Жінок у «пекло» не пускають. Хіба що
ти несеш у своєму кошику бутерброди і зумієш переконати, що лише у твоїх руках
вони будуть смачними. Хіба що ти ‒ лікар з величезним хрестом на спині. І хіба
що ти ‒ журналіст із посвідченням, яке ретельно перевірять, мало не вивчивши на
пам'ять.
"Пускай! Журналіст! Я
перевірив".
У "пекло" не пускають без касок. Нікого. "Що ж за революція така, в яку без каски не пускають?" ‒ обурюється хлопець. "Безпека ‒ перш за все", ‒ чує у відповідь.
У "пекло" не пускають без касок. Нікого. "Що ж за революція така, в яку без каски не пускають?" ‒ обурюється хлопець. "Безпека ‒ перш за все", ‒ чує у відповідь.
"Все! Вдягла каску. Так добре?" ‒ "Добре. Не боїтеся?" ‒
"Ні." ‒ Усміхається.
***
"Так, так. Я знаю, я усвідомлюю, що можу загинути. Я знаю. А ти знаєш, що тоді мене можуть вбити серед вулиці ні за що. Все буде добре. Я пізніше передзвоню", ‒ розмова по телефону.
***
"Так, так. Я знаю, я усвідомлюю, що можу загинути. Я знаю. А ти знаєш, що тоді мене можуть вбити серед вулиці ні за що. Все буде добре. Я пізніше передзвоню", ‒ розмова по телефону.
"Боже, коли це все закінчиться, я своїми руками ремонтуватиму тебе",
‒ хлопець з "гарячими" очима дивиться на стадіон.
"Вони думають, ми підемо? Після того, як вони нашого чоловіка голим на морозі тримали, катували? Вони думають вони врятуються? Чи та вода, якою нас поливають, врятує їх? Ми ж ні на крок не відступаємо. Вони ллють, а ми й кроку назад не робимо. Ніщо не врятує ні їх, ні їхніх родин", ‒ до силовиків.
"Вони думають, ми підемо? Після того, як вони нашого чоловіка голим на морозі тримали, катували? Вони думають вони врятуються? Чи та вода, якою нас поливають, врятує їх? Ми ж ні на крок не відступаємо. Вони ллють, а ми й кроку назад не робимо. Ніщо не врятує ні їх, ні їхніх родин", ‒ до силовиків.
"Ай, які смачні бутерброди! Чуєте, хлопці, їмо бутерброди за американські
гроші!! А чай який теплий! Солодкий! М-м-м.." ‒ дражняться з міліцією.
"Боюся? Думаю, в такій ситуації тільки нездорова людина може не боятися, тільки ідіоту тут буде не страшно", ‒ каже чоловік з-за першого кордону спалених автобусів.
"Боюся? Думаю, в такій ситуації тільки нездорова людина може не боятися, тільки ідіоту тут буде не страшно", ‒ каже чоловік з-за першого кордону спалених автобусів.
Мені вперше "не йде" писати про це. Ні з якого боку. Починаю набирати
слова, витираю, знову починаю і розумію, що після загибелі людей все, написане
про тих, хто сьогодні стоїть там, ‒ замале, заплоске, зазвичайне.
Вони зосереджені, втомлені і галантні. Одну руку подають, допомагаючи злізти з
барикади, в іншій тримають мандаринку.
Вони не хочуть відпускати так, як не хотіли впускати. Кажу, що заважаю. Вони
кажуть, що надихаю.
Тепер у мене є відповідь кожному, хто казатиме, що я там непотрібна.
Немає коментарів:
Дописати коментар