Масштабний мітинг проти так
званого «неофашизму», який організувала в Донецьку Партія регіонів, залишив
після себе змішані емоції. З одного боку, захід був банальною «примушуванні»,
ніби добре забутих першотравневих демонстрацій радянського періоду, з іншого -
вразило масштабами і бюджетом. Влада явно грала м'язами, показуючи свою
здатність у потрібний час мобілізувати армію покірних студентів і
держслужбовців, і не шкодувала грошей на своє шоу. Один тільки концерт групи
«Любе» за підрахунками журналістів потягнув не менше, аніж на 100 тисяч євро
(саме стільки беруть музиканти за виступ на політичних заходах), не кажучи вже
про витрати на монтаж обладнання, символіку та підвезення людей з міст
автобусами.
А що ж донецька опозиція? Тут, як
і колись, тихо. Три головні українські опозиційні сили з часу закінчення
парламентських виборів не можуть організувати в Донецьку нічого, що могло б хоч
віддалено зрівнятися з грандіозним мітингом Партії регіонів. І справа тут аж
ніяк не в настільки улюбленому владою затвердження, що в Донбасі ніхто не
підтримує опозицію, а в небажанні самої опозиції зробити хоч що-небудь в самому
скрутному для неї регіоні.
Останні вибори показали: в одному
тільки Донецьку за опозиційні партії проголосували тисячі людей. Це означає, що
потенційним організаторам акцій протесту є на кого спертися. Однак виборцям
опозиції просто не на що відгукуватися - закликів не чути.
Про існування в Донецькій області
опозиційних сил можна судити тільки за прес-релізами, які регулярно
розсилаються в редакції ЗМІ. З них нечисленні читачі новинних інтернет-ресурсів
зазвичай дізнаються, що когось з опозиціонерів побили, звільнили з роботи або
зняли з поїзда. Діяльність у стані противників Януковича закипає звичайно лише
за кілька місяців до початку виборчої кампанії, і загасає одразу після
закінчення підрахунку голосів.
Втім, звинувачувати в
бездіяльності лише місцевих донецьких опозиціонерів - несправедливо. Багато хто
з них, не маючи на те ніяких ресурсів, все ж несуть свою вахту. Містять за свій
рахунок офіси, проводять рідкісні акції з ризиком цілком реально отримати по
обличчю, періодично спонсорують друк партійних газет і листівок. Тільки от
допомога зі столиці не поспішає. Ні моральна, ні матеріальна, ні юридична.
Зрідка наїжджають на вотчину Партії регіонів лише народні депутати від партії
«Свобода». «УДАР» і «Батьківщина» після виборів забули про незручний схід.
Замість того, щоб регулярно фінансувати свої представництва в проблемних
регіонах, посилати на важкі ділянки кращі кадри і щодня боротися за електорат,
опозиціонери махнули на Донбас рукою, і Донбас за традицією відповідає їм тим
же.
Донецьку область лідери опозиції
не те, щоб не люблять, але намагаються не помічати. Набагато простіше
порушувати лояльний електорат Центру та Заходу, ніж довбати закостенілий
моноліт регіоналів у східних областях. Ось і акцію «Вставай, Україно!» В Донбасі
лідери опозиційних партій проводити не поспішають. Замість цього викликають
донецьких опозиціонерів у Київ, де всі багатотисячні і яскраво. На фотографіях
київського мітингу 18 травня в колонах марширують десятки людей, які прибули з
Донецької та Луганської областей. І це тільки ті, хто доїхав - багатьох, як
відомо, зняли з поїздів у дорозі. У цих марширують в руках яскраві транспаранти
і прапори. Виходить так, що наших земляків більше видно в столиці, ніж на малій
батьківщині, де вони розчинені в глибокому підпіллі.
Складається враження, що опозиція
зовсім не займається в Донецькій області партійною роботою. У кращому випадку
все закінчується обласним центром, де знаходяться центральні офіси та обласні
ЗМІ. Малі шахтарські міста - ніби й зовсім не відносяться до України. У них
зрідка миготять тільки «свободівці», які проводили в Єнакієвому і Костянтинівці
мітинги та зустрічі з нардепами. У решти - тиша. Адже партійна робота зовсім не
обмежується роздачею листівок і поклейкой плакатів на стовпи. Партійна робота -
це ще і щоденне залучення в партію нових членів, і випуск партійних ЗМІ, і
підготовка активістів, і постійна робота з електоратом навіть у найвіддаленіших
містах. Для того, щоб здійснювати таку діяльність, потрібні кошти, а їх на
Донбас якщо і виділяють, то, за призначенням вони вже точно не йдуть.
Мова про брак грошей у партійних
касах у даному випадку не ведеться. Хоча б тому, що перед очима є приклад того,
як будує свою роботу КПУ. Грошей у Яценюка з Кличком явно не менше, ніж у
Симоненка, а от в організаційному плані у комуністів є чому повчитися.
У Києві КПУ відкрила школу для
партійних кадрів, випускники якої влаштовуються в наслідок на оплачувані посади
в регіональні партійні осередки. Зарплата у таких функціонерів, як правило,
невелика - до 3 тисяч гривень, але все ж вона дозволяє їм постійно займатися
партійною діяльністю, не відволікаючись на інші заняття. Таким чином, партія
Симоненко готує свою гвардію, залізобетонний резерв, який завжди готовий взяти
на себе саму відповідальну роботу на виборах.
Ідеологічну обробку електорату
забезпечує партійна преса. У Донбасі у комуністів є кілька партійних газет, що
виходять на постійній основі, як звичайні ЗМІ. Наприклад, газети «Радянська
Луганщина» і «Комуніст Донбасу» поширюються не як безкоштовні листівки, а на
підписці або в кіосках, за гроші, отже - окупають себе і не є непосильним
тягарем для партійної каси. Це цілком читають періодичні видання зі своїми
редакціями, які викладають політичну позицію КПУ не тільки перед виборами, а й
у період міжвиборчий затишшя. Зрозуміло, довіри до таких ЗМІ, навіть не
дивлячись на їх заангажованість, у виборця більше, ніж до агіткам.
Чи може опозиція похвалитися
наявністю хоча б однієї повноцінної партійної газети на Донецькій землі?
Практика показує, що все обмежується лише печаткою передвиборних тиражів, які
народ давно вже не читає. Та й ті видаються лише кілька місяців перед виборами.
В інший час лідери опозиційних сил забувають про Східну Україну, віддаючи її на
«розтерзання» тим же комуністам і регіоналам, яким ситуація дозволяє регулярно
влаштовувати барвисті політичні перфоманси без особливих зусиль.
Результат такого підходу відомий
всім. Опозиційні сили, регулярно терплять в Донбасі невдачі, оголосили регіон
мало не гною виразкою на тілі України, лише на тій підставі, що тут за них не
голосують автоматично, за принципом меншого зла, як це відбувається в західних
областях. Тим часом, в тих містах, де ведеться хоч якась робота, з'являється і
результат. Наприклад, Краматорськ і Маріуполь регулярно показують більш високий
відсоток підтримки опозиційних сил, ніж у середньому по області. А от у
Макіївці і Єнакієвому, де опозиція фактично не веде діяльності, немає і
голосів.
Напередодні президентських
виборів 2015 року опозиційному тріумвірату належить міцно задуматися. 8 років
тому Віктор Ющенко ледь не поплатився за своє ставлення до Донецького регіону,
який ігнорував і не любив. Тоді відстояти свою перемогу на виборах йому
допомогло лише силовий вплив. Пізніше на ті ж граблі наступила Юлія Тимошенко,
якій поразка коштувала свободи. Сьогодні, щоб здолати Януковича, єдиному
кандидату від опозиції доведеться битися з ним, у тому числі, і на Донецькій
землі. І саме на Сході зосереджена найбільша концентрація виборців в Україні.
Тому, від того, як пройде ця вирішальна
битва, залежатиме результат у всій країні.
Те, що нинішній формат роботи з
Донбасом, результатів опозиції не приносив ні в 2004-му, ні в 2007-му, ні в
2010-му, ні в 2012-му зрозуміло сьогодні навіть школярам. Отже, попереду або
зміни чи черговий програш.
Станіслав Кметь, «ОстроВ»
Немає коментарів:
Дописати коментар