На
одній із своїх попередніх прес-конференцій Президент України вжив вислів «тримати порох сухим».
Завдання правильне. От лише для чого і кого тримати сухим порох? Відбиватися
від ворога чи палити свою хату і розстрілювати її мешканців?
На останній прес-конференції Президент говорив переконливо і красиво. Але, на жаль, для Порошенка, багато громадян країни втратили віру в красиві слова. Не вірю в сентенції Президента і я. І не лише тому, що слова Президента різняться зі справами. Я не вірю в політику, яку реалізовує Порошенко.
Сергій Руденко правильно назвав нинішню політику влади – продовженням політики кучмізму. Так виглядає, що президент Порошенко сповідує неокучмізм. І такий висновок можна зробити не лише з персоналій кучмівського періоду, які сьогодні не займаючи головні посади, ухвалюють ключові державні рішення.
Ще красномовнішим є відродження практики кучмівського періоду першого терміну.
Точніше практики візантійської політики, коли говорять одне, а реалізують дещо інше. Коли вербальна політика значно різнилася з реальною. Кучма теж вербально був прихильником реформ, боротьби з корупцією. Але реформи звелися до міжолігархічного консенсусу щодо розподілу державної влади і власності. А під виглядом кампанії боротьби з корупцією тоді теж лякали дрібних чиновників, але окрім вибіркових політично вмотивованих рішень – реального усунення причин корупції не було.
Кучма як гарант міжолігархічної змови не мав головного болю шукати свого сліпого трасту. Це не значить, що він був менш заможним. Просто його «трастом» управляв зять Віктор Пінчук. А донька, як тепер дружина Президента, займалася іміджевими проектами – пранням іміджу Першого. Та й журналісти і суспільство тоді були менш зубатими.
У кумівські часи теж кликали молодих реформаторів (Пинзеника, Ланового) робити реформи і ними ж прикривати реальні політику олігархізації країни.
Так само як нині спостерігається очевидне відродження міжнародної політики багатовекторності та човникової дипломатії в її незугарному совєцькому вигляді. Бо попри проєвропейську риторику, багато роботи на міжнародній ниві, формальної і неформальної, ведеться з Москвою. І Гризлов це лише вершина айсбергу.
Але я не за це не вірю Порошенку. Бо як виявилося Кучма був ненайгіршим президентом Недоукраїни.
Я не вірю у можливість продовжувати далі модернізувати совок.
А ще більше мене більше турбує те, на кого орієнтується і опирається Президент. Окрім реального опертя на олігархат, «другою ногою» Президент намагається опертися на міжнародних трансатлантичних друзів. Так як Кучма опирався на олігархів і російських друзів.
Але я категорично не вірю в можливість будь-якого опертя, окрім опертя на власні сили української нації.
Так само як неможливо бути Президентом України не вірячи в український народ.
Тому тримати сухим порох не для того щоб боротися з відвічним ворогом – Москвою, а для того щоб давити найпасіонарнішу частину нації - активістів Революції Гідності, волонтерів, учасників Священної війни з Росією на мою думку неправильно. Це обернеться катастрофою для влади, а можливі і для країни.
Тому я не вірю ні словам Президента, ні стратегії, яку він реалізовує.
Як на мене щоб перестати бути геополітичним м’ячиком, а зайняти природне місце найбільшої європейської країни, позиція Святослава «Іду на Ви!» та бандерова аксіома: «Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежність. При цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: «воля народам, воля людині!» є більш дієвими, ніж політика, яку реалізує Президент.
Тому я не вірю не лише Президенту, я не вірю у стратегію, яку він обрав і яка вже згубила Україну на початку минулого століття…
А порох. Порох таки треба тримати сухим і застосовувати щоб спалити Москву, а не Україну…
Немає коментарів:
Дописати коментар