Статтю написано 28 грудня
2013 року
Те, що 21 листопада починалося як протест декількох сотень, спершу переросло
вже не в новий Майдан, а в повноцінну революцію, а потім шипінням згарища та
парою від видоху мільйонів горлянок вигасло в розчароване буркотіння і
політичне шапіто.
Хтось іде в підпілля, хтось затіває багаторічну кампанію громадянської
боротьби, хтось намагається перетворити Майдан у політичну силу – жалюгідну
пародію на КПРС... Як сталося, що кров десятків наших співгромадян, мільйонні
вуличні протести перетворилися сьогодні на жевріння і пару? Як примудрилися ми
втратити перемогу у грі, де в супротивника залишалося зо два пішаки, а в нас
усі фігури були ще на дошці? І чи зможемо ми знову вдихнути життя у
пригасле багаття української революції?
Ідеї
Присутніх 21 листопада на Майдані об’єднала проста і зрозуміла для всіх
ідея – европейський вибір України. Кожен розумів цю ідею по-своєму –
хтось, найнаївніший, як ґарантію вступу до ЕС, інші, наймеркантильніші –
як безпроблемні поїздки до Европи і золотий дощ европейських інвестицій. Були
ті, що вийшли на Майдан, бо їх ошукали: якщо довго, хай навіть і споквола,
чогось добиватися, мимоволі це стане твоєю справою. А потім напівписьменний
старигань, який ледь стуляє слова у речення, одним махом знищує плід твоїх
зусиль... Іще кілька років тому ти і подумати про таке не міг, але сьогодні
розумієш: далі так не можна. Для основної маси протестувальників европейський
прапор був знаком прагнення до стандартів життя і персональної свободи,
відмінних від тих, що пропонують диктаторські режими зони Митного союзу.
Було б надто
просто вважати, що перший тиждень Майдану обмежувався самими гаслами
евроінтеґрації. Навпаки. Після вечора 24 листопада, коли з Майдану пішли
політики трьох опозиційних партій, коли на кілька днів на Европейській площі
виросло окреме партійне наметове містечко, дедалі увиразнювалася недовіра
протестувальників до наявної політичної системи загалом. Говорили про іншу
державу, інші правила політичної гри. Але якщо раніше одиноким інструментом
виходу з ситуації бачилися вибори – парламентські та президентські, то тепер
чимраз частіше лунала думка, що зміна правлячої партії чи навіть президента
мало що змінить у країні. Міняти треба всю систему, разом із провідними
політичними гравцями.
Ми вийшли на
Майдан у листопаді 2013-го, бо пішли з Майдану в січні 2005-го – ось головна
ідея цього протесту. Майдан став синонімом складного, насилу усвідомлюваного
інституту «громадянського суспільства». Громадяни мають контролювати політичні
партії, влада має бути підзвітна громадянам не раз на п’ять років на виборах, а
щодня; владні повноваження – це не право безроздільно порядкувати в країні
задля власного зиску, а засіб служити їй та її громадянам. Жоден суспільний
інститут не має довіри населення, тож нерозумно говорити про реформування
держави, її треба будувати заново – з нуля. Поставало питання самоорганізації
громадян, прямої демократії. Говорили про електронну державу, – адже це
соціяльні мережі та вільні інтернет-медії змогли поширити інформацію та
висловити перші вимоги...
Якщо 2004
рік був революцією підданців, що просто хотіли передати владу до рук іншого
вождя, то тепер настають інакші часи, і суспільство стоїть на порозі революції
громадян, готових розділити відповідальність за управління країною.
Після
кривавого 30 листопада на Майдани вийшли мільйони. Не всі вони могли чітко
сформулювати, що вивело їх протестувати і що конкретно вони хочуть змінити у
своїй країні. Хтось вийшов тільки тому, що в цій країні вперше так відверто і
цинічно – на камери – побили дітей.
29 листопада я пішов із Майдану о десятій вечора і знову повернувся туди
тільки о десятій ранку. Зачищену площу оточували внутрішні війська. У вузлових
точках розташувався «Беркут». Молоді не було – зате зібралися люди старшого
віку, від 50. Жінки голосили і хотіли дерти «Беркут» на шматки. Той розумно
ховався за щитами. Люди все прибували, і найдивовижніше, приводили дітей –
показували їм криваві плями на плитці й розповідали, що тут сталося вночі. Щоб
запам’ятали. І я усвідомив, що ця країна вже не буде колишньою. Що на порозі
Революція.
Промовці і вожді
Будь-яка Революція потребує якщо не вождів, то лідерів. Принаймні, останні
сто років нас усіх учили саме цього. Вже в перший вечір протес- ту на Майдан
вийшли охочі до такої ролі – опозиційні політики. Спершу просто з гранітних
сходинок, а потім зі сцен вони промовляли, промовляли – і кожна їхня промова
поглиблювала недовіру до опозиції. І зовсім не через брак ораторського хисту чи
ха- ризми. Окрім двох-трьох формальних гасел на кшталт «Банду геть!» і «Україна
це Европа!», все, що вони казали, ніяк не відповідало настроєві
протестувальників, їхнім вимогам. Із деяких промов, здавалося, просто об-
трусили десятилітню пилюку. Кожен виступ оголював головну проблему опозиції:
три її партії, побудовані за тим самим клановим принципом, що й партія влади,
так само далекі від народу, як і влада, і зміна партії влади не приведе до змін
у політичній системі. З часом, звісно, риторика промовців змінювалася. Через
кілька тижнів протестів вони підхопили гасло про повне перезавантаження влади.
Щоправда, виявилося, що в перейняті у протестувальників гасла вони вкладали
зовсім інші смисли. Майдан говорив про геть інакшу державу, а промовці – про
вибори. Майдан хотів Революції. Політики самі не знали чого хотіли.
Конфлікт переріс у розкол. 24 листопада, коли на вулиці Києва вперше вийшло
щонайменше 100 тисяч про- тестувальників, політики показали себе в усій
первозданній красі. Всупереч колишнім запевненнями, замість прапорів України та
Евросоюзу політичні партії вийшли переважно з партійною символікою. На мітинґу
вони під свист натовпу намагалися займатися передвиборною аґітацією. А потім не
змогли керувати масами людей, і з їхньої вини сталися перші криваві сутички з
«Беркутом». Коли Яценюк уночі намагався відвести протестувальників із Майдану
на Европейську площу, він уже не стримував своєї неприязні до громадянського
протесту. Він не розумів, що відбувається: за його уявленнями, народ мусив
сліпо йти за своїми вождями. Студенти залишилися на Майдані, політики пішли на
Европейську, щоби повернутися за кілька днів, – все такими ж чужими
протестові... Політики повернулися, щоб узяти реванш.
Увечері 29 листопада лідери громадського Евромайдану оголосили припинення
громадянського протесту. Коли всі надії шляхом мирних протестів змусити владу
підписати Угоду про асоціяцію з Евросоюзом зазнали невдачі, ініціятиву передали
політикам. Ті не квапилися її переймати. Між трьома опозиційними партіями не
було згоди – не так щодо ідеології, як щодо того, хто з них має очолити протест
і хто з них вийде з цього протесту лідером президентських перегонів. Майдан
очікував, що політики, повернувшись із Вільнюса, оголосять єдиного кандидата. А
ті виголосили чергові промови й помчали на телешоу Шустера. Громадський Майдан
закінчувався опівночі, але ніхто з представників політиків так і не вийшов на Майдан,
щоб, згідно з попередніми домовленостями, замінити охорону і розпочати монтаж
сцени. Всі воліли відіспатися, і цієї ночі на Майдані пролилася кров.
Власне, лідери трьох опозиційних партій очолили протести ввечері 1 грудня.
До цього на вулицях Києва вирувала стихія. Надвечір 30 листопада під дзвони
Михайлівського собору лідери громадського Евромайдану провели народне віче –
напевно, найвеличніше, хай і не найчисельніше за понад місяць протестів. А
наступного дня на вулиці вийшов перший мільйон. І ось тут почалися проблеми,
які вперше спливли ще 24 листопада. Лідери протестів не вміли керувати масами
людей. Лідери протестів не знали, як каналізувати енергію протесту мільйона.
Адже замало, навіть і неможливо просто привести цей мільйон на якусь конкретну
площу. Й неорганізована енергія мас швидко вихлюпнулася на вулиці міста. Втім,
не погромами, як це буває в більшості країн. Тут наші співгромадяни показали
несподівано високий рівень протестної культури. Це було напрочуд схоже на
паризькі революції ХІХ століття: революціонери, минаючи відкриті бутики,
забігають до кав’ярні і, випивши чашечку кави, мчать назад на свою барикаду.
Але на периферії протесту радикали втягнулися у зрежисовані владою сутички, в
яких передусім постраждали ні в чому не винні мирні протестувальники. І тут
трійця лідерів опозиції проявила свою неспроможність. Вони дуже запізнено
реаґували на виникнення конфліктних ситуацій, не мали чіткої програми дій, і
мету протесту мільйона вбачали винятково в голосуванні в парламенті відставки
уряду. Та й пізніше висловом радикального максимуму їхніх мрій була не нова
конституція, як того хотів Майдан, а повернення компромісу 2004 року, який
перетворював Україну на парламентсько-президентську республіку.
Питання про відставку Кабміну постало дуже швидко. І вже 3 грудня опозиція
його успішно провалила, попри те, що напередодні щодо нього утворилася чи не
конституційна більшість. Опозиційні партії, як і раніше, не могли домовитися
між собою про єдиного лідера – кожен із трьох мріяв про президентське крісло
і ні в чому не хотів поступатися. А він у цей момент був потрібен на те, щоби
вступити в переговори з тими фракціями партії влади, які були готові піти проти
президента в обмін на ґарантії безпеки для себе особисто і для свого бізнесу.
На жаль, відсутність єдиного лідера опозиції свідчила про те, що таких ґарантій
вони не отримають. До того ж, коли постало питання про переговори, поступки та
ґарантії, трійця одностайно вигукнула: «За нами мільйон, і так проголосуєте!».
Ну що ж, їм швидко дали зрозуміти, що так не проголосують. Це чогось навчило
трійцю? Ні. Через тиждень, 8 грудня, вийшло ще більше людей – за різними
оцінками, від півтора до двох із половиною мільйона. І знову організаційні
провали. Колони протестувальників вихлюпнулися в урядовий квартал – будувати і
там барикади, блокувати урядові будівлі, а на периферії радикали заходилися
зносити пам’ятник... Єдине, що змогли троє політиків запропонувати нового в
тактиці протестів – ідею стояти до перемож- ного кінця. От тільки надворі був
грудень 2013, а не грудень 1825! Втім, ефект від такої тактики і через 200
років був той самий. Влада ще разок несміливо спробувала застосувати силовий
вплив, але після фіяска 11 грудня вирішила дати опозиції погубити справу самим.
І не прорахувалася.
Опозиція виявилася нездатною очолити Революцію, вона не змогла більш як за
місяць виробити чіткого плану дій, вона виявилася не готова до переговорів і
компромісів – як між собою, так і з представниками влади. Нездатна вона була й
акумулювати вимоги протестувальників у єдиний інтелектуальний продукт,
запропонувати чітке бачення необхідних країні перетворень. Їхня постава
виглядає так: ви не маєте іншої опозиції, приймайте нас такими, які ми є, хто
не згоден – того оголосимо аґентом Банкової. Наступні тижні протесту опозиція
присвятила не боротьбі з владою, а розколу і дискредитації громадських
організацій і громадянських активістів Майдану. Саме в них, а не у владі
опозиційні лідери побачили основну загрозу – загрозу своїй монополії на
представництво інтересів протестно налаштованої частини населення.
Андрій Плахонін
Немає коментарів:
Дописати коментар