використанням різноманітних адміністративних важелів (пожежна охорона, санстанція, і т. п.) і захоплення бізнесу (рейдерство). Про це говорять вже й особи, що зовсім недавно були у владі, зокрема, Олександра Кужель. На цьому шляху олігархів від народного гніву може убезпечити лише перетворення ВСЬОГО українського народу в безсловесних наймитів, готових працювати на вкрадених олігархами підприємствах і на відібраних землях за копійки.
Війна проти українського народу вже оголошена цим режимом. По своїй природі – це війна тотальна, а в умовах світової фінансової кризи – війна безжальна. Тому наївні намагання окремих соціальних, бізнесових чи інших груп, які не вросли в цей кримінально-олігархічний режим, захистити лише свої права, отримати вигоди від протестів лише для себе і своїх груп. В цій боротьбі може виграти або весь український народ, або програють всі. Просто ті, хто сповідують принцип «моя хата скраю» програють не сьогодні, а завтра. Ні чорнобильці, ні афганці, ні підприємці, ні інваліди ні інші категорії населення не зможуть відстояти свої права, не об'єднавшись. В цих умовах, на цьому етапі зусилля краще спрямувати не на проведення нечисельних акцій, а на роз'яснювальну роботу серед населення. Метою цієї роботи має бути висвітлення змісту і логіки дій влади, невідворотності зіткнення інтересів кожної людини, яка не є олігархом, з інтересами влади, глибокий антагонізм цих інтересів, необхідність об'єднання всіх здорових сил у суспільстві. Необхідно пояснювати людям, що лише об'єднавшись навколо життєво важливих інтересів суспільства, можна не тільки відстояти свої пенсії і зарплати, але й модернізувати країну, її економіку, соціальну сферу, системи життєзабезпечення і безпеки. Більш детально щодо програми об'єднання написано в моїй статті «Логіка української революції», опублікованій на LELEKA NEWS. Необхідно також будь-що уникати конфліктів між собою, хоча їх з усіх сил провокують і будуть провокувати опоненти.
В цих умовах людям, що претендують називатись новою українською елітою, варто згадати слова «вождя мірового пролєтаріата» Володимира Ульянова-Лєніна про те, що «з владою не можна гратись» і нашу українську історію. А наша історія, «яку не можна читати без брому», свідчить, що за помилки в політиці наші патріоти завжди платили тюремними термінами і кров'ю. І не треба казати, що часи змінились – останні події в світі свідчать, що часи залишаються незмінними. Процес «дозрівання» національної еліти має йти прискореними темпами. Кожна нова ірраціональна дурниця збільшує силу режиму, а силу народу, навпаки, зменшує. За двадцять останніх років ми й так втратили занадто багато. Пора розумнішати – час не жде!
Микола Осіпчук
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2011/11/blog-post_13.html
Немає коментарів:
Дописати коментар