Чому я покинув ВО «Свобода»?!

Микола Лупиніс:

Я люблю Україну. Борюся за неї. Як і мій батько, Анатолій Лупиніс. Що стояв у витоків Незалежності. У витоків УНА-УНСО. Який ще у часи, коли нинішніх нардепів ще “у проекті не було”, ризикував життям, був політвязнем. Терпів тортури.

Як і він, готовий покласти за країну життя.

І донедавна, я ще вірив у “Свободу”.

Тепер… ні…

Саме приклад батька спонукав мене йти у “Свободу”. Як у надію українського народу. Вступив до Уманської міської організації…

Рік свого життя віддав партії. Не шкодував ні сил, ні здоров’я.

Сьогодні ці дні згадуються мені, як страшна помилка політичної та громадської роботи. Замість будування країни та боротьби, мене чекало… рукоприкладство, приниження, бездіяльність, груповий алкоголізм… Призначення “стрілок” моїм друзям, погрози розправ.

Це від керівника, від “головного побратима”. Який давав прізвиська, обзивав, називав регіоналом.

Та намагався принизити перед побратимами та посестрами.

Мені доводилося захищати друзів. Терпіти рукоприкладство.

 Бо бити “шефа” – не можна…

Сьогодні мені знову страшно.

Людина, яка по суті зруйнувала уманську організацію, від якої тікали люди, сьогодні руйнує обласну.

Більше того, людина намагається скомпрометувати тих, хто уже багато років стоїть стіною на захисті людей.

Немов у партії “Свобода” і українського народу немає ворогів…

Я говорю про Юрія Ботнара.

В.О. керівника Черкаської обласної організації партії “Свобода”. Який народився і виріс у Молдові. А сьогодні – типу націоналіст.

За рік більшість своїх друзів я агітував приходити на акції та залучав до роботи в партії. Але майже всі вони покидали партію через поведінку Юрія. Коли мені це набридло та я почав захищати своїх побратимів від злого «начальника», на мене вилилась купа бруду. І потім Юрій Андрійович почав попрікати мене в тому, що я ганьблю організацію та ім’я свого батька. Тим що відпочиваю з друзями в клубах, що маю друзів, які не є прихильниками ВО «Свобода».

Та тим, що замість роботи в організації, я хоч інколи ходив на заняття до університету. Згодом все це переросло в погрози побиття. Потім… у рукоприкладство.

Так! Назріває питання як я, закінчивши військовий ліцей та маючи сили та розміри набагато більше, ніж у півтораметрового Юри, не дав йому здачі?

- Перше. Я розумів що піднявши руку на голову організації мене з неї просто виженуть. а якщо зважати на характер Юрія, то мене ще й здали б до міліції…

- Друге. В організацію я прийшов не через друзів, а ідеологію. І тому старався не зважати, розраховуючи що керівництво партії має мізки.

- Третє. Вже в кінці я розумів, що маючи стільки злості на дану людину, можу не розрахувати силу. Та прибити його. Я пішов…

Доходило до смішного – що я отримував “на горіхи” за те, що дівчата надавали перевагу мені, а не “шефу”…

Глибоко переконаний, що це у нормальній організації, не є приводом для того, щоб піднімати на мене руку. І взагалі, ніщо не має бути приводом, щоб принижувати та бити людину, яка тобі допомагає суто з власного бажання.

Я остаточно покинув партію тоді, коли Юрій почав в соціальних мережах ображати моїх друзів. Та як «вуличний пацан», призначати мені «стрілки» та ганьбити мене перед друзями покійного батька.

Коли я прийшов писати заяву на виключення з партії, Юрій накинувся на мене та почав бити. Коли його відтягли від мене, я стримано взяв аркуш паперу і сів за стіл писати заяву. Проте вже через кілька секунд він перевернув на мене стіл. Я попросив хлопців потримати його, вигляд обличчя був, наче в нього сказ. В заяві я вказав, що покидаю партію за власним бажанням.

Пройшов час. Юрій поїхав з Умані, став керувати областю. Потроху тут забулися його вчинки. Але сьогодні спостерігаю, що звички ганьбити інших, не пройшли.

Думав, коли Юрій під час виборів почав ганьбити журналістів у соцмережах, керівництво партії схаменеться.

Бо Юрій ганьбить не лише себе. А ганьбить партію.

Але бачу, що хвороба прогресує. Сьогодні він нападає на журналіста, правозахисника Володимира Гамалицю. Який в Умані – мало не легенда. Стійкості, міцності, чесності.

 Людину, яка у критичних ситуаціях іде до кінця, без страху та сумніву. А не втікає, залишаючи побратимів наодинці з нападниками (коли Ботнар накивав п’ятами перед акцією “Умань без хасидів” кілька років тому).

 Людину, яка на відміну від Ботнара, не б’є лежачого (а Ботнар зацідив ногою в обличчя Смалію на акції у Черкасах).

 Людину, яка дає приклад, а не відвертає.

 І тепер Ботнар на Гамалицю вигадує прізвиська, публікує різні “ляпи”. Як якийсь “пацан з підворіття”.

 Це не робить честі, хоча б тому, що писати почав, коли Володимир лежав із струсом мозку…

Невже у керівника обласної партії немає більше інших справ, ніж обзивати найбільш “незручного” для влади журналіста? Що виводив на чисту воду міліціонерів, корупціонерів та політиків? Ще тоді, коли Ботнар забував смак молдовських харчів та тільки вчив українську й читав “Май камф”?

Що хочу сказати. Час усе розставить по своїх місцях. Якщо хтось тримає Ботнара у керівництві Черкаської області, значить комусь не потрібна потужна “Свобода” у нашому регіоні.

 Бо вони тримають людину, яка не будує. А руйнує. Навіть прості, людські відносини.

Вочевидь, цим людям тут не потрібен і Гамалиця. Як людина, що каже прямо, чесно, відкрито.

 Як людина, що не боїться за жодних обставин, писати правду.

Удачі Ботнаре. Вона тобі знадобиться. Бо за Гамалицею – правда. А за тобою – брехня.

                http://antivos.info/db/lupynis-chomu-ja-pokynuv-vo-svoboda/