Ярослав Трінчук, Наталя Федько
Філософський нарис
Вільним душам…
ВСТУП
Розмірковуючи про буття і небуття,
Артур Шопенгауер цілком логічно зауважує, що нема сенсу боятись смерті й
небуття після неї, адже ми не боїмося того небуття, яке було до нашого
народження. А воно, оте небуття, таке ж саме, яким стане після нашої смерті.
Воно існувало, існує й буде існувати поза нашою свідомістю. Раз ми й не
переймаємось тим що було до нас, то немає підстави боятися того, що буде після.
«Я є – смерті нема, смерть буде – мене не буде», – цитує філософ античного
колегу Епікура і робить висновок: логіки у страху перед небуттям немає.
Та незважаючи на очевидне, людина
боїться смерті. Боїться і смерті, й небуття після неї.
Шопенгауер намагається оправдати
той страх. Він говорить, що людина не стільки боїться небуття, як самого акту
смерті. І пояснює, чому – жах перед кончиною переслідує тільки того, хто неправедно
прожив життя.
Все логічно.
Так, страх перед небуттям після
життя свідчить, що людина не зуміла організувати своє існування. У цьому треба
погодитись з філософом. Але потрібно додати: або не змогла – внаслідок
проживання в несправедливому суспільстві.
Та і це відповідь надто спрощена.
Насправді страх перед смертю – це
сублімація страху перед життям. Його дзеркальне відображення.
І тут ми маємо сказати
найсуттєвіше – саме страх перед життям є першопричиною страждань людини. І
всього людства. З глибин віків.
Всі тюрми світу – наслідки того
страху. Терор, рабство, інквізиція, фашизм, більшовизм, війни, розбій,
грабіжництво, вічні пошуки ворога, «приватизація» по-українськи – все це
породжене страхом перед життям. Він спотворює людину, калічить її душу, сіє
непевність, сумніви, злобу, ненависть, жадібність, мстивість, такий страх
заганяє людину в алкоголізм, наркоту, розпусту, в секти. А все це разом –
спотворює цивілізацію. Додамо – цивілізацію споживання. Власне ту, в якій ми
зараз перебуваємо. Забігаючи вперед, скажемо – ту, яку породила філософія
буття.
Хоча… є ще одна причина паскудної
поведінки людини – вона намагається приховати свою малість. Але ця малість
також породжена страхом.
Вчитель, який боїться життя,
ніколи не буде шанувати учнів. Як і учні вчителя. Банкір – не стане добрим
партнером для інвестора. Полководець – не зуміє захищати життя своїх солдат.
Переляканий політик не стане займатися державними справами, а перейматиметься
власними інтересами. Переляканий письменник – називає постмодерном те, що він
зліпив. Чоловік, який боїться життя, ніколи не зробить щасливою свою жінку.
Мати – не зможе виховати з дитини особистість. Для священика, який боїться
життя, образливою є кожна згадка про щастя.
Ознаки того страху дуже яскраві.
Це людина дисгармонійна, хворобливо прагне влади або навпаки – втікає від життя
(соціопати), демонструє ницість (особливо у шоу-бізнесі). Це клептомани,
істерики, брехуни, продажні журналісти, моральні й духовні каліки. Якщо
конкретно, то це більшість українського політикуму та українського великого
бізнесу.
Найогидніший його вияв – прагнення
влади над людьми. У таких переляканих прокидається неконтрольована звіряча
агресія, пиха, неприховане бажання принижувати людину, її гідність. Насильство
і садомазохізм – а саме цим найбільше вражені ниці та безликі – вимагають
перманентної демонстрації. Крім всього, вони повсякчас підкреслюють бажання
знеславити Творця. Особливо тоді, коли у церкві пхають свою мармизу в
телекамери. В українському парламенті (станом на 2012 рік) переважна більшість
депутатів – це особини, які патологічно бояться життя.
Причиною домінування у суспільстві
страху перед життям є потворна політична система, де владу мають люди, що
вражені цим страхом. Українська політична верхівка страждає ним якнайбільше. У
неї він має патологічний вияв. Обтяжує його ще й те, що вони зневажають народ,
яким доводиться правити. А зневага до народу ускладнює патологію. Погіршує її
та обставина, що вони завдяки своїй агресивності зуміли сісти на голову не менш
переляканому українському народові й відняти ресурси, які йому належать.
Скалічені страхом для оправдання
своєї неадекватності вигадують різноманітні брехні, пишуть усілякі теорії,
відтак захищають їх з допомогою демагогії та сили, а на демагогію (марксизм-ленінізм,
українське телебачення зразка 2012 року)
та силу (армію, міліцію, зброю, озброєні загони) витрачаються ті
ресурси, які повинні витрачатися на розвиток людини, суспільства.
Брехня, як і побудована на ній
ідеологія, – інфекція дуже заразна. Вона не знає раси, нації, вона не знає
віку, статі і для інфікованого є абсолютом і… трагедією. Трагедією для
індивіда, спільноти, нації. Вона калічить людство, віднімає у нього
перспективу.
Скорочено. Повна версія: «ХТО МИ?»
Далі буде…
Немає коментарів:
Дописати коментар