Не беруся
достеменно стверджувати, як би дійсно учинив Степан Бандера, перебуваючи в
сучасних українських реаліях... Або ж яку тактику дій застосували б ОУН чи УПА
в сьогоднішніх умовах?
Хоча вважаю,
що достатньо непогано знаю історію націоналістичного руху в Україні. Й не
розмірковував би про це зараз на пару з клавіатурою ноутбука, якби останнім
часом все частіше не натикався на твердження як от: "Та які ви бандерівці!
Бандера би!..."; "Та УПА в такому випадку!..."; "Та в ОУН
би тебе розстріляли за те, що!...".
А далі по тексту, як правило, йдуть
твердження, спрямовані на те, аби когось (особу чи структуру) виставити в
негативному світлі, а себе (або ж явного чи прихованого патрона) підняти на
олімп "істинної націоналістичності". Й мимоволі, попри, здавалося б,
правильні й патріотичні слова з глибини душі піднімається глухе й рефлексивне
відчуття, наче б тебе на чомусь здурили… Аж потім спливає на пам'ять вичитане у
когось із вітчизняних політичних технологів, що такий психологічний стан
сигналізує про наявність закладеної у тексті маніпуляції.
Якщо вже згадав про політичні
технології, то кожен, хто принаймні знайомився з їх азами, знає, що двічі одну
й ту саму технологію неможливо успішно застосувати ані в просторі, ані в часі.
Скажімо, успішна виборча кампанія тернопільського мера не те що не може бути
так же успішно застосована у Донецьку, але й в наступній каденції у самому
Тернополі. Цього не дозволяють змінені обставини – суспільно-політичні,
соціально-економічні, культурно-ментальні, психологічні тощо. А що вже казати
не про п'ятирічний міжвиборчий період, а про більш як півстолітній проміжок
часу, коли мова заходить про досвід ОУН, УПА чи самого Степана Бандери. До
слова кажучи, цього й до сьогодні не зрозуміли прихильники механічного
копіювання тих організаційних форм і методів громадсько-політичної діяльності,
які були успішними в далекі 20-30-ті роки ХХ ст. й "чомусь"
неуспішними виявляються нині. Бо ж неможливо суспільний ґрунт початку ХХІ ст.
обробляти тогочасним і, як на сьогоднішній день, вже примітивним інструментом!
Одним словом, історичні аналогії мають
надзвичайно відносний характер. Історичний досвід може бути перейнятий і
застосований в сучасних умовах не за буквою успішних в історії форм і методів
політичної боротьби, а за духом формування відповідей на актуальні виклики.
Свого часу Євген Коновалець, Степан Бандера та інші провідники й ідеологи ОУН
проаналізували підневільний стан української нації, поставили перед собою ціль
зліквідувати його й побудувати власну національну державу та обрали адекватні
форми і методи підпільної боротьби.
Отож, слід зафіксувати важливий
БУКВАльний факт – ОУН і УПА боролися в підпільних умовах і проти чужих держав
(Польщі, совєцької Росії, Угорщини, нацистської Німеччини). Закономірно, що в
методах їхньої дії переважав руїнницький фактор – зруйнувати чужу державу, аби
збудувати свою. Занурені в горнило щоденної визвольної боротьби, вони
усвідомлювали, що вироблення у тих умовах деталізованих програм державного
будівництва носитиме винятково теоретичний характер, а тому відкладали це
завдання до часу перемоги і на розсуд тих поколінь, що цією перемогою
втішатимуться.
Якби хтось у результаті спіритичного
експерименту міг перенести їх у сьогодення, то здивуванню засновників і
провідників ОУН не було б меж від того, що їхні нащадки-націоналісти у власній
державі (хай і неповноцінній) наслідують їх буквально, мріючи про створення
підпільних ОУН та УПА (які в сучасних технологічних умовах ведення війни
скоріше вижити можуть в урбаністичних, а не в лісових нетрях Полісся чи
Карпат), й ніяк не спроможуться до наслідування за ДУХОМ – проаналізувати
недосконалий стан нинішньої держави, накреслити програму її розвитку і задіяти
державотворчий потенціал націоналізму.
Новітніх українських націоналістів з
їхніми славними попередниками єднають не стільки конкретизовані організаційні
форми і методи боротьби, скільки мета – могутня незалежна Українська держава.
Саме через призму цієї мети (а не методів дії) допустимо вибудовувати історичні
аналогії й теоретично моделювати поведінку Степана Бандери при вирішенні
нинішніх суспільно-політичних проблем. Безсумнівно одне – вона базувалася б на
поширеному серед націоналістів того покоління й перефразованому до сучасних
державницьких обставин правилі: "Добре все те, що посилює твою Державу,
шкідливе все те, що шкодить їй". Головне в дотриманні цього правила –
витримати у своїх діях ту тонку грань, яка розділяє Добро і Шкоду, що їх
отримає від твоїх дій твоя Держава.
З уваги на це не думаю, що Степанові
Бандері сьогодні легше було б ухвалювати політичні рішення, аніж, скажімо,
Олегові Тягнибоку (свідомо не залучаю до порівняння інших лідерів опозиції, які
не позиціонують себе націоналістами)! Або ж що його дії були б однозначнішими й
прямолінійнішими… У боротьбі з Польською державою та чи та підпільна дія могла
завдати їй більше а чи менше шкоди, й відповідальність націоналістичного
провідника (чи керівника конкретної акції) лежала за досягнення максимального
руйнівного ефекту з мінімальними організаційними втратами. Якщо винести за
дужки питання власної безпеки, то слід погодитися, що така відповідальність
була менше обтяжливою, аніж відповідальність за існування чи втрату власної
національної держави.
Якщо конкретизуватися до перебігу
сьогоднішньої української революції, то гадаю, що й Степанові Бандері, для
якого власна національна держава була святинею, складно було б взяти на себе
відповідальність за можливі вигоди і ризики для неї від подальшого загострення
протистояння з чинним режимом – падіння режиму і посилення Держави, а чи її
внутрішня дестабілізація на користь імперській Московії та іншим
державам-сусідам із подальшою дезінтеграцією та втратою?! Відповідальність – це
головний тягар провідника!
При нагоді не зайвим буде в контексті
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ згадати про деякі уроки ОУН та УПА, що, безсумнівно, могли
бути корисними для нинішнього РЕВОЛЮЦІЙНОГО МАЙДАНУ. Принаймні наголошу на тих,
можливі аналогії до яких сьогодні найбільше впадають в очі:
Урок 1. Лихо отаманії, яке завдало
колосальної шкоди в час становлення УНР. Цей урок врахувала ОУН-бандерівська в
процесі створення УПА. Однак про нього сором'язливо мовчать ті учасники Майдану
(а особливо віртуального), які сьогодні чи не найбільше апелюють до досвіду
УПА;
Урок 2. Псевдобоївки НКВД. Ця
майстерна ворожа технологія завдала не менше шкоди – й не тільки фізичного
знищення учасників національно-визвольної боротьби 40-50-х років ХХ ст., але й
морального-психологічної ліквідації цілого руху та його історичної
дискредитації. Вона була описана в секретних посібниках КГБ у боротьбі з "українським
буржуазним націоналізмом", її вивчали в спеціальних навчальних закладах
КГБ аж до розпаду Совєцької імперії, й не має жодного сумніву в тому, що її
успадковано й нинішньою українською спецслужбою. Чи не варто діяльність деяких
структур в середовищі Майдану ідентифікувати за почерком таких історичних
"псевдобоївок"?!
Урок 3. Відповідальність
провідників/командирів за життя довірених їм людей. Ось декілька прикладів:
Степан Бандера віддав наказ на
ліквідацію польського міністра Броніслава Пєрацького і на судовому процесі взяв
всю відповідальність за вчинену акцію на себе;
автор Декалогу українських
націоналістів і майбутній провідник ОУН Степан Ленкавський та його товариш
Микола Климишин в 1941 р. відмовилися від вже організованої втечі з німецької
в'язниці у Кракові, коли взнали, що за таку втечу їхнім побратимам загрожує
розстріл.
про факт загибелі кожного учасника УПА
складали спеціальний акт (я особисто перечитав сотні таких актів), і якщо
виявлялося, що смерть сталася через нефахові дії командира підрозділу, він
підлягав покаранню.
Хіба цей урок не актуальний для
нинішнього революційного Майдану!?
Урок 4. Відповідальність за порушення
наказу/дисципліни. Знову декілька красномовних прикладів:
з життя останнього Головного командира
УПА Василя Кука – за несанкціоноване здійснення "ексу" організаційним
судом ОУН він в якості кари отримав наказ виконати небезпечне для життя
завдання. Виконавши його, зумів вижити, але урок отримав на все життя;
за невиконання наказу не вступати в
переговори з німецькими нацистами декілька старшин УПА були піддані розстрілу.
А хіба в життєдіяльності Майдану немає
таких ексцесів, коли несанкціоновані дії завдають шкоди взаємно погодженій
тактиці!?
При моделюванні поведінки С.Бандери в
сучасних умовах я свідомо оминув таке моделювання щодо ОУН і УПА. Хай це не
прозвучить дивним, але ці формації відігравали вторинну роль вдало вибраних
організаційних інструментів реалізації поставленої мети – визволення
української нації з-під гніту чужих держав. А тому моделювання їхніх дій в умовах
існування власної національної держави є просто некоректним.
Натомість актуальним залишається
питання про те, що в умовах існування власної держави український націоналізм
потребує такого ж ефективного організаційного інструменту, яким була ОУН в
умовах бездержавного існування. Але в будівництві сучасної націоналістичної
партії досвід ОУН, знову ж таки, не можна запозичити БУКВАльно. Натомість можна
пройнятися ДУХом її творення, що криється в сутності трьох взаємопов'язаних
елементів, скріплених ідеологією націоналізму: 1) відповідального проводу; 2)
ефективної організаційної структури; 3) дисциплінованого і карного членства.
Історія українського націоналізму
майже не лишила досвіду мобілізації закладеного в ньому державотворчого
потенціалу. Тож прямуймо цим шляхом самотужки! І хай інтелект нам править за
відточену зброю, а добро Держави – за орієнтир!
Олександр Сич
Немає коментарів:
Дописати коментар