Хоч би що казали скептики, патріотизм в українському
суспільстві є. Коли шоумен Ургант невдало пожартував про порубаних українських
селян, Facebook просто-таки вибухнув гнівом ображених патріотичних почуттів. А
значить, ці почуття існують, і з ними варто рахуватися. Але, як колись зазначив
один вітчизняний літератор, до деяких почуттів варто підходити не з
кадильницею, а з клізмою.
Якщо
відсторонитися від ідеологічних забобонів, патріотизм є мотивацією ототожнювати
себе з країною: суспільством (себто «нацією»), державою чи територією
(романтизованим «рідним краєм»). Наявність такої мотивації вигідна передусім
самим індивідам («маленьким українцям»), позаяк замирює їх з фактом існування
всіх інших людей – навіть чиновників і міліціянтів. Бюрократія і репресивний
апарат є в очах патріота легітимними, це аватари його Батьківщини. Звичайно,
будь-який порядний патріот час від часу хоче дощенту зруйнувати свою державу,
але завжди для того, аби збудувати на її місці ліпшу. Тому почуття патріотизму
є не лише приємним, але і корисним. Це прекрасно розуміють правлячі еліти, які,
власне, і плекають його. Патріотичний дискурс зазвичай виготовляє на замовлення
політичної еліти інтелектуальний клас – інтелігенція, фахівці, митці та інша
«креативна» братія. Вдалі концепти за мінімальної адміністративної підтримки
ідуть у маси, які починають свято вірити, що ці ідеї дісталися їм від
діда-прадіда.
Українці у
цьому плані – не виключення. Коли незалежність впала на голову нашого волелюбного
народу, виник запит на створення версії нерадянського патріотизму. І його
створили – дещо нашвидкоруч і шаблонно, але він почав так-сяк працювати. Згодом
дався взнаки розбрат всередині правлячої верстви. Після дерибану економіки і
територій політичні угруповання заходилися дерибанити й ідеологічний простір.
Це, по-перше, загальмувало розвиток концепту українського патріотизму, а
по-друге, спричинило його внутрішню диференціацію: слово «патріотизм» у
Луганську і у Львові має дуже різне змістовне наповнення. Фактично, сьогодні в
Україні існує кілька версій патріотизму, між якими точиться запекла боротьба –
вони не визнають одне одного і не йдуть на компроміси. Тому сам концепт втрачає
свій мотиваційний потенціал.
«Українська»
(чи «проукраїнська») версія патріотизму має лише одну ваду – вона не здатна
охопити все суспільство. Поза цим, у неї є всі належні атрибути: корпус текстів
(від «Заповіту» Шевченка до «Холодного яру» Горліса-Горського), пантеон героїв
(Кобзар, Мазепа, Шухевич і т.д.), ритуали та «група підтримки» (інтелектуали,
митці, громадський актив). Є в цьому концепті і внутрішня логіка. Але ареал
його дії ледве перетинає Дніпро.
Причин такого
жалюгідного становища п’ять. Перша – це абсолютизація мовного чинника. «Мова
запрошує до єднання, але не змушує до нього», – писав свого часу Ернст Ренан і
був правий. Мовна єдність не відвернула ані англо-ірландської, ані
британо-американскої ворожнечі. Не йдеться і про братство іспанського та
мексиканського народів. А от груба асиміляційна мовна політика може розсварити
кого завгодно. Особливо це стосується України, де російськомовне населення
компактно проживає на доволі великій території. Одиниці асимілюються швидко, а
от спільноти чинять спротив до останнього. Кому-кому, а галичанам, які жили (і
вижили!) під польським репресивно-асиміляторським тиском, це достеменно відомо.
Погіршує
ситуацію і ретроспективність «проукраїнського» патріотизму. «Свідомий
українець» мусить постійно звірятися з минулим. Що б сказав на це Бандера? На
чиєму боці були ваші предки в битві під Конотопом? Хто з вас – нащадок
іноземних зайд-поневолювачів? Зрештою патріотичне мислення стає мисленням
міфологічним, хоч би й міфами крутили, як циган сонцем. Про спонукальну силу
історії написано більш ніж достатньо. Але і вона – річ цілком умовна. З
гайдамаків зробили символ національного духу, натомість древлянський спротив
«кровосісям» князя Ігоря увагою обійшли. Холодноярська республіка стала
«намоленим» епізодом історії, а Донецько-Криворізька – ні. Тому неймовірно
спокусливо вибудовувати альтернативні національні міфології, примножуючи
власний політичний капітал.
Навіть
найретельніше конструювання історичного міфу не гарантує його дієвості –
пересічній людині стає здорового глузду, аби не ототжнювати власні інтереси з
цілями давно померлих героїв. Трюїзмом про відмінності історичної долі різних
частин України також не слід легковажити. Якщо послідовно звірятися з
історичним корінням, нас чекає багато несподіванок (і переважно неприємних).
Приміром, в Луганську таки слід буде поставити пам’ятник Катерині ІІ. Вона,
звісно, «зруйнувала Січ», але вона ж і започаткувала індустріальний розвиток
Луганщини. Галичан чекає неприємна розмова з поляками, мешканців Криму – з
росіянами і татарами. Звертаючись до історії, патріот заганяє себе на слизьке.
Третя проблема
«українського» патріотизму – це геополітична забарвленість. З точки зору
«свідомого українця», патріотизм і так званий «європейський вибір» – речі
взаємообумовлені і нерозривні. Такий симбіоз є вкрай шкідливим, бо віддає
патріотизм на поталу політичній кон’юнктурі і тому унеможливлює його поширення
на ціле суспільство. Фактично, будь-який аргумент проти «європейського вибору»
– це аргумент проти «української» версії патріотизму, позаяк альтернативи
розглядаються як повернення у «московське ярмо», історична зрада тощо.
Щоправда, при цьому ще й доводиться старанно заплющувати очі на «ярмо
брюссельське», але кого це цікавить?
«Хуторянство» є
четвертою проблемою. Над нами досі тяжіє спадщина радянської культури, що
глорифікувала «народні маси трудящих» і напрочуд органічно з’єдналася з
новітнім запитом на реетнізацію. Літературний експеримент Івана Котляревського
скінчився трагедією: спосіб, в який він іронізував над героями «Енеїди»,
перетворився на метод національного самоопису. Навіть філософа європейського
масштабу Григорія Сковороду ми примудрилися перетворити на такого собі
сільського дотепника. Сучасний етнографічний патріотизм – це варіація на тему
«потєшного хохла», істоти екзотичної, але беззлобної і навічно другорядної.
Але найбільше
український патріотичний дискурс уражений інфантилізмом. Навіть націоналізм у
нас замріяний (як кажуть самі націоналісти – ідеалістичний). Мистецтво
ігнорування дійсності ми опанували настільки добре, що здобули імунітет до
будь-якої критики. «Нашу версію патріотизму не поділяє половина українців?
Значить, вони – не українці!», – каже патріот, розкидаючись мільйонами
співвітчизників направо і наліво: цих в москалі запишемо, цих – у «совки», отих
– у манкурти. Тому патріоти так старанно уникають розмов про економіку,
фінанси, виробництво та інші сфери, де не можна просто процитувати Кобзаря.
Проблема не в
тому, що всі ці особливості патріотичного дискурсу спірні чи не обґрунтовані.
Але сконструйований в такий спосіб патріотичний дискурс не виконує своєї прямої
функції – замирювати українців з цією країною, державою і один з одним.
Відчайдушні спроби прищепити такий патріотизм всьому суспільству породжують у
кращому разі спротив, а в гіршому – підштовхують до формування паралельних
суспільств в одній державі («у вас свої герої, у нас – свої»). Так, держави і
суспільства іноді розпадаються. Але прикро, коли це відбувається через
відданість майже випадковому набору посутньо умовних принципів та ідеалів.
Джерело:
Автор: Максим Віхров
Немає коментарів:
Дописати коментар