ДВІ УКРАЇНИ: КІНЕЦЬ АМБІВАЛЕНТНОСТИ?

Уявлення про Україну як про країну поділену чи навіть розколену стало банальним штампом у міжнародних медіях, попри обережні зусилля компетентніших науковців вказати на поверховість і спрощеність такого погляду.

 

Газетні статті й телевізійні програми досить часто змальовують Україну як дихотомічно розділену на «націоналістичний Захід» та «проросійський Схід», не утруднюючи себе поясненнями, що означають у цій формулі слова «націоналістичний» та «проросійський» і в який спосіб прикметники із цілком різних семантичних полів можуть бути антонімами у фальшивій бінарній опозиції. Російсько-українська війна, евфемістично звана «українською кризою», лише посилила популярне уявлення про Україну як про країну розколену, із наочним відбиттям цього розколу у вигляді фронтової лінії на Донбасі.

Диявол, однак, як завше криється у деталях, що не надто привертають увагу медій, хоча фахівці дедалі чіткіше усвідомлюють їх. В академічному середовищі існує певне консенсусне розуміння, що а) Україну не поділено чітко й однозначно ані за мовною, ані за етнічною ознакою; б) мова, етнічність і політичні орієнтації істотно корелюють між собою, проте не збігаються; в) на території України досить складно встановити чітку лінію поділу, бо і леґендарний Захід, і не менш есенціялізований Схід насправді є досить гетерогенними, а тим більш різнорідними й амбівалентними є реґіони між ними; а головне г) ідея поділу не має серед населення України (поза Кримом) практично жодної підтримки.

І все-таки у чому суть українських незгод, які сьогодні вилились у драматичний конфлікт на Донбасі, який неможливо повністю списати на російську диверсію чи навіть аґресію, адже Росія лише опортуністично скористалася українською слабкістю і численними внутрішніми суперечностями? Що є головною причиною української роз’єднаности й вразливости перед зовнішнім тиском та маніпуляціями?

Наважуся повторити свою давню тезу про те, що головний розкол в Україні не мовний, не етнічний і навіть не реґіональний, а ідентичнісний. Саме він статистично істотно корелює з рештою чинників, хоча із жодним до кінця не збігається, чим і зумовлює українську відносну гетерогенність і відносну стабільність. У певному сенсі, ця стабільність завжди була вимушеною (by default), тобто її забезпечувала не згуртованість різних груп на основі спільних цінностей, спільної візії майбутнього, а радше пасивне прийняття наявної ситуації як меншого зла порівняно з перспективою вкрай непевної боротьби за кращу/бажанішу альтернативу. Характерним прикладом такого опортунізму може бути голосування українців на двох референдумах 1991 року: у березні — за збереження СССР, у грудні — за незалежність. В обох випадках більшість жителів України проголосувала фактично за те саме — за збереження статусу-кво: у березні відносна стабільність була для них важливішою, ніж непевна, пов’язана з ризиком боротьба за незалежність; у грудні відносна стабільність була важливішою, ніж загалом безперспективна на той час боротьба за врятування СССР.

Можемо з великою вірогідністю припустити, що незалежність була реальною цінністю лише для чверті жителів — тих, що у березні проголосували проти СССР, а в грудні проголосували не тільки за незалежність (яка на той час уже існувала де-факто, отож потребувала лише формального затвердження), а й за опозиційних, некомуністичних кандидатів у президенти (насамперед за лідера Народного Руху, колишнього політв’язня В’ячеслава Чорновола) як єдиний спосіб наповнити ту незалежність реальним змістом, тобто кардинально покінчити із совєтською спадщиною й обрати, подібно до поляків та прибалтів, однозначно европейський шлях посткомуністичного розвитку.

Саме тому, що для більшости жителів України незалежність не була справді життєво важливою цінністю, вони в усіх подальших соціологічних опитуваннях висловлювали значний скепсис щодо неї. Він зовсім не означав бажання від неї відмовитися чи, тим більше, боротися проти неї (конформісти у принципі на таке не здатні). Він означав лише те, що й раніше: боротися за незалежність, захищати її ніхто із цих респондентів не буде, бо вона не вписується в їхню систему цінностей і не віщує жодних матеріяльних чи інших зисків.

Саме це я й мав на увазі, коли писав про «дві України» як два державно-національні проєкти, засновані на кардинально відмінних цінностях, ідентичностях, візіях минулого і майбутнього, політичних преференціях та геополітичних орієнтаціях, принципово відмінному розумінні, що таке Україна і що означає бути українцем. Багато хто з моїх опонентів, схоже, не зауважив ані полемічного спрямування цієї моєї формули проти поверхових медійних кліше, ані проблематизації українських поділів саме як ціннісно-ідентичнісних, а не мовно-етнічних чи реґіональних, ані, зрештою, зв’язку між ідентичностями та цінностями (а також ідеологіями), що його я повсякчас наголошую, — зв’язку не жорсткого, детерміністського, а гнучкого, корелятивного, проте статистично досить значущого, як і у випадку з мовою, етнічністю, реґіоном чи, скажімо, віком або освітою.

Я ніколи не трактував ідентичностей як явищ примордіяльних, навпаки — завжди вважав їх за соціяльно-історичні конструкти, зокрема й тоді, коли писав про вкрай неоднозначні ідентичнісні (ідентичнісно-ціннісні) зміни в українському суспільстві за роки незалежности.  І нарешті, я завжди усвідомлював плинний, ситуативний характер людських ідентичностей, тож ніколи не вважав національну ідентичність за важливішу від решти; я лише стверджував (і готовий стверджувати надалі), що у процесах державонацієтворення саме національні ідентичності відіграють ключову роль і тому саме їм, а не соціяльним, ґендерним чи конфесійним ідентичностям варто приділяти найбільшу увагу у відповідних дослідженнях.

«Дві України» як два кардинально відмінні політико-ідеологічні проєкти мають своїх прихильників, а отже, певною мірою корелюють із їхніми ідентичностями, цінностями, мовно-культурними преференціями, соціяльним та віковим статусом, реґіоном проживання тощо. Жоден із цих чинників ані жодна їх комбінація не визначають автоматично прихильности респондента до того чи того проєкту, проте кожен із них вагомо корелює з такою прихильністю, що підтверджують, зокрема, відповідні соціологічні дослідження, як і, зрештою, результати всіх українських виборів та референдумів.

Стивен Шульман (2005) був чи не першим, хто спробував показати корелятивний зв’язок між двома основними типами української ідентичности і ціннісними орієнтаціями. У тематичних рамках статті він, щоправда, з’ясовував зв’язок національної ідентичности не з усією системою притаманних їй нормативних цінностей, а лише з тими цінностями, які істотно впливають на перебіг посткомуністичних трансформацій, що зводяться насамперед до запровадження ліберальної демократії та вільного ринку. Цей зв’язок, однак, виявився статистично доволі значущим: респонденти з українською «етнонаціональною» ідентичністю (у Шульманових термінах) ставилися до політичного й економічного лібералізму, як правило, значно позитивніше, ніж респонденти з ідентичністю так званою «східнослов’янською». При цьому, щоб з’ясувати можливий вплив інших чинників (віку, освіти, статі, конфесії, заможности тощо), автор здійснив реґресійний аналіз, який підтвердив їхню значно меншу істотність.

Микола Рябчук

http://krytyka.com/ua/articles/dvi-ukrayiny-kinets-ambivalentnosty