державний діяч – про наступні століття.
У. Черчіль (якщо не помиляюсь).
Судовий процес над Юлією Тимошенко продовжується. Сторони перейшли до дебатів, зовсім скоро може бути оголошений вирок у «газовій справі». Стаття, яку інкримінують колишньому прем'єр-міністру, передбачає від 7 до 11 років ув'язнення. З приводу цього процесу до української влади вже виникло і ще з'явиться маса запитань. Вина Тимошенко щодо висунутих звинувачень у переважної більшості українського суспільства викликає обґрунтовані сумніви. Юлія Тимошенко є також визнаним лідером опозиції, вона чекає вироку суду не в якомусь більш-менш комфортному місці, а за ґратами слідчого ізолятора. З огляду на всі ці моменти – маємо справу з подією всеукраїнського масштабу. То чому ж під будівлею Печерського суду, де розглядається ця справа ми бачимо так мало людей (кілька сотень, зазвичай), які протестують проти судового свавілля?
Можливо, громадяни України симпатизують владі, тому й прощають їй «невеликі відступи» від принципів справедливого судочинства? Але соціологічні опитування показують, що громадяни України в більшості своїй не підтримують нинішню владу, а кількість тих, хто може діяти радикально, в кілька разів перевищує число, необхідне для проведення революції в країні. То чому ж ми не бачимо масових акцій протесту навіть з такого значного приводу, не кажучи вже про інші, менш «розкручені» події? Чому не можуть вивести на вулиці людей інші опозиційні політики, акції яких збирають, в кращому разі, по кілька тисяч демонстрантів? Щоб відповісти на ці питання, потрібно розібратись з тим, що представляє собою теперішня українська опозиція. Не зробивши цього, ми будемо приречені виконувати якісь ритуальні дії, схожі на дії аборигенів на одному з островів чи то Тихого, чи то Індійського океану, які зробили об'єктом релігійного поклоніння літак, що потерпів катастрофу. Закликаючи людей на протести і дивуючись малій кількості тих, хто зібрався, ми будемо лаяти свій «дурний і лінивий» український народ за небажання відстоювати свої права. Але правильніше буде проаналізувати свої дії, тому що як сказав один мій знайомий: «Ідіотизм – це коли людина виконує весь час одну і ту ж послідовність дій, надіючись кожен раз на інший результат». Корисно також пам'ятати, що український народ є таким, яким він є – іншого народу нам ніхто не дасть. Щоб зрозуміти, що відбувається, варто повернутись десь на двадцять років назад, на початок 90-х і згадати, як виглядала політична мапа України тоді.
В 1989 році Україна вперше почула слово «Рух». Створення Руху стало реакцією комуністичної партійної верхівки тодішньої Української Совєцької Соціалістичної Республіки на події, які відбувались в СССР зокрема і в країнах «соціалістичного табору» (Східної Європи) в цілому. Не маючи змоги зупинити демократичні процеси, тодішні керівники України вирішили їх очолити. Біля витоків Руху були достатньо відомі українські письменники. Потрібно розуміти, що в ті часи письменники розглядались, по суті як частина компартійного апарату. Щоб писати в Україні, потрібно було мати «партійне благословення». Звичайно, можна було писати і без нього, але – недовго. Стати відомим українським «не комуністичним» письменником можна було хіба що в еміграції. Мільйони українців підтримали Рух, не звернувши увагу ні на цю обставину, ні на те, що сюди масово посунули люди з партквитками КПСС, представники різних державних і партійних органів. Було б наївно думати, що в Рух не пішла велика кількість агентури КГБ та інших силових структур. То ж не дивно, що розколи Руху почалися практично з моменту його створення. Звичайно, не можна стверджувати, що всі члени Руху були «погані хлопці (дівчата)», але деструктивних елементів виявилось досить, щоб замість монолітної української політичної сили ми отримали купу уламків, які ще й стали ворогувати між собою. Незважаючи на це, суспільство зберігало надії на створення єдиної української патріотичної політичної сили, поки в 2006 році політики, винесені нагору «рухівською хвилею» остаточно не поховали своє самостійне політичне майбутнє, кинувшись у владу у складі «прохідних» олігархічних сил.
Хоча вже в 1994 році стало очевидно, що вплив Руху на політичне життя в Україні пішов на спад. Це сталося в основному через перемогу комуністичних сил у інформаційній війні проти Руху. «Спасібо Руху за разруху» - цей лозунг активно впроваджувався в масову свідомість українців, перекладаючи відповідальність за економічні проблеми країни на політичну силу, яка практично не мала відношення до реальних важелів влади. Конфлікти всередині керівництва Руху і діяльність замаскованих агентів колишнього КГБ (хоча часто було не зовсім зрозуміло, де закінчується одне і починається інше) довершили крах першої спроби політичної самоорганізації українців. Екзамен на політичну зрілість Рух, на жаль, не здав, залишивши політичне поле бою за опонентами. Рухівський електорат дістався силам, які не були ні патріотичними, ні високопрофесійними, а просто вміло використали патріотичну риторику і «національно-свідомі» гасла. Вже на виборах Президента України в 1994 році ми побачили боротьбу виключно старих компартійних кадрів, один з яких йшов під патріотичними гаслами, а інший – під гаслами «захисту прав російськомовних громадян України». В 1994 році колишній секретар відділу КПУ з питань ідеології Леонід Кравчук, «український націоналіст», боровся з колишнім парторгом заводу «Південмаш» Леонідом Кучмою, «захисником російськомовних». Останньому і вдалося стати Президентом України. У президентських виборах 1999 року він залишився на другий термін, вдало розігравши карту загрози комуністичного реваншу. За Кучму, який на виборах 1994 року йшов, як захисник «російськомовних», у 1999 році, як за «супротивника комуністів» проголосувала навіть Західна Україна. Відбивши атаку на владу «Громади» Павла Лазаренка і майже повністю зруйнувавши правий, націонал-патріотичний політичний фланг, Кучма добився, що активність будь-якої опозиції в Україні стала мінімальною.
Але ситуація з сильним режимом президентської влади Кучми не влаштовувала деякі сили всередині країни і за її межами. «Касетний скандал» 2001 року, який мав усі ознаки спецоперації закордонних спецслужб, привів до його ослаблення. Це змусило Кучму піти на союз із олігархами, які на той момент тільки почали набирати сил. Загострення політичної ситуації унеможливило третій термін президентства Кучми і вивело політичні сили України на боротьбу за «кучмівську спадщину». В умовах, коли суспільство було в полоні ілюзій щодо дійсних намірів політиків, які брали участь у цій боротьбі, вирішальним моментом стали адміністративний вплив на процес виборів і матеріальні ресурси, що їх могли мобілізувати політики. Тому, боротьба розгорнулась між кількома олігархічними угрупуваннями, які мали відповідні ресурси. Початок формування двох політичних таборів можна віднести на вибори до Верховної Ради 2002 року. Осколки Руху і деякі інші дрібні партії об'єднались навколо «прохідного» політика Ющенка в блок «Наша Україна». Цю, досить різношерсту масу, від Конгресу Українських Націоналістів до Ліберальної партії України об'єднувало, крім прохідного лідера, ще й небажання проводити проросійську політику і орієнтація на Європу в питаннях економіки, національної безпеки і культури. На противагу їм, проросійські сили об'єднались навколо Януковича.
2004 рік став роком протистояння, а згодом і запеклої боротьби між цими угрупуваннями. «Помаранчева революція», яка вивела на майдани України мільйони людей, не привела до остаточної перемоги одного з угрупувань. Президентська посада дісталась, як відомо, Ющенку, посада прем'єр-міністра – Тимошенко, але в угрупування Януковича залишились суттєві владні важелі, які не дали можливості проводити більш-менш ефективну політику новій команді. Погодившись на політичну реформу і швиденько відпустивши людей з Майдану, Ющенко не зміг (скоріше – не хотів) отримати повний контроль над державою. Існує багато ознак, що Ющенко не був готовий до нової ролі, не розумів реалій політики на постсовєцькому просторі, намагався користуватися рецептами, які підійшли б швидше для більш розвинутих у сенсі демократії США або країн Західної Європи. Якщо виходити з того, що Ющенко хотів проводити прозахідний курс, йому потрібно було не сідати з учорашніми опонентами за стіл переговорів (про що домовлятись з людьми, які вже ПРОГРАЛИ), а зробити все, щоб виконати своє передвиборче гасло «Бандитам – тюрми». Якщо, при цьому, він хотів виглядати великим гуманістом, то потрібно було хоча б відсторонити від влади людей, які брали участь у масових фальсифікаціях і Сєверодонецькому шабаші. Ні в якому разі не можна було погоджуватись на присутність у владі людей, які мали абсолютно протилежні погляди на геополітичне майбутнє країни. В першій половині 2005 року це можна було зробити досить просто, провівши позачергові вибори до Верховної Ради, адже підтримка мільйонів людей була забезпечена. Вийшовши на новий Майдан, ці люди «попросили» б Верховну Раду прийняти закон про це, і ніхто не сумнівається що таке «прохання» було б «з радістю» виконане депутатами. Маючи більшість у Верховній Раді, а це було тоді абсолютно реально, можна було проводити заміну кадрів, наприклад, прийнявши спеціальний закон. До речі, як потрібно працювати з кадрами і законами, Янукович продемонстрував «помаранчевим» і «біло-сердечним», коли став Президентом.
Не наважуючись на такі радикальні кроки, Ющенко практично погодився на хаос у системі влади. Його поглибила присутність у владі Юлії Тимошенко, яку сам Віктор Андрійович і призначив Прем'єром. Через кілька місяців президентства Ющенка конфлікт став публічним. Після цього логічно було б відправити Тимошенко у відставку, адже суперечка між найвищими посадовцями жодній державі не йде на користь. Однак, ще кілька місяців тодішній Президент з цим рішенням зволікав, чим показав своїм опонентам свою політичну незрілість і слабкість. Залишивши у владі старі кадри, Ющенко дав можливість своїм опонентам ефективно «вставляти палки в колеса». Він став стрімко втрачати підтримку серед людей, які привели його до президентського крісла. Ясна річ, від чиновників ще «кучмівського розливу» нічого, крім презирства такий керівник отримати не міг. В цій статті я не ставлю за мету детально аналізувати діяльність Ющенка на посаді Президента України, однак хочу зазначити, що ним були зроблені й кроки, які можна розцінити, як державницькі. Це увага до теми Голодомору, увага до всиновлення дітей-сиріт, увага до Збройних Сил (хоча і в умовах досить обмежених матеріальних ресурсів), позиція у конфлікті з Грузією. Визнаючи це, змушений все ж констатувати, що хоча в політику часом потрапляють і слабкі люди, слабкість тут не прощається.
Не розглядаючи діяльність Ющенка на своїй посаді надто детально, хочу все ж звернути увагу на зміни на націонал-демократичному фланзі української політики. В дні «помаранчевої революції» багато говорилося про об'єднання в одну партію сил, що входили до блоку «Наша Україна». Натомість, виникла ще одна партія – НСНУ, «Народний Союз Наша Україна», із задекларованою ліберальною ідеологією, по суті – провладний політичний проект. Під час виборів 2006 року до Верховної Ради частина партій з блоку «Наша Україна» блокувались з цією партією, деякі пішли в БЮТ – Блок Юлії Тимошенко. Наслідком цього стала втрата будь-яких шансів цими партіями на самостійне політичне майбутнє. Блокування з НСНУ і БЮТ відбувалось на платформі не ідеологічній, мета була – просто «завести» у Верховну Раду «хороших людей». Але, яку мету може переслідувати об'єднання в одній силі представників ліберального НСНУ і націоналістичного Конгресу Українських Націоналістів? Яку спільну позитивну політику можна проводити, крім набивання власних кишень. Цікаво, що серед тих, хто пройшов по квоті Конгресу Українських Націоналістів у Верховну Раду в 2006 року були люди, які опинились у списках Партії регіонів (?!) в 2007 році під час дострокових виборів. Аналогічна картина була і в БЮТі. Спокусившись на «прохідні» місця для своїх лідерів у списках і не взявши участь у виборах 2006 року, практично всі партії правого націонал-патріотичного і націоналістичного флангу перетворились в маргінальні утворення. Окремо залишилось Всеукраїнське об'єднання «Свобода», яке не ввійшло в жоден блок у 2006 році, скористалось з маргіналізації правого флангу і за п'ять років перетворилось в цілком «прохідну» політичну силу. Щодо лівого флангу, який примкнув до Януковича (крім СПУ), то тут картина аналогічна – СДПУ(о), «Трудова Україна» просто зникли у тіні «великого брата» - Партії регіонів, а Симоненківська КПУ суттєво втратила свій вплив, хоча й залишилась у Верховній Раді. Так, в українській політиці утворилось три олігархічні мегаблоки – Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко і Народний Союз Наша Україна. На позачергових виборах 2007 року у Верховну Раду виборці (а може ті, що рахували голоси), напевно, вирішили трохи пожартувати – трьохвідсотковий бар'єр пройшов блок Литвина.
З 2007 року до виборів Президента України в політикумі панувала рівновага, хоча її скоріше можна назвати хаосом – з перевагою в один голос, було сформовано парламентську більшість з БЮТ і НУ-НС (Наша Україна – Народна Самооборона). Народна Самооборона утворилась на хвилі незадоволення людей діями уряду Януковича в 2007 році. Очолював її Віталій Луценко, який з 2005 до 2006 року займав посаду міністра внутрішніх справ. Основну скрипку в новоствореній силі грали вихідці з СБУ і МВС. Проект мав таку ж назву, як і аналогічна партія в Польщі і своє завдання з повернення у владу Луценка і компанії виконав. Однак, коаліція, що утворилась, через малу перевагу була хитка. Часом один-два депутати могли вирішити долю принципового голосування. У таких умовах у Верховній Раді склалось ідеальне середовище для інтриг, змов і корупції. Ситуація стала ще більше заплутаною через конфлікт між Ющенком і Тимошенко. Конфліктність Тимошенко і схильність до авторитарного стилю керування імовірно стала однією з причин відставки ключових міністрів в Уряді – міністра закордонних справ, міністра оборони, міністра економіки, міністра фінансів. Уряд під керівництвом Тимошенко блокував фінансування Міністерства закордонних справ і Міністерства оборони, міністри в яких призначались за квотою Ющенка.
Конфлікт Президентом і Прем'єр-міністром вихлюпнувся і на міжнародний рівень. Під час війни 2008 року між Росією і Грузією, а це є наші сусіди, не вдалося прийняти єдину заяву, яка віддзеркалювала б позицію української влади. Це засвідчило наявність не просто особистої неприязні між керівниками України, а відсутність єдності із принципових стратегічних питань державної ваги. Під час зустрічей з прем'єр-міністром Росії Путіним, Тимошенко не відреагувала належним чином на образливі вислови з боку останнього на адресу Президента України. Можна не поважати Ющенка, але не можна дозволяти брутально принижувати посадову особу, яка є обличчям держави Україна будь-кому. На цьому тлі, спроба БЮТу створити коаліцію з Партією регіонів у Верховній Раді не виглядала великим гріхом. Як і деякі вчинки представників «помаранчевої» влади – наприклад, бійка міністра внутрішніх справ Луценка з мером Києва Черновецьким на засіданні РНБО і його ж дебош в одному з німецьких аеропортів.
Потрібно також згадати, що Юлія Тимошенко йшла на позачергові вибори 2007 року до Верховної Ради зі своєю передвиборчою програмою «Український прорив». Гарна передвиборча програма була забута після того, як Тимошенко повернулась у владу. Свій внесок у ситуацію зробила і світова фінансова криза, яка нівелювала і ті незначні здобутки «помаранчевих» та «біло сердечних». Погіршення економічного стану країни, конфлікти, фактично – розкол, у середовищі опонентів Януковича дало останньому шанс стати Президентом України. Його команда була не настільки розумною, як попередня і далеко не настільки професійна, як Янукович запевняв на виборах. Але відсутність великого розуму ці люди компенсували набагато більшою дисциплінованістю і жадобою реваншу. Досить швидко було зламано опір противників Януковича, в результаті чого майже декоративна посада президента стала по своїх повноваженнях практично такою ж, як і до «політреформи», а на ключові посади були розставлені «донецькі». Не дуже опікуючись дотриманням букви закону, Янукович і компанія діяли відповідно до критерію ефективності і ці дії були спрямовані на конкретний результат. США і Європа раптом усвідомили, що якщо відштовхнути нове керівництво, то воно може опинитися в обіймах Росії. Тому реакція на досить дивний спосіб зміни Конституції України Януковичем з боку США і європейських демократій була стриманою. Перехідний «посткучмівський» етап політичної боротьби в Україні закінчився. Янукович переміг. Вчорашня влада стала опозицією.
Перші кроки нового керівництва країни виявились холодним душем для багатьох тих, хто за нього голосував. Виборчі обіцянки не виконано. Обіцяна мінімальна пенсія в 1200 гривень вже в 2011 році зараз складає лише близько 800 гривень. Обіцяні податкові канікули для малого бізнесу на 5 років не надані, навпаки, новий «Податковий кодекс» поставив мільйони малих і середніх підприємців на грань закриття свого бізнесу. Навпаки, для бізнесу великого настали золоті часи. Кількість мільярдерів збільшилась з 7 до 21. І це – під час кризи! Про обіцяне підвищення соціальних стандартів годі говорити. Замість обіцяного скорочення витрат на державний апарат маємо збільшення цих витрат. Україна «радіє», що нашому Президенту купили гвинтокрил, якого немає навіть у керівників більш потужних держав. Тепер він зможе літати і дивитись на закриті підприємства та злиденний народ по всій Україні. Перехід на контрактну армію також не відбувся. Замість відродження української культури – закриття українських шкіл, передача церков Московському патріархату, підготовка до прийняття законів, які зменшують сферу використання української мови. А ще – продовження оренди Севастополя Чорноморським флотом Росії. А ще – новий виток зростання корупції замість її ліквідації. А ще – ганебна антигуманна «пенсійна реформа» і збільшення віку для виходу на пенсію. А наступ на права шахтарів, багато з яких голосували за Януковича? А зростання цін і тарифів? А підготовка до «прихватизації» землі? Не стану викладати тут весь список «перемог» Януковича і його «команди», інакше об'єм статті виросте в кілька разів.
А що ж опозиція? Вже хід виборчої кампанії 2010 засвідчив, що Ющенко вирішив передати владу Януковичу. Подальший хід подій підтвердив, що, очевидно, були досягнуті певні домовленості про гарантії Віктору Андрійовичу від нового Гаранта. Призначення на державні посади деяких людей Ющенка показали, що в опозицію до нового керівництва той переходити не збирається. Інші представники колишньої владної команди – Тимошенко, Яценюк, В'ячеслав Кириленко, Гриценко, Наливайченко заявили про своє несприйняття курсу Януковича. Саме вони та ще очільник ВО «Свобода» Олег Тягнибок стали тими знаковими фігурами з якими ототожнюють опозицію до «режиму Януковича». Спроби вивести за півтора роки влади Януковича на протести людей, в тому числі і «Податковий Майдан» - найбільш вдала і масова поки що акція протесту, не привели до появи інших політичних особистостей на опозиційному полі. Про причини цього я скажу трохи згодом. А зараз – кілька слів про згаданих трохи вище опозиційних лідерів.
Що стосується Тимошенко, то заведені на неї та на людей з її оточення карні справи обмежують зараз її політичну активність. Ще відразу після виборів від неї в протилежний табір переметнулись кілька представників її найближчого оточення, які не захотіли проміняти владні крісла на опозиційні «окопи». Що вже говорити про організації на місцях. Схоже, що більшість членів партій, що входили в БЮТ, зокрема «Батьківщини», налякані і деморалізовані тиском влади. Кількість протестувальників під Печерським судом засвідчує, що про партію «Батьківщина», як про масову політичну силу, говорити зараз немає підстав. Не рветься в бій і «Фронт змін» Яценюка. Воно й не дивно, якщо врахувати, що там багато колишніх «нашоукраїнців», які масово почали ставати «фронтовиками» ще до президентських виборів 2010 року. Про Кириленка, Гриценка і Наливайченка взагалі можна говорити, як про цікавих людей, але ні в якому разі не як про лідерів політичних сил. Незважаючи на те, що після перемоги на виборах 2010 року Януковича, було очевидно, що той має намір кардинально розібратися з будь-якою реальною опозицією, опозиціонери так і не змогли, чи не захотіли домовитись між собою про спільну політичну платформу і координацію дій. Кожен хотів одноосібно очолити протестний рух. В результаті цей рух так і залишився без лідера і без керівництва взагалі. Судовий процес над Тимошенко трохи пригасив суперечки, але більш ефективних дій з боку опозиції не спостерігається. Схоже, опозиціонери просто не знають, що їм далі робити, чекаючи на те, що подальший хід подій підкаже їм лінію поведінки. Спроби організувати протестні акції поза форматом існуючого політичного «розкладу» наразі ні до чого помітного не привели.
Загалом активна частина українського суспільства готова вийти на протестні акції проти влади. Опитування засвідчують, що не тільки на мирні протести готові вийти наші громадяни. Але створити з маси незадоволених владою людей масовий громадський рух поки що не вдається. Головна причина цього полягає в тому, що опозиціонери намагаються діяти в той спосіб, в який звикли – тобто, виступати на телебаченні, розміщувати матеріали про свою діяльність, давати інтерв'ю. Тобто, робити те, що називають «піаром». Але країна вже не та. Багато людей готові вийти на акції протесту, але вони пам'ятають, що відбувалося після «помаранчевої революції». Сварки, інтриги, ігнорування національних інтересів, корупція, безлад у роботі державних інституцій – народ не хоче наступати вдруге на ті ж самі граблі. Тому й сидить по домівках, криючи останніми словами Януковича, «донецьких» і таку опозицію. Крім того, дискусія в країні ведеться навколо питання: «Хто вкрав більше?» Наші політики і піар-менеджери налягають більше на «чорний піар», обляпуючи брудом опонентів. Шляхи вирішення проблем не обговорюються. Люди не отримують відповіді на питання: «Що зміниться в країні після того, як піде Янукович?» Тобто: «Чим ваш хрін солодший за нашу редьку?»
Досить показовою є увага (скоріше – її відсутність) опозиційних політиків до економічних та соціальних питань. Незважаючи на те, що влада практично втратила контроль за виконанням трудового законодавства, в результаті чого люди за мізерну зарплату працюють у півтора-два рази більше ніж це записано у Конституції, повсюди порушуються вимоги безпеки праці, люди трудяться без офіційного працевлаштування, ці питання опозицією практично не зачіпаються. Акції протесту з цих приводів не проводяться. Ведення дискусії в такому напрямку є більш складним завданням, порівняно з тим, що ми бачимо на різноманітних ток-шоу. Цьому не вчать при підготовці професійних піар-фахівців, тут потрібно добре знати предмет розмови. А його можна вивчити лише на власній шкурі, а не з вікна «Мерседеса». Відсутність уваги до соціальних питань пояснюється ще й тим, що боротьба трудящих за свої права суперечить інтересам олігархів, які дуже часто є спонсорами «прохідних» політичних проектів. Увага з цих питань переводиться на питання другої державної мови, червоних прапорів, «георгіївських» стрічок і судових процесів над Кучмою, Тимошенко, Луценком.
В умовах неефективності дій відомих опозиційних політиків виникають спонтанні спроби підняти хвилю протесту. До цього моменту вони не принесли якогось видимого результату. Є такий вираз: «Будь-який вдалий експромт повинен бути дуже добре підготований». Про це слід пам'ятати тим патріотам, які мають щирі наміри і хочуть країні добра. Адже мало усунути від влади Януковича. Потрібно чітко уявляти, якою буде Україна після цього і діяти відповідно до поставленої мети. Не маючи раціонального плану, важко буде отримати позитивний результат. Коли режим Януковича буде повалено, то чи не отримає Україна навзамін ще одну модифікацію олігархічного режиму, чи може ще й щось гірше? Коли мені говорять, що тут не можна обійтись без ризику, я згадую, як один мій знайомий на фразу про те, що бізнес – це ризик, сказав: «Де ви бачили підприємця, який почне свою справу з того, що візьме тисячу доларів і буде бігати по місту, намагаючись ними ризикнути?» В бізнесі таке знайти важко, а от в політиці, схоже, таке можливо.
Інша біда маргінальних і не зовсім маргінальних політичних і громадських утворень – схильність до вождізму. Група активних громадян реєструє громадську організацію, вибирає керівників (часом «портфелів» більше, ніж людей в організації), створює сайт, рідше – газету. Коли пишеш чи говориш про необхідність об'єднання патріотичних сил, які зараз знаходяться в опозиції через свою роз'єднаність, чуєш у відповідь: «А така сила уже є. Це – ми, а іншої нам не треба». Такий підхід характерний не лише для цілої низки громадських організацій, а й для деяких партій. Звичайно, в політику йде багато амбітних людей. Але треба розуміти, що спроба призначити себе вождем приречена на поразку. ЛІДЕРІВ НЕ ПРИЗНАЧАЮТЬ, НИМИ СТАЮТЬ. Ніякі рішення керівних органів, статті статуту партії чи громадської організації цьому не допоможуть. І тільки подальша діяльність претендента на лідерську позицію покаже, чи визнають його лідером люди. Крім цього, маємо спробу монополізувати опозиційне політичне поле без будь-яких серйозних підстав. Практично, ще майже нічого не знаючи про мету і бачення подальшого розвитку такого, часто маловідомого, громадського чи політичного утворення, про людські, організаційні, ділові якості їх керівників, ми маємо погодитись з їх лідируючою роллю. Можливо, такі претензії мають під собою певні підстави, але їх аргументація повинна бути все-таки більш переконливою. Крім цього, часом важко розібратись, даний проект – самодіяльність групи патріотів, чи за ним стоять наші опоненти.
Підводячи підсумки, хочу представити такі тези:
1. За свою 20-річну новітню історію Україна мала два великі політичні проекти, навколо яких об'єднались патріотичні сили – Рух і блок «Наша Україна» на чолі з Ющенком. Перший проект завершився серією розколів Руху, в результаті чого він, як політична сила перестав існувати, так і не потрапивши у владу. Другий проект спочатку розвивався успішно, Ющенко став Президентом України, але владу в країні перехопили представники великого бізнесу, відтіснивши з керівних посад переважну більшість патріотів. Конфлікти між Ющенком і Тимошенко і між людьми з оточення Ющенка поставила хрест і на цьому політичному проекті.
2. Наразі, дієвої опозиції в країні не існує. Суттєвою причиною такого стану є конфлікти, корені яких потрібно шукати ще в періоді перебування сьогоднішніх опозиціонерів у владі. Бажання зайняти лідируючу позицію серед опозиціонерів підштовхує політиків до взаємопоборювання, а це вигідно владі, тому що ослаблює опір режиму. Іншою причиною є та обставина, що серед спонсорів опозиційних сил бачимо олігархів, а серед депутатського корпусу цих партій – представників великого бізнесу. І перші, і другі не зацікавлені в корінних змінах в Україні, а саме цього хоче українське суспільство. Не можна не згадати і про судові процеси проти найбільш помітних опозиціонерів – це одночасно одна з причин та наслідків роз'єднаності і пасивності опозиції.
3. В умовах відсутності дій опозиції парламентської (тобто, опозиційних партій, представлених у Верховній Раді) виникає стихійний розрізнений опір. На сьогодні він не може прийняти характер масових організованих акцій протесту через політичну і організаційну незрілість учасників цього процесу, та схильність до вождізму окремих політиків.
Незважаючи на це, широкий патріотичний громадсько-політичний рух в Україні можливий і необхідний. Це має бути боротьба не проти когось чи чогось, а рух за майбутнє України. Без цього неможливо припинити олігархічний грабіж, подолати корупцію і бідність, здобути достойне життя нашим громадянам, захистити і розвивати нашу багатовікову культуру. Для створення такого руху, його учасниками має бути сформульована політична платформа і виконані необхідні організаційні заходи. Тільки осмислені дії принесуть успіх. Ми стоїмо на переломному етапі нашої історії. На нас лежить велика відповідальність. Покоління наших пращурів дивляться на нас з небес і вимагають дій в ім'я України. Ми не маємо права їх підвести.
Микола Осіпчук
Опубліковано Leleka News о 18:33 0 коментарі Надіслати електронною поштою
Опублікувати в блозі
Опублікувати у Twitter
Опублікувати у Facebook
Опублікувати в Google Buzz
Немає коментарів:
Дописати коментар