Однією з
разючих відмінностей Євромайдану від «Помаранчевої революції» 2004 року є
значна присутність вкрай правих, які беруть участь у протестній діяльності.
Крайньоправий
сегмент Євромайдану можна умовно розділити на два табори. Перший представлений
Всеукраїнським об’єднанням «Свобода» й асоційованою з ним молодіжним
угрупуванням C14, а другий - парасольковим рухом «Правий сектор», до якого
входить декілька організацій вкрай правого спрямування.
ВО «Свобода»
«Свобода» є
найпомітнішим праворадикальним елементом Євромайдану. Це стало можливо завдяки
тактичним рішенням керівництва «Свободи» формально приєднатися до демократичної
опозиції ще у 2011 році, своєчасному ухваленню про-європейської риторики і
здатності надати силовий людський ресурс для охорони Євромайдану - до нього
увійшли, в першу чергу, C14 і «Студентська Свобода».
Роль
«Свободи» у розвитку Євромайдану виглядає доволі суперечливою. З одного боку,
«свободівці» дійсно забезпечували захист і охорону Євромайдану і захопленого
опозицією КМДА від нападів «Беркута». Це значною мірою стосується спроби
зачистки Євромайдана в ніч з 9 на 10 грудня, коли в зіткненнях з міліцією
постраждав народний депутат від «Свободи» Андрій Іллєнко. Рішучість
«свободівців» внесла значний внесок у підняття бойового духу багатьох учасників
Євромайдану, які не мають жодного, ні організаційно, ні ідеологічно, зв’язку з
крайньоправими.
Разом з тим,
«Свобода» в цілому справляє скоріше негативний, ніж позитивний вплив, як на
розвиток, так і на образ «Євромайдану» в Україні та світі.
Правий
радикалізм «Свободи», часом переходить у відвертий неонацизм, відштовхує від
Євромайдану значну частину населення України, які негативно ставляться до
існуючого режиму, але не готові ділити опозиційну майданчик з крайньоправими.
Вже на третій день Євромайдану член «Свободи» і лідер C14 Євген Карась провів у
Львові неонацистський марш в пам’ять жертв Голодомору. Марш проходив під
прапорами України, міжнародного расистського руху «White Power», а також Греції
- на знак солідарності з заарештованими членами грецької неонацистської партії
«Золота зоря». Для багатьох жителів країни сусідство націоналістичних і
расистських гасел з одного боку і антиурядових промов - з іншого створило
стійкий зв’язок між опозиційними протестами, що саме починалися, і правим
радикалізмом. Усвідомивши свою помилку, керівництво « Свободи» приборкало своє
правоекстремістську крило, однак проблеми на цьому не закінчилися. Члени
«Свободи» виявилися причетними до цілого ряду розкольницьких дій - від
вивішування расистських прапорів в КМДА і конфліктів з журналістами,
медиками-волонтерами та представниками громадянського руху «Спільна Справа» до
повалення пам’ятника Леніну, яке було вкрай негативно сприйнято переважною
більшістю жителів Києва, і факельних маршів на честь дня народження Степана
Бандери, який вкрай негативно сприймається на південному сході України.
Крім того,
вже сама лише участь в Євромайдані представників «Свободи», так само як і
бойовиків «Правого сектора» (про що піде мова далі), негативно позначається на
міжнародній легітимності протестного руху в Україні. Це підриває підтримку
Євромайдану з боку ЄС, який і так послабив її після погроз Росії розмістити
ракетні комплекси «Іскандер» на кордоні з ЄС. Участь у протестному русі
крайньоправих як таких вносить чималий внесок у обгрунтування пропаганди ідеї
про «неофашистську природу» Євромайдану.
Крім того,
формальна підтримка європейської інтеграції з боку «Свободи» є саме формальною.
Партія заперечує базові цінності та принципи ЄС; ще кілька років тому ідеологи
«Свободи» ототожнювали ідею інтеграції України в ЄС з прийняттям
«космополітичної ідеології», розчиненням «в новітній ліберальній імперії»,
згодою «з повним розмиванням і поступовою втратою національної ідентичності»,
«легалізацією одностатевих шлюбів» та «інтеграцією афро-азійських мігрантів в
багатокультурне суспільство». Раптовий перехід «Свободи» у проєвропейський
табір був тактичним: як показали опитування громадської думки, прихильники
євроінтеграції склали більшість виборців партії на парламентських виборах 2012
року, тому «Свобода» вирішила змінити риторику з антиєвропейської на
проєвропейську. Проте, як показали дії «свободівців» на Євромайдані,
антиєвропейські принципи залишилися для них основоположними.
«Правий сектор»
Якщо для
«Свободи» підтримка євроінтеграції є тактичним маневром, схожим з співпрацею
Олега Тягнибока з Віталієм Кличком і Арсенієм Яценюком, то «Правий сектор»
взагалі не підтримує навіть суто теоретичного вступу України в ЄС. «Правий сектор»
бачить в ЄС антихристиянську і антинаціональну структуру; для них «істинним
обличчям ЄС є « гейпаради, мігрантські погроми, легалізація наркотиків і
проституції, одностатеві шлюби, занепад моралі та духовне зубожіння». Одним з
головних гасел «Правого сектора» стало «Проти режиму і інтеграцій (у ЄС і
Митний союз)».
«Правий
сектор», як парасольковий рух, виник з метою впорядкувати розрізнені
екстремістські групи, які брали участь в одних з перших протестів Євромайдану.
Ініціатором створення руху стала організація « «Тризуб» імені Степана Бандери».
До «Правому сектору» також приєдналися члени C14 (офіційна співпраця
припинилася після 1 грудня), «Патріота України» / Соціал- національної
асамблеї, УНА -УНСО, «Білого молота», «Братства», а також футбольні хулігани.
З самого
початку діяльність «Правого сектору» координувалася через коменданта
Євромайдана Андрія Парубія - колись ідеолога Соціал- національної партії
України (назва «Свободи» до 2004 року) і керівника молодіжного крила СНПУ
«Патріота України», офіційно розформованого в 2004 році і не має відношення до
сьогоднішньої організації з тією ж назвою. Завдання «Правого сектору» на
Євромайдані були схожі з завданнями УНА-УНСО під час акцій «Україна без Кучми»
і «Помаранчевої революції» - забезпечення охорони протестів. Для дислокації і
відпочинку членів «Правого сектору» був виділений п’ятий поверх Будинку
профспілок; відмінною рисою бойовиків стало використання масок.
Так само, як
і «Свобода», «Правий сектор» став одним з головних джерел конфліктів на
Євромайдані. У період з 24 по 28 листопада ультраправі бойовики як мінімум
чотири рази застосовували насильство до мирних протестантів - прихильників
євроінтеграції. Два рази вони нападали на акції за права жінок і проти
гомофобії і два рази - на учасників громадських рухів та незалежних профспілок,
що вийшли на Євромайдан з соціальними гаслами.
Штурм Адміністрації Президента
Найбільш
гучною акцією, пов’язаною з «Правим сектором», стала участь його бойовиків у
штурмі Адміністрації Президента 1 грудня. Існують дві протилежні версії подій
на Банковій: одні розцінюють її як провокацію, інші - як чесну спробу окупувати
Адміністрацію. Відеоматеріали та свідчення очевидців і учасників штурму дають
можливість припустити, що ні координатори Євромайдану, ні керівництво «Правого
сектору» не планували і не санкціонували цього штурму. Похід на Банкову був
приватною ініціативою окремих членів «Правого сектору», до яких потім
приєдналися члени інших громадських рухів («Автономний опір», «Чорний комітет»
та інші), а також деякі агресивно налаштовані учасники Євромайдану. Тим не
менше, сам штурм Адміністрації був, за словами одного з учасників «Правого
сектору», спровокований кількома «сорокалітніми мужиками», які «і почали
підштовхувати хлопців зі словами: «Вперед, хлопці, не бійтеся ! Зараз ми їх
рознесемо ! Вперед, в атаку!». Серед націоналістів їх ніхто не знав. До речі,
самі мужики в сутичці участі не брали». Ця ситуація майже повністю повторила
події 9 березня 2001 року, коли на тій же Банковій невідомі спровокували
зіткнення з «Беркутом», що було використано владою для арешту ряду провідних
членів акції «Україна без Кучми».
Однак
зіткненням у березні 2001 року передувала невдала провокація 12 грудня 2000
перед Верховною Радою. Володимир Чемерис, один з координаторів акції, описуючи
ті події, казав: «Пам’ятаю ті провокації, які намагався влаштувати (Дмитро)
Корчинський, кричав:«На штурм, на штурм !». Однак тоді мирні протестанти не
піддалися на небезпечне підбурювання Корчинського, і саме тому вже в березні
наступного року до провокацій підключили цілу групу невідомих.
Колишній
лідер УНА -УНСО і сьогоднішній керівник «Братства» Дмитро Корчинський
знаходився перед Адміністрацією Президента і 1 грудня 2013 року. Очевидно, він
координував нечисленну групу «сорокарічних мужиків», а бойовики «Правого
сектору» - в силу свого радикалізму і недосвідченості - виявилися зручним
матеріалом для провокацій. Для людей, знайомих з право радикальними рухами
України, сама лише присутність Корчинського на Банковій вже була прямою
вказівкою на «подвійне дно» того, що відбувається.
У 2004 році
Корчинський був технічним кандидатом у президенти і працював проти
«Помаранчевої революції» на російського політтехнолога Гліба Павловського. Тоді
ж колишній колега Корчинського по УНА -УНСО Едуард Коваленко, виконуючи
замовлення українського політтехнолога Ігоря Шувалова, проводив «марш УНА
-УНСО» з гітлерівськими салютами на підтримку Віктора Ющенка. Очевидно, що
метою маршу, який із задоволенням транслювали проурядові телеканали, була
дискредитація Ющенка як кандидата в президенти. Ту ж роль грала сумнозвісна
промова про «москальсько-жидівську мафію» Олега Тягнибока, який брав участь у
виборчій кампанії Ющенка і якого «переслідували» оператори телеканалу «Інтер»,
щоб записати який-небудь компрометуючий матеріал.
Зв’язки
Корчинського з російським істеблішментом не обмежуються лише роботою на
Павловського під час «Помаранчевої революції». З 2004 по 2007 рр. Корчинський
входив до вищої ради Міжнародного Євразійського Руху під керівництвом
російського фашиста Олександра Дугіна, який з 1990-х рр. виступав за поділ
України і включення її частин у російської сфери впливу. А влітку 2005 року
Корчинський взяв участь в організованому в Кремлем форумі «Європа: підсумки
року змін», де говорив, зокрема, про те, що російські громадські організації,
фонди та інститути «повинні протистояти різноманітним помаранчевим ініціативам
як всередині країни, так і на всьому постсовєтському просторі».
Провокаційна
природа дій Корчинського на Банковій не залишає сумнівів, однак цілком можливо,
що він був не єдиним організатором провокацій. За свідченнями очевидців,
першими почала атакувати міліцію група найбільш екіпірованих бойовиків з
жовтими пов’язками із зображенням чорного «вовчого гака». Це символ
Соціал-національної асамблеї (СНА ) - організації, створеної в 2008 році на
основі «Патріота України» і більш дрібних груп на кшталт Національного дії
«Революція і держава», організації «Свобода і честь» та «Української
альтернативи». До СНА тривалий час був близький Корчинський, а також ще один
технічний кандидат на президентських виборах 2004 року - Юрій Збітнєв.
Крім
близькості до СНА, Збітнєв є лідером карликової праворадикальної партії «Нова
сила», а також політтехнологом, зауважених у тому, що він у кількох випадках
працював на Віктора Януковича і його оточення. Незадовго до президентських
виборів 2010 року Збітнєв і Корчинський стали організаторами Громадянської
ініціативи «Геть усіх!», Спрямованої проти Юлії Тимошенко, а на початку 2013
року Збітнєв брав участь в акції проти Ріната Ахметова, з яким конфліктували
«младоолігархи» з оточення Віктора Януковича.
Враховуючи
близькість Збітнєва до СНА і наявність Корчинського перед Адміністрацією
Президента, можна припустити, що це саме вони внесли чималий вклад у створення
провокації на Банковій, а присутні там бойовики «Правого сектора» легко на неї
піддалися.
Після того,
як лідери опозиції (і, зокрема, Олег Тягнибок) назвали штурм Адміністрації
«провокацією», а його учасників - «тітушками», «Правий сектор» у відповідь
назвав опозицію «зрадниками» і припинив офіційне співробітництво з C14. «Правий
сектор» також відмовився забезпечувати охорону сцени під час виступу політиків.
Розчарування «Правого сектора» можна зрозуміти: опозиція активно
використовувала крайньоправих бойовиків для забезпечення безпеки Євромайдану,
але відвернулася від них після подій на Банковій. З іншого боку, та легкість, з
якою члени «Правого сектору» піддалися на відпрацьовані провокації, робить їх
зручним знаряддям в руках супротивників Євромайдану, не кажучи вже про те, що
самі вони вносять розкол в протестний рух, а один тільки їх вид дискредитує
Євромайдан в Україні та за кордоном.
03 січня 2014
Антон
Шеховцов
Немає коментарів:
Дописати коментар