- Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Стаття 60. Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні” -

субота, 16 листопада 2013 р.

Підстави Українського Імперіалізму: минуле, теперішнє, майбутнє


Що таке імперія?

«Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, означив я як першу підставу націоналізму»

Дмитро Донцов


Існують різні визначення того, що таке імперія. Найбільш давнім і традиційним з них є визначення імперії як універсальної держави, що охоплює всі цивілізовані народи. В традиційному суспільстві поняття «цивілізований» фактично співпадало з поняттям «представник певної сакральної традиції». Скажімо Священна Римська імперія доби середньовіччя претендувала на роль універсальної держави всіх християн. Імперії традиційного світу уявлялись їх підданими як осередок порядку серед хаосу. Народи та культури, що знаходились за межами імперського кордону уявлялись як варварські та потенційно небезпечні. В своєму практичному втіленні традиційні імперії охоплювали культурно, расово та релігійно споріднені народи. Але універсалізм, що лежав в основі імперської ідеї нерідко підштовхував їх до експансії за межі свого природного етнокультурного ареалу. Це призводило або інфільтрації імперського простору чужим етнокультурним елементом, який не піддавався органічній інтеграції, що призводило або до кризи і загибелі імперського організму або до перетворення імперії в імперію колоніального типу. Імперії колоніального типу, на відміну від першого типу імперії характеризуються жорстким пануванням одних народів над іншими. Співіснування в межах імперського організму народів, що знаходяться на різних щабелях культурного розвитку неминуче призводить до встановлення жорсткої міжетнічної ієрархії. Як тільки ця ієрархія починає розмиватись розпочинаються процеси неорганічної асиміляції, які неминуче призводять до кризи та загибелі імперського організму.

Своєрідним різновидом імперії є т. зв. «імперська федерація» запропонована сучасним філософом та дослідником Гійомом Фаєм. По суті мова йде про імперію традиційного типу, але позбавлену такої своєї риси як універсальність. Гійом Фай пропонує імперію, як об’єднання етнічно та культурно споріднених народів під владою вищого суверенітету. Таким чином імперія виступає як інструмент захисту етнічної самобутності народів що до неї входять. Етнічність та субетнічність перетворюється в фундамент імперської єдності. Вищий суверенітет проводить політику в загальних інтересах, але при цьому сприяє збереженню етнічних та субетнічних відмінностей у межах імперії.

Надзвичайно схожим з проектом імперської федерації Г. Фая є Другий німецький рейх — своєрідна «національна імперія». Хоча Другий рейх і декларувався як об’єднання етнічної німецької нації, але фактично він об’єднав у собі різноманітні субетнічні групи, державні утворення та навіть релігії. Ніяких спроб уніфікації в середині рейху (не рахуючи періоду т. зв. «культуркампф») не було. Субетнічні та культурні відмінності між німецькими землями зберігались в повній мірі. Державні утворення зберігали широку автономію (до власної валюти та збройних формувань) Водночас вища суверенна влада персоніфікована в особі германського імператора надійно контролювала питання що відносились до сфери загальнонімецьких інтересів.

Імперіалізм в історії українського націоналізму

«Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави, навіть шляхом поневолення чужинців.»

десята точка Декалогу Українського Націоналіста

З попередньої частини даної праці добре стає зрозумілим, що імперіалізм є явищем історично неминучим і вічним. У цій частині ми б хотіли розглянути ту нішу, яку займає імперіалізм в ідеології українського націоналізму. Найголовніше розглянемо класиків українського націоналізму та документи організованого українського націоналізму.

Найперше має цікавити позиція організованого українського націоналізму, тому що саме в організованих рухах виявляється повноцінність тої чи іншої ідеї.

Метром українського націоналізму 20-30 рр безумовно був Дмитро Донцов. Нам можуть закинути, що він не мав членства ні в УВО, ні в ОУН.. Проте Донцов був деякий час зв’язаний із УВО через Українську Партію Національної Роботи (Революції), яку він фактично очолював і яка була утворена за ініціативи УВО. Пресовим органом у партії була газета «Заграва». Нажаль партія не мала майбутнього, проте ідеологічна робота Донцова мала великий вплив на український націоналістичний рух і особливо молодь.

Донцов писав: «..в боротьбі за розріст і перевагу розрізняємо експансію як ціль, боротьбу – як засіб … щоби організм міг жити, множитися, могутніти і втримувати конкуренцію з другими «спеціес», конечним услів’ям для того є експансія … Стремління заволодіти чужими землями, властиве всім родам організмів … рід людський, хоч і отарна порода, все ж таки завше був і тепер лишається ще хижацькою породою. Експансія – не тільки самоутвердження власної волі, але й заперечення її в інших … Ся агресія, експансія, втручання в «сферу існування» інших, яка є підставою волі влади – має своєю конечною передумовою боротьбу. Кожне з них лише те посідає, що видерло другому … Громада, що відкидає завоювання, знаходиться в стані упадку. Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, означив я як першу підставу націоналізму … Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої не можливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жадної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світа…

… Перемога сильніших і здібніших – в інтересі поступу, се є один аспект боротьби за існування, другий – усунення слабших, і се також не може обійтися без насильства, сього великого чинника в історії. Природа не знає гуманності і справедливості. Без насильства і без залізної безоглядності нічого не створено в історії … насильство – се одинокий засіб, яким розпоряджують нації, схудобілі через гуманітаризм … прагнути величності своєї країни, се значить прагнути нещастя своїм сусідам….

….Імперіалізм — це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними і управленими до того… Є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють… Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації»

Донцов на рівні світогляду пояснив нерозривність націоналізму і імперіалізму. Останній є невід’ємною частиною першого. Він розглядав імперіалізм як логічну органічну частину світоглядно-ідеологічних принципів будь-якого націоналізму будь-якої Нації виходячи із елементарних природних протиборств народів і рас, пророчо цим розбиваючи майбутні стереотипи, що національний імперіалізм, нібито, знищує расову самобутність Нації, що само по собі є нісенітницею. Націоналізм на рівні світогляду, а не лише політичної ідеології розглядає саме існування всього живого як постійну боротьбу у різних площинах простору та часу. Якщо існує життя – існує боротьба. Припинення боротьби є смерть, хоч після якої деякі клітини можуть жити ще довго…

Союз Української Націоналістичної Молоді, що увійшов у склад ОУН мав у складі свого керівного органу Степана Ленкавського – автора Декалогу, що розпочинається словами «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї», а закінчується «Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української Держави, навіть шляхом поневолення чужинців». Це дає нам на метафізичному рівні зрозуміти, що у повній мірі політика імперіалізму може здійснюватися при здобутті власної держави і одночасно імперіалізм відкидати неможливо «залишаючи на потім», а завжди розуміти, що це точка невід’ємна. Українська Держава – це плацдарм для розширення Української Нації у всіх її проявах. Крім того, десятий пункт дає яскраво зрозуміти, що український імперіалізм не обмежиться розширенням територій, а матиме ширший функціональний ряд.

Інша організація – Легія Українських Націоналістів, що згодом теж формувала ОУН мала серед своїх керівників ще одного ідеолога організованого українського націоналізму – Миколу Сціборського. Автор одного із головних і фундаментальних творів «Націократія» писав:

«На що ж вказують ці закони, в стислих питаннях нації? Насамперед на те, що кожна нація безнастанно побільшує свої духовні та фізичні сили, перебуваючи в стані невпинного зростання. Коли ці вияви не проявляються, то це є доказом, що дана нація вже перебуває на шляхах упадку та деградації. Відповідно до цього зростання, перед кожною нацією стає завдання здобуття тих загальних засобів, що для свого насичення й скріплення вимагає її організм. До певного часу ці середники здобуваються інтенсивним використанням внутрішніх ресурсів, але врешті приходить пора, коли вони стають невистачаючими. Тут проявляється своєманітний закон усякої інтенсифікації коли в певному моменті пропорція вложених зусиль не дай вже відповідного еквіваленту, бо останній все зменшується. Тоді перед нацією стає питання: або самій спиняти свій розвиток, або шукати зовнішніх, екстензивних, середників виладовання своєї розгонової енергії. Ніяка здорова нація не піде на самообмеження; вона шукає поширення назовні, і тут на своїх шляхах стрічає інші нації, штовхані однаковими, але суперечними їй, завданнями та інтересами. Так твориться явище, що його називаємо імперіалізмом.
 Національно-державницький імперіалізм – це неминучий прояв історії. Він постійно ділає, без огляду на внутрішні політичні устрої державних націй, що змагаються між собою за протилежні інтереси. Демократично-пацифістичні й соціалістичні теорії, що пояснюють імперіалізм недостачею «розуму» в людей, діянням «стихій руїни», або впливами «націоналістичної буржуазії» – не витримують ніякої критики. Бо імперіалізм, беручи його в широкому розумінні постійних суперечностей інтересів і боротьби за їх здійснення, позначає всі без виїмку історичні періоди існування людства. Життя має свої закони – зовсім протилежні туподумним міщансько-обивательським світоглядом. Їх теорії, що зводять спокій до рівня ідеалу й добачують у ньому єдину можливість «поступу», кваліфікуючи кожне змагання за регрес і вияв «руїнницьких сил» – в найменшій мірі не відповідають правді життя та його твердій філософії.»

Миколи Сціборський дивився як у воду. Хоч відповіді тодішнім демолібералам і комуносоціалістам різних мастей, проте ніби відповідаючи сучасним антинаціоналістичним та псевдонаціоналістичним силам. Ідея вічного миру, закінчення боротьби між народами, у тому числі воєн, інтернаціоналізм є утопією, що знищує народи і все людство. Демократія дає широкий вибір способу загибелі Нації, а націократія примушує її жити вічно. І не просто жити, а й зростати як кількісно, так і якісно.

Також Сціборський зауважив, що імперіалізм це зростання не лише фізичних, але і духовних сил Нації. Так чи інакше всі (або принаймні більшість) визначні класики українського націоналізму, що писали про імперіалізм Нації давали зрозуміти, що він не виходить за рамки ідеалізму. І взагалі, що може бути матеріалістичного у бажанні народного організму зростати?

Ми вже згадували, що імперіалізм для класиків українського організованого націоналізму не був обмежений територіальним імперіалізмом, а мав багато проявів і площин діяльності. Але в той же час слід нагадати, що військово-експансійна потуга була однією із найважливіших сфер політики українського націоналізму. Зокрема, Михайло Колодзінський, котрий був чудовим військовим та загинув при обороні Карпатської України написав «Українська воєнна доктрина». Нажаль він встиг написати лише першу частину, більше історичну, проте і в ній проглядалися яскраво виражені імперіалістичні погляди:

«Воєнна доктрина українських націоналістів мусить з’ясувати характер нашої війни в найширших розмірах, яких тільки вимагають політичні відносини й наше географічне положення. Коли  політика українського націоналізму змагає оперти східні кордони України на Волзі й поширити свій вплив у центральну Азію (слова про вплив яскраво вказують на те, що імперія може включати інші держави через вплив на них без безпосереднього приєднання до метрополії – примітка авторів), то воєнна доктрина українських націоналістів не може брати під увагу тільки етнографічні українські землі, бо в цьому випадку буде розріз між політичними замірами і воєнною потенцією.

Я зумисне називаю “воєнна доктрина українських націоналістів”, щоб зазначити, що в Україні не може бути нічого ненаціоналістичного. Така доктрина дасть тверді моральні й політичні підстави для української армії.»

Однією із найвідоміших і найгрунтовніших праць часів ОУН, яка охоплювала практично всю проблематику суспільства є «Ідея та Чин України» Дмитра Мирона-Орлика. Розділ «Націоналізм і імперіалізм» говорить сам за себе:

«Українська національна ідея, національна воля й національні почування мусять бути імперіалістичні, щоби протиставитися наступам ворожого світу.

З поняттям імперіалізму звичайно в`яжуть гніт, визиск і поневолення слабших народів. Большевики вмовляють всіх і вся, що імперіалізм, це крайня форма капіталізму, а самі виявляють як найбільший імперіалізм під новою формою. Безперечно і різні прояви імперіалізму. Одначе український націоналізм розуміє імперіалізм як природний вияв волі могучості й розросту даної нації, що поширює чи то впливи свого духа, культурно-цивілізаційні вартості, чи здобуває нові простори для життьових потреб і піднесення своєї сили й багатства, чи займає важні стратегічні пункти, щоби вдержати свою могутність і випередити ворога.
 Кожна нова ідея була здобувчою і імперіалістичною, як пр. ідея Магомета, що підняла арабів з незнаного племені до світової імперії та пхнула їх на підбій світу.
 Ідеї християнізму своїм імперіалізмом духа здобули майже цілий світ. Ідеї французької революції чи большевицької були надихані імперіалістичним духом і здобувчою волею завоювати світ…
 Кожна здорова й повна сил нація є здобувча. Колишня Іспанія в боротьбі з маврами за своє визволення розбудила такі сили, що вони стали підставою її могучості та пхнули конквістадорів на завоювання нових світів (інакшими словами після визволення і оборони йде наступ – примітка авторів).
 Взагалі істотною прикметою людського духа й волі є здобувчість і розріст, є назаспокоєне бажання могучості й великості.
Рости, множитися, боротися, здобувати, перемагати, творити нове життя, бути сильним і могучим – оце вимоги життя та прикмети здорових народів, що панують над світом. Треба плекати внутрішній, потенціальний імперіалізм до якнайбільшого росту й могучості, щоби не датися взяти під ноги чужим здобувчим націям.
Московському імперіалізмові, що суне на Україну під різними видами царського чи совітського імперіалізму, зломить зуби й вирве хижацькі кігті тільки сила і розмах українського імперіалізму. Ідея української великодержавності, яку висуває український націоналізм, є вимогою історичної долі України, її історичної місії, геополітичного положення між Європою і Азією, врешті є вона випливом стратеґічно-політичних потреб. Щоби відбити наступ московського імперіалізму, треба йому протиставити могучість і здобувчість українського духа й волі, імперіалізм духа й меча, здобувчу імперіалістичну ідею великої революції, визволення й оборони всіх поневолених Росією народів в цілі повного розвалу московської імперії. А на місці совітського хаосу й тиранії треба створити новий український лад на сході Європи під володарством України.
 Український націоналізм приносить новий героїчний імперіалізм, імперіалізм духа, ідеї, культурно-цивілізаційного ренесансу, визволення й охорони слабших народів і збудування нового ладу під охороною української сили, влади й меча.»

Ці слова розставляють крапки над багатьма «і». По-перше, аналогічно до настанов Сціборського та Донцова, Мирон-«Орлик» вказує на ідеалістичні підстави українського імперіалізму, вказує на імперіалізм як результат прагнення Нації до розширення.

Мирон дає зрозумілий  і логічний для всіх здравомислячих людей натяк «Треба плекати внутрішній, потенціальний імперіалізм…. щоби не датися взяти під ноги чужим здобувчим націям». Нація або розбудовує імперію свою або стає частиною імперії чужої.

Український націоналізм має поширювати свої ідеї, поширювати свій світогляд. Цікаво, що розбивається стереотип щодо того, ніби, ОУН була антиімперіалістична організація так як брала під крило багато національно-визвольних рухів. Навпаки, той факт, що ОУН брала ці завдання на виконання є доказом її імперіалістичності. Історичний досвід вказує на те, що імперії є також формою співжиття народів. Завданням ОУН як і нашим завданням у майбутньому має бути те, щоб була така форма співжиття народів, яка б виражалася в Українській Імперії, де провідну роль відіграватиме українська Нація, що стане рушійною силою і поведе людство вперед.

У той же час ОУН в часи свого розквіту не доходила до рівня інтернаціоналізму. Антибільшовицький Блок Народів, що діяв під проводом ОУН була формою співжиття національних та самостійницьких рухів, що ґрунтувалася головним чином під тиском спільного тодішнього ворога – Москви. У той же час це не означало поступок деяким іншим подібним рухам, що водночас мали конфлікти із українцями у той час, зокрема із поляками. Тим паче не могло бути і мови про сліпу підтримку далеких «поневолених народів». В ідеолога ОУН Ярослава Оршана у його праці «Де стоїмо?» читаємо наступне:

«В 1936 році прийшли події в Еспанії. Катальонці й баски — поневолені народи, звязали свою судьбу з комунізмом і Москвою. В декого (не тільки в наших доморослих червоних) знову сумніви: все ж це боряться дві поневолені нації за свою свободу, а Франко це мов Денікін, що хоче ліпити еспанську «єдину – неділиму».. Справа тут уже така скомпрометована, що мало хто важиться ставити ясно й недвозначно: за катальонцями й басками — проти Франка. Та треба б, мовляв, ставитися до цеї справи з певними «застереженнями»… Можна собі мати тисячу застережень, але коли треба витягати практичні висновки, то вони мусять бути ясні й недвозначні.

Або ще справа Індій — «найбільшої поневоленої нації світа». Це можна відчути в декого з наших людей цілком виразно, що вони з якоюсь особливою радістю говорять: англійців горстка; хай тільки ця індійська маса рушиться!… Взагалі Англія тріщатиме от — от аж ну… Коли запитати, чи з цього тріщання вийде щось для України, то відповідь буде приблизно така: ну, всеж — це справа поневолених народів взагалі…

Абстрагуючи засадничо від проблеми «симпатій» — могла б існувати взагалі в політиці концепція фронту всіх поневолених націй світа проти націй – гнобителів. До такої концепції (своєрідного «Інтернаціоналу поневолених»), коли вона була б мислима, можливо б прикладати щойно справу нашого психольогічного наставления — себто «симпатій» до всіх поневолених націй, від аісинбців і індійців починаючи та на всіх поневолених народах СССР, різних національних меншинах і т. д. кінчаючи, і антипатій до кожної нації, яка поневолює якусь другу націю.
Стверджуємо, що ідея такого Інтернаціоналу, як оруддя нашої визвольної боротьби, сьогодні неактуальна. І тому політичні фантоми в роді безумовної солидарности поневолених проти пануючих є шкідливі й небезпечні. Йде про Україну а не про фантастичні концепції й сентиментальні солидарности в імя мертвих догм.»

Український націоналізм мусить шукати собі зовнішніх союзників через призму практичної користі для Нації, а не на користь псевдо ідеалістичним інтернаціональним настановам.

До слова сказати, праці Ярослава Оршана-Чемеринського досить довго приховувалися від очей нового покоління українських націоналістів лібералізованими «націоналістами» діяшпорного пошибу.

В іншій своїй праці «Доба Націоналізму» Оршан  писав:

«Доба націоналізму вносить у світову дійсність новий засадничий момент: сучасна нація не може рости коштом ідейного поневолення окруження в тій формі, як це було в століттях понаднаціональних принципів. Поодинокі нації доби, які вже минає, могли мати ідеології, що не виправдуючи себе внутрішньополітично, тим не менш забезпечували їм світове панування: засуджена на компрометацію ідея – жила далі, зрівноважуючи зовнішньо-політичними осягами свій внутрішній «дефіцит». Натомість доба націоналізму – це самоконцентрація націй, зусилля видобути з себе максимум енергії – отже примат унутрішньої політики.»

Тобто націоналізм досить сильно сконцентровується на внутрішній силі Нації, проте цю силу потрібно використовувати і він продовжує:

«Але те, що зветься закордонною політикою, не могло зникнути!

І націоналістичні нації змагаються з окруженням – в обороні, або в наступі. Цей змаг мусив би відбуватися в чисто матеріяльній площині, бо ж як можна ідеєю націоналізму, названою власним імям, голою національною правдою, обезброїти чи духово поневолити другу націю в оборонній чи агресивній цілі, коли ця ідея апелює власне до кожної нації бути сильною, змагатися й рости? Ця остання обставина матиме, можливо, деякий вплив на форми росту націй коштом окруження. … Імперію, себто націю, що керує другими націями, можна розуміти так, що до цього непотрібне здобуття ні одного квадратного кільометра землі.

І в добі націоналізму ніяка нація не може зректися засобів духовної боротьби, але, в противенстві до минулого, це діється в парі з тотальною (загальною) мобілізацією націй. Отже, коли йде про ідею поступу й досконалення людського життя на світі, то доба націоналізму, так мовити б, справедливіша. Бо вимагаючи максимум енергії від поодиноких нації, інтенсифікації життя «спецієс», і не визнаючи самого екстенсивного росту назовні – вона посуває людство більше вперед, ніж минула епоха лібералістичних імперіялізмів.»

Не слід забувати і про Юрія Липу, який у “Геополітичних орієнтирах нової України”  писав і про історію українського експансіонізму і про майбутні орієнтири, які він вбачав у знищенні Москви як наддержавного центру і переміщення його до Києва.

Які висновки? Імперіалізм неминучий. Національний Імперіалізм – результат вдалої зовнішньої політики, що опертий на внутрішню мобілізацію.  Націоналістичний імперіалізм є антиподом до комуністичних та лібералістичних імперіалізмів. Імперія – поняття ширше аніж просто величезні території. Імперська Нація – синонім успішної Нації.

Співвідношення великодержавності та інших аспектів націоналізму

 Над диким простором Карпати-Памір
 Дзвінка і сліпуча, як слава,
 Напруженим луком на цоколі гір
 Ясніє Залізна Держава.

 Олег Ольжич

Часто від опонентів в нацсередовищі можна почути, що про ідею великодержавності варто думати лише коли вирішаться інші проблема. Або також можна отримати зауваження про те, що нібито про імперіалізм взагалі зарано говорити до отримання влади. Зауваження слушні, проте на кожне із них ми маємо відповідь. Зауваження антинаціоналістів з приводу шкоди імперіалізму ми розглядати взагалі не будемо. Нас цікавить лише вияснення певних моментів для теперішніх та потенційних прихильників нашого руху.

Залишати тему імперіалізму, тему зовнішньої політики на час після приходу до влади, аргументуючи це тим, що зараз немає ніякого впливу на вирішення цієї проблематики є таким же безглуздим як і те щоб залишити соціальні, демографічні, державні, військові та інші теми так як вирішального впливу до отримання влади ми не матимемо. Але якщо ми полишимо всі аспекти життя українського народу на потім і займемося лише боротьбою за владу, то чим кардинально відрізнятимемося від ліберальних сил, що лише прагнуть влади заради влади?

Великодержавності має приділятися та ж вага, що і будь-якому іншому аспекту нашої ідеології, тому що ми маємо бути готові до майбутнього. Звісно не варто вдаватися у догматизм і зациклюватися на дрібницях в тій же мірі як цього не варто робити і в інших сферах ідеології.

Стосовно вторинності чи навіть третинності імперіалізму по відношенню до інших питань (соціальних, етнічних, економічних) знову ж таки не витримує ніякої критики. Звісно до будь-яких зовнішніх проектів потрібно підходити максимально готовим зсередини і це лише підтверджує неминучість імперіалізму як успішної зовнішньої політики. Коли спортсмен щодня тренується, то для того щоб потім перемагати у змаганнях. Мисливець вчиться добре стріляти щоб потім вполювати здобич. Нація зміцнюється зсередини щоб перемагати ворогів у цьому світі вічної боротьби. Ба більше того ряд внутрішніх проблем без вдалої зовнішньої політики вирішити неможливо. Коли хижак голодний він шукає здобич, а не починає їсти себе щоб вдовольнити голод.

Імперіалізм пов’язаний із усіма внутрішніми сферами життя Нації і є його фактичним продовженням. Зовнішня і внутрішня політика нерозривні. Якщо Україні не вистачатиме якогось ресурсу – вона шукатиме його ззовні. Якщо буде його надлишок – знову ж таким будемо шукати зовнішні ринки збуту. І це лише економічний аспект.

До слова сказати, наші попередники із ОУН приділяли імперіалізму велику увагу навіть у часи бездержавності та ворожої окупації.

Часто противники імперіалізму водночас мають багато переживань на тему «що ж ми робитимемо, коли встановиться націоналістичний режим? Нас же роздавлять сусіди!». Дилетантський підхід антиімперіалістів інколи вкрай вражає. Імперіалізм як згадувалося вже тут є й геополітичним співжиттям народів. Це може проявлятися в геополітичних проектах, союзах довго та короткотривалих. Саме продумана імперська політика дасть можливість Україні проводити вдалу зовнішню політику, знайти союзників і спільним фронтом піти проти глобалістичного лівого ярма про що буде написано згодом.

Варто також зауважити, що оскільки центральною ідеєю політики націоналізму є демографічна політика, то позитивна демографія якнайкраще буде відштовхувати Україну до імперської політики, в тому числі в агресивних проявах.

Імперська ідея і сьогодення

«Національно-державницький імперіалізм – це неминучий прояв історії. Він постійно ділає, без огляду на внутрішні політичні устрої державних націй, що змагаються між собою за протилежні інтереси.»

Микола Сціборський – «Націократія»

Сучасна доба характеризується глибокою кризою національної держави модерного зразка. Одразу треба зауважити, що мова не іде про кризу держави як такої, або тим більше про кризу етнічної нації; мова йде виключно про кризу централізованої та уніфікованої держави породженої добою буржуазних революцій. Тобто національною така держава є виключно в позаетнічному контексті.

Відбувається стрімке відродження етнічної та субетнічної ідентичності, регіоналізація в політичній та економічній площині, збільшення культурних відмінностей в середині держави. Всі ті ідентичності, які намагалась зруйнувати доба модерну не тільки збереглись, але й перейшли в своєрідний контрнаступ. Водночас ми спостерігаємо і протилежні процеси — все більше і більше влади — політичної та економічної концентрується на наднаціональному рівні. Схожі процеси відбуваються і в культурній сфері. Пародоксальним чином культурна строкатість поєднується з виникненням глобальної культури. Таким чином, ми можемо спостерігати як національна держава в такому вигляді, в якому вона існувала останніх два строрічча перебуває під подвійним тиском — як з боку регіоналізму та етнічності, так і з боку глобалізації.

Але всупереч прогнозам створення єдиного глобалізованого світу наростає ще один процес — процес т. зв. зіткнення цивілізацій, який вібувається в принципово іншому масштабі , ніж регіональний або національний. Зіткнення цивілізацій відроджує стару схему відому з прадавніх часів: «цивілізований світ проти варварів». Кого вважати варварами — значення не має. В середньовічча західноєвропейці вважали варварами всіх, крім християн європейського походження, мусульмани всіх, крім своїх єдиновірців, а китайці взагалі всіх, крім самих себе. В будь-якому разі для кожної цивілізації властиве вважати себе центром всесвіту. Принципове полягає в іншому — протистояння цивілізацій неминуче породжує відповідні державні структури.

Все це відкриває простір для ренесансу державних утворень імперського типу (в традиційному розумінні цього слова). Регіональні утворення на які можуть розпастися сучасні національні держави, нездатні будуть конкурувати з крупними державними утвореннями, тому вірогідність їхнього самостійного виживання у висококонкурентному світі майбутнього дорівнює нулю. В якості відповіді на виклик часу можуть виступити військово-політичні блоки національних держав, але насправді ця альтернатива є примарною переважно з двох причин. По-перше — об’єктивне ослаблення національних держав в результаті їх альянси можуть перетворитись в своєрідні клуби інвалідів (з відповідною ефективністю); по-друге — наддержавні об’єднання накшталт ЄС чи НАТО поєднують в собі найнегативніші риси застарілої національної держави та міждержавного альянсу. Парадоксальним чином бюрократизацію і уніфікацію вони поєднують з повною відсутністю життєздатного владного механізму придатного для оперативного рішення загальних проблем.

Таким чином найбільші шанси в найближчому майбутньому будуть мати державні утворення імперського типу. Вони здатні поєднати етнокультурну строкатість та найширшу автономію окремих держав і регіонів з високоефективною центральною владою, призначеною для вирішення загальних питань. Історичний досвід традиційних імперських утворень свідчить про те, що вони є надзвичайно життєздатними та стабільними при збереженні декількох умов. По-перше, уникнення надмірної централізації, оскільки це з одного боку породжує надмірне навантаження на центральну владу, а з іншого легко призводить до спалахів невдоволення на місцях. По-друге, уникнення етнокультурної уніфікації, оскільки вона призводить до діаметрально протилежних наслідків породжуючи боротьбу етносів та субетносів за виживання, що породжує центробіжні тенденції. Прикладом є політика русифікації України, що проводилася в ХІХ ст., і яка фактично призвела до оформлення українського національного руху, який став одним з могильників Російської імперії. По-третє, уникнення колективістського принципу верховного управління, широкі права і свободи суб’єктів імперії повинні обмежуватись місцевими проблемами. Верховний центр влади повинен мати максимальну незалежність  від тих чи інших групових інтересів.

Особливе значення це має для Європи. Після занепаду США найпотужнішою державою світу стане Китай. Вже зараз він фактично перевищує Європу за потенціалом, і це при тому, що Китай централізована держава, а Європа — лише конгломерат державних утворень. Не треба забувати й про перспективи виникнення імперських держав в ісламському світі. Європа в такому стані, в якому вона знаходиться зараз приречена на неминучий занепад в умовах цієї конкуренції. Про збереження існування тієї чи іншої окремої європейської держави при зазіханні з боку такої потуги, як наприклад Китай казати взагалі смішно. У випадку виникнення прямого конфлікту він буде схожий на т. зв. індіанські війни ХІХ ст., тільки в ролі індіанців виявляться представники колись великих європейських націй.

Практичним зразком європейського імперського об’єднання може виступати Другий німецький рейх доби Бісмарка. На відміну від більшості традиційних європейських утворень він являє собою відносно недалеке історичне минуле і практичні механізми реалізації імперського проекту використані за тієї доби в значній своїй частині можуть бути взяті на озброєння і сьогодні. Головною проблемою є те, що в умовах сучасної Європи немає сили, яка б взяла на себе об’єднавчу місію Пруського королівства, хоча з іншого боку поява такої сили є не тільки бажаною, але й необхідною.

Середня Європа як нова Пруссія та місія України

«Українська національна ідея, національна воля й національні почування мусять бути імперіалістичні»

Дмитро-Мирон Орлик – «Ідея та Чин України»

Розповсюджений поділ європейського простору на східний та західний є достатньо неточним та умовним. Доцільніше було б структурувати Європу на Західну (старий ЄС), Середню — від західного кордону Польщі — до західного кордону РФ та Східну — сучасна РФ або ті державні утворення, що прийдуть їй на зміну. Сьогодні вважається, що основними гравцями на європейському просторі залишаються країни старого ЄС та Росія, але це є великою оманою. Все більше і більше дослідників схиляється до того, що попереду ЄС та Росію очікують великі потрясіння. Скажімо, Гійом Фай прогнозує для Західної Європи перспективу міжетнічної громадянської війни загальноцивілізаційної кризи, а російський науковець та опозиціонер професор Хом’яков передрікає руйнацію Російської Федерації внаслідок ланцюжка техногенних катастроф.

У випадку реалізації кризового сценарію Середня Європа виявляється найменш ушкодженою, але водночас вона стає перед необхідністю максимальної консолідації своїх сил. Жодна з окремих з середньоєвропейських держав не здатна буде вижити самостійно. Необхідність об’єднання підійме питання про лідерство. Найбільшою країною за своїм потенціалом в Середній Європі є Україна. Незважаючи на нинішні проблеми — демографічний, геополітичний та харчовий потенціал України є найвищим. В умовах руйнації сучасної економіки нинішні економічні показники втратять будь-яке значення, а ось чорнозем та кількість працездатного населення будуть відігравати вирішальну роль.

Об’єднана навколо України Середня Європа буде здатна не тільки захистити себе, але й перейти в контрнаступ забезпечивши відродження Західної Європи та колишньої Росії. Об’єднаний східноєвропейський потенціал цілком дозволяє здійснити цю грандіозну місію та забезпечити панування Середньої Європи в межах європейського простору та поза його межами на багато віків вперед.

Edward515

Сергій Лис


Немає коментарів:

Дописати коментар