Декілька років тому молода московська економістка Лариса Буракова написала
книжку «Чому Грузії вдалося». Це було перше серйозне осмислення результатів
«революції троянд».
Насправді, економічні перетворення, боротьбу з корупцією, реформи
адміністрування, поліції та освіти можна розглядати як продовження тих ідей, що
об'єднували лідерів «революції троянд» та їхніх прихильників. На підготовку та
проведення самої революції вплинули декілька чинників, без яких неможливою була
б ані сама революція, ані подальші реформи.
Ці чинники
актуальні зараз для України, яка робить другу спробу революційних перетворень.
Наскільки вдасться – питання часу й мужности українців, але, на мій погляд,
існують передумови, які мають не так об'єднувати, натомість бути основою для
революційних настроїв. Україна – унікальна країна, що об'єднує регіони не
тільки з різними історіями, але й менталітетом, традиціями та мовою. Якою мірою
нинішнім революціонерам вдасться зв'язати під ідеєю єдиної України регіони та
населення – таким буде й результат. Але враховувати фактори необхідно, аби
зрозуміти проблему консолідації країни і налаштовуватись на успіх революції.
Одразу після
грузинської «революції троянд» я проводив тренінг для молодих киргизьких
журналістів, і серед них виявилось декілька людей, які цікавились тим, що
відбулось у Тбілісі. Розповів, що знав, але мене здивувало питання самого
настирливого: «А ми в Киргизстані так зможемо?» Я відповів, що ні.
«Чому?» – ображено спитав настирливий. «Ви не грузини», – знайшовся я.
Мені потім
довелось шкодувати про те, що міг чимось образити молоду людину, що,
не доведи Боже, подумала була, що грузини могли бути вдатнішими за киргизів.
Проте вже 10 років як ми – друзі, і те питання стало лише приводом для
спогадів, який ми використовуємо під час спільних розмислів про долі
пострадянських країн. А для мене – й причиною, аби подумати про природу
«кольорових революцій».
Зрозуміло, я
відкидаю версію західної змови, що є зручною для кремлівських пропагандистів,
які намагаються применшити бажання народів спробувати жити самостійно, не в
імперії. Раніше придумували принизливі – «басмачі», «біляки», «бандерівці»
(знову актуально), але пропагандистські терміни працювали якийсь час, їх
забували, або вони трансформувались. Про «бандерівців» знову згадали – їх, виявилось,
як і раніше, ненавидять в Росії, але в Україні ними тепер пишаються.
Але як би не змагалась кремлівська пропаганда, історична пам'ять набагато
міцніша й стабільніша, ніж тимчасові гасла. Після розпаду СССР пам'ять почала
давати про себе взнаки щоразу частіше – відкрились кордони, з'явився
інтернет, люди почали спілкуватись, отримувати колись цензуровану інформацію,
врешті, думати.
Які чинники впливають на «кольорові
революції»?
По-перше, історія державности. На пострадянському просторі лишень лічені
країни можуть похвалитись тим, що перебувають у межах своєї історичної
території, історичної держави, яка виникла не менш, ніж кілька століть
тому.
Відрізняється
Грузія, попри те, що в різні періоди переживала напади та була частиною кількох
історичних імперій. У Центральній Азії кордони сучасних держав – штучні,
окреслені товаришем Сталіним. На Кавказі, окрім Грузії, та ж ситуація – сучасні
Вірменія та Азербайджан, які були до того частинами Персії або невеликими
ханствами, які залежали від крупніших сусідів. Майже схожа історія й в України,
Молдови та Білорусі, які на різних етапах частково чи повністю входили до
складу минулих імперій.
По-друге,
традиції політичної культури. Після 1917 року майже всі нинішні пострадянські
держави намагались звільнитись від загиблої Російської імперії та жити
самостійно. Навіть в Бухарському еміраті, протектораті імперії, партія джаідів,
«молодобухарців», під впливом соціял-демократичних ідей написала програму
освіти Бухарської Народної республіки, в якій навіть був розділ про свободу
слова. 1918 року, й особливо в 1920-х роках, Червона армія почала наступ на
всіх фронтах, знищуючи незалежність України, Білорусі, Бухарської та інших
кавказських республік
Довше за
всіх трималась Грузія, в якій вже був свій парламент, і жінки вперше отримали
право голосу. У лютому 1921 року Червона армія захопила й Грузію.
По-третє,
традиції свободи слова. Звісно, газети, що видавались на просторах Російської
імперії, піддавались цензурі, але на національних околицях існували рідкісні
газети та журнали, що відрізнялись свободою думок. Їх видавали просвітники, які
більше дбали про збереження рідних мов, аніж політикою. Традиції відносно
вільного слова були в Грузії, Україні та Білорусі. У радянські часи
просвітницьку роль грали видання в еміґрації, які потрапляли на територію СССР
у невеликій кількості.
По-четверте,
традиції публічной політики. Яскраві політики, що засвітились у першій
Державній думі 1905-1917 років, стали й першими публічними політиками ХХ
століття в Грузії, Росії, Україні і інших молодих державах. Але традиції були й
поза парламентською діяльністю – так чи так, популярність
соціал-демократії на межі століть виховала багатьох інтелектуалів, які ставали
ініціяторами реформ.
По-п'яте,
традиції дисидентства. Боротьбу за права тільки в другій половині ХХ століття
стали усвідомлювати як протистояння владі, хоча й раніше, у часи «червоного
терору», інтелектуали намагались не мовчати. Але активна дисидентська
діяльність була помітною в Україні, Росії, Грузії, менше в Білорусі, Азербайджані,
Вірменії, країнах Центральної Азії.
Нарешті
чинник шостий і найважливіший – антикремлівський. У кожній пострадянській
країні в тій чи іншій мірі існує декілька чинників, але якщо нема головного –
«антикремлівського», то жодної революції не вийде, просто немає стимулу. Можна
скинути президента, і в Киргизстані це робили двічі, але політична система
збереглась, як і бажання спробувати скинути. У Киргизстані були не революції,
звичайні повстання, перевороти, що замінювали лідерів, а ті, які приходили на
зміну зберігали систему, повторювали помилки попередніх, і так може відбуватись
декілька разів.
Перша революція на пострадянському просторі була в Таджикистані, в
1991-1992 роках, але й вона закінчилася провалом. Забракло багатьох факторів –
порівняно молода республіка, створена в 1924 році, не мала ані власних
дисидентів, ані традицій свободи слова, ані традицій політичної культури.
Історична пам'ять, що зберігається була, але вона – у сусідньому Узбекистані,
де за примхою Сталіна розташовані стародавні таджицькі міста – Самарканд та
Бухара. Спроби використати шостий чинник закінчились кровопролитною
громадянською війною, ініційованою Кремлем.
Друга спроба
серйозної революції була в Україні у 2004 році. Ця країна володіє усіма п'ятьма
чинниками, але на той час не вистачало того ж шостого, що зводило зусилля
політиків, опозиційних президентові Кучмі, до ситуації, схожої на киргизьку;
вийшло – перша українська революція майже забута, оскільки результатів не
дала.
Кремль
помстився й Україні, підсунувши «проФФесора» з кримінальним минулим.
Натомість
вдалась друга, та й вона – після того, як всередині січня на Майдані
нарешті почали говорити про «руку Кремля», а пізніше з'явились докази прямого
втручання Росії. Почасти друга українська революція стала повторенням
грузинської «революції троянд», з тією лишень різницею, що в Тбілісі обійшлося
без кровопролиття, і в Грузії вже була згуртована команда однодумців. Україні
ще доведеться боротися за свою революцію, але головне зроблено – шостий чинник
приніс результат.
Чому він є
важливим? Будь-яка революція має сенс, коли радикально змінюється не тільки
політична система, але й визначено боротьбу із зовнішнім чинником, у цьому
випадку чинник імперії в образі Кремля. Москва добровільно ніколи не визнає
жодної реформи, якщо вона суперечить імперській суті – підкорення Кремлю.
Існують різні форми підкорення: активна – Білорусь, Казахстан, Вірменія;
пасивна – Киргизстан, Таджикистан; мовчазна – Узбекістан, Туркменістан. Хотя,
судячи за результатами голосування резолюції щодо України на Генеральній
асамблеї ООН, в активі Кремля лишились лишень Білорусь та Казахстан. Інші
країни зайняли позицію нейтралитету або «моя хата с краю» – зовсім не з'явилися
на голосування.
Це зовсім не
означає, що в цих країнах назріла революційна ситуація. Її зовсім немає ані в
Киргизстані, ані в Таджикистані, ані в Туркменістані. Невдоволення існує,
навіть відбуваються спроби нечисельних виступів та проведення акцій, але бракує
більшости з необхідних чинників. І насамперед шостого, найважливішого.
Поки існує
кремлівська пропаганда, економічні важелі, а для центрально-азійських країн –
чинник трудової міграції, ґастарбайтерів, неможливо уявити існування будь-якої
групи людей, які створили програму реформ і об'єднали навколо себе якусь
частину населення. До цього варто додати сумний результат мовної асиміляції,
яка відбувалась в останні 100-150 років, ще з часів Російської імперії, і
багато в чому змінила менталітет народів, що перетворились на споживачів
російської пропаганди та беззаперечно вірять усьому, що мовить Кремль.
Минає час,
з'являються нові причини недовіри до Кремля, як, наприклад, окупація Криму, й
якщо не всі, але якась частка людей починає цікавитись шостим чинником, їм стає
зрозумілою політика Москви. Заряд ще не достатній, але він вже є. Залишається
чекати формування критичної маси, тобто, формування шостого чинника.
Олег Панфілов
Немає коментарів:
Дописати коментар