Куди має рухатися Україна
після підписання Угоди про Асоціацію з ЄС? Чи можливий пошук нових
інтеграційних альтернатив для європейської самореалізації України та
забезпечення її інтересів? Найкращим і цілком реальним варіантом для
України є утворення Балто-Чорноморської Співдружності.
Україна
стала на черговий щабель своєї ідентифікації як європейської країни: підписано
Угоду про Асоціацію з ЄС. Тепер, Асоціацію з ЄС мають всі європейські, але не
євразійські країни крім Білорусі. Асоціацією з ЄС також пов’язані
близькоєвропейські країни північної Африки та близького Сходу і далекі географічно,
але досить близькі за духом, Південна Африка, Південна Корея та деякі країни
Латинської Америки. Отже, Асоціація з ЄС охоплює європейський цивілізаційний
простір, крім країн з абсолютною перевагою впливу Сполучених Штатів.
Далі
можуть бути три варіанти інтеграції України в міждержавні спільноти:
повноправне членство в ЄС; зупинка на рівні Асоціації, як це зробили Швейцарія
та Норвегія; пошук чи створення нових європейських союзів, альтернативних ЄС.
Міг би бути й четвертий варіант, до якого зараз запізніло схиляється українська
громадська думка – вступ в НАТО. Проте, враховуючи, що членом НАТО не може
стати країна, яка перебуває в конфлікті з іншими країнами, а також, що близькі
з Росією члени НАТО (наприклад, Німеччина) можуть ветувати вступ України, цей
варіант, допоки є окупація Криму, нереальний.
Повноправне
членство в ЄС – рух на місці
Перспективність
цього варіанту залежить від того, наскільки він потрібен України, і наскільки
життєздатним є саме ЄС. Небажання ЄС прийняти Україну повноправним членом –
менш важливий чинник. Аналіз ситуації показує, що при повноправному членстві
країна здобуває в економічній площині при сильній економіці, а втрачає в
ідеологічній і політичній площинах. Тому, при повноправному членстві України в
ЄС, ця наднаціональна європейська структура одержує більше, ніж Україна. Для
громадян України членство в ЄС привабливе демократичними цінностями, повагою до
прав людини. Але це вже реалізується й при асоціативному членстві. Повноправне
членство тут не дає майже нічого нового, крім надмірної лібералізації, яка
суперечить самоідентифікації, моральності та моральним основам українського
суспільства. Можливі політичні позитиви від повноправного членства в ЄС вже
перекреслилися проросійською позицією центральних країн в російсько-українському
конфлікті. При повноправному членстві, яке передбачає, що інтереси європейської
спільноти вищі, ніж національні інтереси окремої країни, Україна може стати
територією ще більшого вплив Росії, ніж було до цього часу. Адже, Україну
розглядають виключно як «міст» між Росією та Європою. І все російське, добре і
недобре, а останнього в Росії значно більше, має вільно рухатися в цьому
просторі. У той же час, більшість же населення України відчуває абсолютну
необхідність якнайбільшої ізоляції від Росії. Ця країна страшна не лише
агресивними методами реалізації своїх інтересів, але й великою ймовірністю
великих і неконтрольованих внутрішніх конфліктів. В економічній площині
повноправне членство в ЄС вигідне для великих корпорацій. Набагато менш вигідна
така перспектива малому та середньому бізнесу, який в нашій країні зараз
занадто слабкий, щоб давати конкурентоздатну закордонним фірмам продукцію без
великої державної підтримки. Звичайно, малий та середній бізнес одержав би з
членством в ЄС правову стабільність і значно досконалішу нормативну базу. У
соціально-культурній площині, повноцінне членство в ЄС дало б переваги у
вільному пересуванні і популяризації української культури у всій Європі.
Наскільки
ж життєздатним і перспективним є саме ЄС? Прагнення до збільшення
геополітичного впливу Європи вимагало більшої політичної консолідації. Це
передбачав підписаний у грудні 2007 року Лісабонський договір про реформу
Європейського Союзу(набув чинності 1 грудня 2009). Проте, політичні інтереси
різних членів ЄС виявилися занадто різними для можливості консолідації. Це
проявлялося майже в усіх політичних кризах у світі й особливо яскраво
проявилося зараз, коли російсько-українська війна фактично зруйнувала існуючу
кілька десятиліть політичну систему і різні групи країн ЄС по-різному
поставилися до цього руйнування. Отже, подальшої політичної консолідації ЄС
очікувати важко. Разом з тим, економічна, правова, культурна єдність ЄС
залишається доцільною для народів Європи. Таким чином, прогнозом подальшого
розвитку ЄС може буде відсутність активного розвитку, так і швидкого занепаду.
В цих умовах, перспектива повноцінного членства України є не найкращим, але й
не найгіршим варіантом.
Зупинка
на Угоді про Асоціації – шлях в нікуди
Для
подальшої зупинки інтеграційних процесів, задовільнившись лише статусом
Асоціації з ЄС, мають бути дві передумови: гарантія безпеки і самодостатність
України у реалізації своїх досить помірних інтересів. Виконання цих умов можна
побачити на прикладі невеликих, але з дуже високою якістю життя, країн Європи –
Швейцарії та Норвегії. Для України ці умови не задовольняються. Убезпечити себе
від агресивного східного союзу ми не можемо, а наш заокеанський союзник (США)
зараз не є настільки сильним і інтереси України для нього не є настільники важливими,
щоб гарантувати нам безпеку. Це ми вже побачили. Щодо другої умови, то Україна
є достатньо великою країною для того, щоб мати природні й необхідні інтереси в
оточуючому геополітичному середовищі, але недостатньо велика для того, щоб їх
реалізувати. Отже, цей варіант гірший, ніж повноцінне членство в ЄС. В
перспективі він може означати навіть втрату незалежності.
Балто-Чорноморська
«Дуга» – новий геополітичний центр світу
Чи
можливий пошук нових інтеграційних альтернатив для європейської самореалізації
України та забезпечення її інтересів? Це можливо, якщо є достатня кількість
достатньо впливових країн, які мають близькі до наших інтереси. Наявність цієї
групи країн проявилося тоді, коли великі геополітичні центри проявили
неспроможність та небажання захисти Україну від російської агресії. Це:
Швеція,Естонія, Латвія, Литва, Польща і Болгарія, Грузія. Їх підтримка
виявилася у їхній рішучій підтримці України проти російської агресії. Вона
полягала не лише на суб’єктивних їх симпатіях до України та українського
народу, але й на об’єктивних геополітичних інтересах. Ці держави, як і Україна,
перебувають між великими геополітичними силами і відчували негативний вплив
цього на протязі всієї своєї історії. Цими силами є, з одного боку Росія, з
іншого Німеччина, а для Болгарії – Туреччина. Крім того, всі ці країни є
національними державами, які протягом своєї історії боролися за збереження
своєї національної ідентичності. Таким чином формується своєрідна географічна
Балто-Чорноморська «Дуга», що спільними зусиллями здатна перетворитися на
самостійний геополітичний центр світу.
Не
будучи достатньо великими державами, вони не можуть адекватно забезпечити свої
економічні інтереси у великих структурах, де домінують потужніші країни. Всі ці
країни, разом з Україною, знаходяться на перехресті двох шляхів:
північно-південного («з Варяг у Греки») і західно-східного («Великого
шовкового»). Таке розташування має як позитиви, так і не негативи. Разом значно
легше ефективно використовувати позитиви і захищатися від негативів. Близькість
інтересів цих держав виразно проявилася в історії наших народів. Коли вони були
в мирі і взаємодопомозі, було загальне процвітання, як тільки воювали: Україна
з Болгарією чи Польщею; Швеція – з Польщею чи Литвою, тоді був хаос і розруха.
Це виразно характеризував польський письменник Генріх Сінкевич словом «Потоп».
Позитивним прикладом єдності народів у відстоюванні своїх інтересів є битва
народів «при Грюнвальді», коли об’єднані війська польського, українського,
шведського та балтійських народів, зупинили німецьку експансію, які здійснювали
тевтонські рицарі. Таким прикладом також є Хотинська битва, коли війська Речі
Посполитої, українське козацтво та загони балканських народів (в тому числі
болгар) зупинили турецьку навалу. До цієї групи країн органічно додаються
Молдова й Македонія, які в силу поточних політичних обставин не робили різких
заяв і дій на підтримку України, проте їх інтереси цілком збігаються з
інтересами інших країн «Дуги». Природно до такого Балто-Чорноморського союзу
мала б належати й Білорусь. На теперішньому етапі політичного статусу цієї
країни, її приєднання не дуже ймовірне, проте в майбутньому, якщо нова
міжнародна спільнота буде розвиватися, Білорусь обов’язково приєднається до
неї.
Є
інші країни центрально-східної Європи, які, відповідно до їх територіального
розташування, могли б стати членами нової спільноти: Чехія, Словаччина,
Угорщина, Румунія. Ці країни не робили різких заяв щодо російського нападу на
Україну, хоча й не підтримали його. В цьому й проявилися їх реальні
геополітичні пріоритети: економічні інтереси, з використанням разом з країнами
західної Європи, російських ресурсів, для них важливіше, ніж збереження
ідентичності між двома геополітичними силами. Об’єднання цих країн з Україною,
Польщею та Литвою було реальним через інтереси Сполучених Штатів Америки, які
потребують сильної групи союзних до себе держав між Росією та Німеччиною.
Проте, США зараз не є такими сильними, щоб формувати центральноєвропейську
спільноту під свої інтереси, що не у всьому збігається з інтересами цих країн.
Проте, на приєднання Балто-Чорноморської спільноти може претендувати Фінляндія.
Реальним
стимулом до формування нової співдружності може стати саме теперішня ситуація в
Україні. Це виразно озвучив Президент Болгарії Росен Плевнелієв, що країни
центрально-східної Європи мають твердо підтримати України, тому що наступними
жертвами російської експансії стануть саме вони.
Першим
кроком могло стати запровадження регулярних консультацій між країнами «Дуги»
щодо міжнародних проблем, першої з яких є ситуація в Україні. Заяви з
озвученням консолідованої позиції цих країн могли б розпочати формування нової
геополітичної сили, з якою мали б рахуватися як друзі, так і недруги, як
сусіди, так і далекі країни. Далі вони мають формувати спільну позицію щодо
всіх основних питань міжнародної політики. Для захисту, якщо потрібно й
силового, цієї позиції мали б бути спільні збройні формування. Прецедентом
цього є спільний українсько-польський батальйон. Те, що деякі члени
Співдружності є членами НАТО не має бути перешкодою, оскільки проамериканська
частина Альянсу мало б прихильно поставитися до цього. Спільні миротворчі та
антитерористичні об’єднання, їх технічне, організаційне та матеріальне
забезпечення та угоди про їх використання при надзвичайних ситуаціях та при
зовнішній агресії, давали б надію на безпеку цих країн при дипломатичній
підтримці заокеанських союзників.
Домінування
великих країн гальмує розвиток інтелектуального потенціалу середніх країн через
усунення їх від великих науково-технічних проектів. Тому, країни «Дуги» мали б
об’єднатися для реалізації власних проектів у цій сфері з орієнтацією на свої
сили і розвиток свого потенціалу. Ще не до кінця зруйнований український
потенціал міг би бути ядром таких проектів.
Розташування
Співдружності на перетині транспортних шляхів та власні інтереси інтенсивної
взаємодії між народами, що мають спільні інтереси вимагає розвитку транспортної
й інформаційної інфраструктури. Дуже важливо,щоб ця інфраструктура не була під
контролем країн, які не належать до Співдружності.
Структура
економік країн Співдружності має бути такою, щоб було можливе ефективне
взаємодоповнення. Це веде до об’єднання у спільному захисті від
транснаціональних економічних структур, інтенсивній взаємній кооперації та у
спільному просуванні продукції.
Отже,
найкращим і цілком реальним варіантом для України є саме утворення і ефективна
діяльність Балто-Чорноморської Співдружності.
Етнополітична
карта світу 21 століття (з книги Етнополітична карта світу 21 століття © П.Жук,
Н.Мазур, Р.Соломонюк, Р.Турчак. Видавництво Мандрівець 2000)
Центр
з інформаційних проблем територій НАН України
Петро
Жук, Назар Мазур, Роман Соломонюк
Немає коментарів:
Дописати коментар