Основні ліки, які використовують у
медзакладах колоній чи СІЗО, – це парацетамол та активоване вугілля, а хворі
часто-густо отримують лікування тільки тоді, коли препарати їм привозять
родичі. Відтак хворі у місцях позбавлення волі часто приречені на важкі муки і безперестанний
біль.
Про це «Погляду» розповіла юрист Харківської
правозахисної групи Айгуль Муканова.
«В Україні 2012 року в місцях
позбавлення волі померло 1021 ув'язнених, з них 179 осіб – у СІЗО. Більшість з
них хворіли на туберкульоз в резистентній формі і в'язні, які живуть з ВІЛ. При
цьому відстежується зростання смертей в колоніях і СІЗО в порівнянні з попередніми
роками», – зазначила правозахисниця.
За її словами, основні причини –це
погане фінансування медичного забезпечення та ігнорування скарг та погіршення
стану здоров'я, хворих ув'язнених адміністрацією виправних установ та СІЗО.
«Найчастіше скарги на погане самопочуття не виходять за межі установ. Усередині
установи їх або ігнорують зовсім або дають симптоматичне лікування, яке на
короткий час усуває проблему, але не причину. Так, наприклад, при запаленні
внутрішніх органів і високій температурі дають тільки парацетамол, а при болях
у животі – активоване вугілля. На жаль, така ситуація часто спостерігається
навіть у спеціалізованих лікарнях пенітенціарної служби», – пояснює
співрозмовниця.
Найчастіше ув’язнені звертаються
до правозахисних організацій через брак медикаментів для лікування туберкульозу
в резистентній формі, відсутність контролю за постійним прийомом медикаментів і
регулярного обстеження для визначення ефективності лікування. «Коли
медикаментів або такого контролю немає, лікування переривається, у хворого
виробляється стійкість до тих ліків, що він приймав і для подальшого лікування
необхідно обстеження, визначення нової схеми і використання більш рідкісних і
дорогих препаратів, а їх найчастіше немає. В результаті лікування стає формальністю,
і організм на нього не реагує», – каже юрист.
Айгуль Муканова пояснює, що така ж
ситуація з антиретровірусною терапією для ув'язнених з ВІЛ:«Хоча слід
зазначити, що тут ситуація дещо покращилася. Але, як і раніше, немає
налагодженого зв'язку з ВІЛ-центрами, препаратів та обладнання для обстеження в
самих установах виправної системи не вистачає, так само як і препаратів для
лікування. Так, наприклад в Копиченській виправній колонії № 112 Тернопільської
області тривалий час не отримували АРТ-терапію 15 засуджених. Медикаменти були
тільки у тих, кого змогли забезпечити ними родичі. Водчас антиретровірусні
препарати необхідно приймати в чітко визначений час, будь-яка, навіть найменша,
перерва в лікуванні веде до різкого зниження ефективності лікування. Виникає
необхідність додаткового обстеження, спостереження, призначення схеми новими
медичними препаратами, на що немає у системи ресурсів».
На думку правозахисниці, ситуація
з ненаданням медичної допомоги у виправних колоніях та СІЗО ускладнюється тим,
що заяви ув'язнених про відсутність лікування не виходять за межі установи. З
тих заяв, що доходять до прокуратури або вищих органів управління
пенітенціарної служби, в кращому випадку проводиться чисто формальна і
поверхнева перевірка.
«Крім того, національна практика
не дає можливості звільнити ув'язненого для отримання лікування за межами
колонії, навіть якщо він у вкрай важкому стані і, найімовірніше, помре. Так
часто відбувається з ув'язненими, які перебувають під вартою в очікуванні
вироку. Вина їх ще не встановлена, покарання не призначено, але смертельний
вердикт практично винесений. Сьогодні у Київському СІЗО перебуває чоловік, в
якого остання стадія ВІЛ. Його стан критичний», – зазначила юрист.
Айгуль Муканова пояснила, що
законодавством передбачено також дострокове звільнення засуджених, які вже
відбувають покарання, у важкому стані, якщо у висновку його стан погіршується і
немає можливості надати йому ефективне лікування. Але цей механізм звільнення
практично не працює, бо подання про звільнення надає керівництво колонії, а
воно робить це вкрай неохоче. Зрештою, навіть коли керівництво колонії і йде на
такий крок, на заваді стає суд, який переважно відмовляє у проханні. Зазвичай
суд йде назустріч тільки у випадку, коли стан людини настільки важкий, що немає
жодного шансу на одужання. Тож виходить, що механізм дострокового звільнення
спрацьовує головним чином у випадках, коли потрібно не врятувати життя людини,
а зменшити цифри у статистиці смертності в ув'язненні.
«Таким чином, крім покарання,
призначеного судом, іноді з великими сумнівами в доведеності злочину, система
самостійно прирікає людей на довгі муки і безперестанний біль, втрату здоров'я,
інвалідність, а потім і смерті», – сказала правозахисниця.
Немає коментарів:
Дописати коментар