Майже двадцять літ тому доля звела мене з Анатолієм
Свідзінським – вченим, що працював у сфері точних наук, до того ж племінником
одного з найкращих українських поетів ХХ століття – Володимира Свідзінського. Пан
Анатолій – оригінальна людина. З ним спілкуватися було цікаво. Чомусь мене тоді
вразило те, що мій співрозмовник відмовився від перегляду телевізора. Вдома в
нього навіть не було цієї «скриньки». Врахуйте, в той час абсолютна більшість
наших людей не відала, що таке інтернет. А комп’ютер, вважайте, був предметом
розкоші.
«Як же так? – думав я. – Освічена, інтелігентна людина
– і відмовляється від важливого джерела інформації». Тепер я розумію пана
Анатолія. Навіть визнаю його правоту. Бо нинішнє українське телебачення (якщо,
звісно, його можна назвати українським) є джерелом не стільки інформації, як
маніпуляції. Тепер я теж уникаю дивитися телевізор – і часу більше, і для
психіки корисніше.
«Ідеї» «95-го кварталу»
Але телесвіт (так чи інакше) дає про себе знати. І ось
недавно довелося зустрітися з ним. Було це в «дальнобійній» маршрутці, яка
прямувала до Чернівців. Водій, аби не було сумно йому й пасажирам, вирішив
ввімкнути відеомагнітофон. Років десять тому в таких маршрутках «крутили»
переважно американські фільми – правда, далеко не найкращої якості. Потім
перейшли на російські, про якість яких взагалі не варто говорити. Їх дешевше
можна було придбати, ніж американські. Та й для простого народу вони ближчі й
зрозуміліші. Не показувати ж нашим людям оскароносні фільми або ті, які на
фестивалі в Каннах «Золоту пальмову гілку» отримали!
На цей раз водій вирішив потішити пасажирів
вітчизняним продуктом. Ні, не українським фільмом. Взагалі сучасне українське
кіно – це щось дуже екзотичне. І водночас – підпільне. Принаймні, воно відсутнє
в символічному світі пересічного українця. Але водій, шануючи вітчизняне,
запустив «серіал» «95-го кварталу». Перед очима мерехтіли нібито наші артисти,
а до вух долинали їхні жарти – як на мене, досить примітивні, які іноді
межували з цинізмом.
Пропонувати водієві «замінити пластинку», попросити,
аби він показав щось інше, не варто було – це знаю зі свого гіркого досвіду.
Навіть якщо він вас послухає, то нема ніякої гарантії, що на екрані не
з’явиться ще щось гірше. Такі смаки в нашого пролетаріату – і на те нема ради.
Хоча не тільки в пролетаріату… Але про це пізніше. Тому вирішив не змінювати
те, що змінити не в силах. І споглядати популярне дійство, роблячи для себе
певні висновки.
По-перше, мова дійства. Звісно, вона була
«общєпонятна», тобто російська. Хоча та сама російська теж може бути різною.
Признаюся, давно не бував у російських столицях, Москві й Петербурзі,
колишньому Ленінграді. І, чесно кажучи, не тягне туди. Але за радянських часів
доводилося бувати. Так ось тоді запримітив, що мова ленінградців і москвичів –
не одне й те саме.
Звісно, лексикон був приблизно однаковий. Але ж його
можна по-різному передавати. Мова ленінградців була витонченішою,
рафінованішою. Навіть скажемо так – інтелігентна. Щодо Москви, то мова
радянської столиці видавалася більш примітивною, «народною». Схоже, давалися
взнаки і короткочасність московської столичності (бо ж повернула вона собі ту
столичність лише за радянської влади), і наплив «ліміти» – як
високопоставленої, так і пролетарської.
А була ще (та і залишилася) російська мова Києва. Мова
провінційно-неповноцінна. Мова такого собі селюха, який хоче стати «городським»
і «общатися» «городською мовою», яку він до ладу не знає. Але при цьому його
розпирає гордість, що він цвенькає «язиком».
Так ось, мова «95-го кварталу» видалась мені якраз
таким «язиком» – примітивним і зарозумілим. Та справа не лише в цьому «язиці».
Хай би вже ним цвенькали, тішачи своє самолюбство. Але ж ні. Треба було час від
часу понасміхатися з «мови», звісно, зі своєї, української. Направду, виглядало
це гидко.
По-друге, мистецька складова. Вона, як і мова дійства,
розрахована на невибагливу публіку. Перед очима мерехтіли російські чи
російськомовні поп-«звьозди» – часто до непристойності «блискучі», наче яскраві
брязкальця, якими забавляють дитину. А талант цих «звьозд» часто зводиться до
вміння себе «розкручувати». Певно, про мистецьку складову не варто більше й
говорити – занадто багато для неї честі.
Нарешті, по-третє, політична складова. «Затійники»
«95-го кварталу» ніби дуже сміливі хлопці. Вони ладні «рознести» нашу політичну
еліту в пух і прах, сиріч висміяти. Правда, годі шукати в цьому висміюванні
якогось конструктиву. Українські «високі» політики постають в образі
примітивних і недалекоглядних персонажів, які не заслуговують ні на увагу, а
тим більше – на повагу.
Звісно, режисери «95-го кварталу» – не простачки.
Більше того – люди талановиті; вони знають, як впливати на нашу публіку. Інша
річ – на що спрямований цей талант. Як на мене, то дійства «95-го кварталу»
доносять своїм глядачам такі «ідеї»: Українська держава – це несерйозно
(подивіться, хто править нею!), несерйозною є й державна мова, а української
культури взагалі немає – натомість є «блискуча» російська культура (насправді –
російська попса).
Реакція публіки
Мені також було цікаво глянути, а як публіка реагує на
«95-й квартал». Вона реагувала «правильно»: сміялася, точніше, реготала,
сприймаючи позитивно це дійство.
Але чого хотіти від простолюду. На екрані, коли
демонстрували пересмішників із «95-го кварталу», камера часом показувала зал,
при цьому спеціально вихоплювала VIP-персон із нього. Так ось, серед них були
відомі політики – як із табору провладного, так і з табору опозиційного. І вони
так само заходилися сміхом, як і пасажири «моєї» маршрутки. Воістину – народ і
партія, сиріч влада, єдині.
Печально. Хіба ні?
Звісно, «95-й квартал» не просто так з’явився на
нашому екрані. Як і багато інших медійних продуктів такого штибу. Не просто так
його розкручували й розкручують.
Бо ведеться запекла інформаційна війна проти
Української держави. Це не дуже розуміє простий люд, бо в нього інший клопіт –
він здебільшого переймається тим, як вижити.
Але ж державна еліта мусила б це розуміти. Бо інакше
вона ризикує втратити державу, яка її ж годує.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Немає коментарів:
Дописати коментар