«УкрАінская» псевдоідентичність, яку партія влади
намагається нав’язати всій країні, є вибуховою сумішшю совкових цінностей,
блатних «понятій» та ідей слов’янської єдності.
Хто такі українці й чого вони хочуть? Свого часу це
питання поставив у однойменному нарисі Михайло Грушевський. Тоді, в час
Української національної революції, йшлося про підставові речі: що об’єднувало
українців як націю колись і що їх має об’єднувати тепер. Відповіді були досить
простими й відтоді стали мало не підручниковими істинами: їх, як і кожну питомо
європейську націю, об’єднують спільні історія й культура, а в теперішній час
повинен згуртувати спільний проект розбудови демократичної суверенної держави,
у якій панівною має бути українська мова як визначник власне того
соціокультурного коду, котрий робить цю державу національною (див. Тиждень, №
27/2012, № 21/2013, № 23/2013). Далі був ще довгий перелік спільних прагнень,
які мали б гуртувати українців ситуативно, так би мовити, «на злобу дня»
(питання власності, освіти, політичних свобод). Натомість це credo нації та її
держави в найстислішому розумінні насправді мало змінилося відтоді. Запитаймо
француза, італійця, англійця чи поляка, що визначає їхню національну належність
тепер, і почуємо ті самі відповіді: спільність минулого, єдність у теперішніх
цілях і, звичайно ж, мова та культура.
Утім, поглянувши на ситуацію, що склалася в Україні
майже через 100 років після виходу памфлету Грушевського, побачимо активно
пропаговану нову ідентичність: не українську, а як «укрАінскую» (неодмінно з
таким наголосом!), парадоксальність та потворність якої водночас і смішить, і
лякає.
Після приходу до влади в 2010-му, донецький
істеблішмент раптом усвідомив, що його регіонального патріотизму й специфічної
мови символів і соціальних знаків явно замало, щоб пояснити всій країні, чому
саме їхній президент та уряд найкращі, як вони піклуватимуться про решту
регіонів і куди взагалі поведуть країну завтра. Прибравши до своїх рук державу,
нові господарі розгублено з’ясували, що це господарство набагато більше за
єнакіївську автобазу й до того ж строкатіше і складніше у своїх настроях та
уподобаннях, аніж вони звикли його бачити на картах електоральних округів.
Відтак слова «Україна» й «українці» вони почали вимовляти по-своєму, вкладаючи
в нього власний, тільки їхнім світоглядом і логікою продиктований, сенс.
Анатомія «укрАінства»
Ідентичність «укрАінцев» є вибуховою сумішшю совкових
цінностей і блатних «понятій», тобто поєднанням цінностей тих, хто брав участь
у її витворенні. «УкрАінєц», з погляду цієї ідеології, має бути терплячим,
лояльним до держави, обов’язково вдячним їй за опіку і турботу, пишатися нею,
її історією та культурою. Під останніми мається на увазі повний комплект
реінкарнованого сучасною російською пропагандою імперсько-радянського коктейлю:
«Вєлікая побєда», слов’янська єдність, православ’я, захист від зловорожих
підступів Заходу. Додамо сюди ще святкування 23 лютого, 8 березня та 9 травня
на рівні з Великоднем і Різдвом, вклоніння «мученически убиенному государю
Николаю ІІ с семьей» та відзначення дня Комсомолу, Новий рік під «блакитний
вогник» із Шаболовки, ностальгійний салат «Олів’є» і сакраментальне «ліш би нє
било войни». Стрижнем ідентичності «укрАінца» є «спільні цінності», про
відродження яких торік заявив прем’єр Микола Азаров і які мають вивести
суспільство з економічної кризи, скерувати його до нових перемог. Те, з чим і
ким саме ці цінності виявляють спільність, також не приховують – це Росія й
загалом той простір, що в культурному відношенні обертається довкола її
історичної традиції.
Ідентичність «укрАінца» хоч і є мутантною за своєю
сутністю, однак має й цілком чіткі просторово-часові координати. Не вірите?
Згадаймо лише, як їх озвучував у 2011–2012 роках віце-прем’єр-міністр з
інфраструктури Борис Колесніков – перший експрес-потяг закордонного сполучення
мав, згідно з його планами, зв’язати українську столицю із Москвою. Пунктом
другим ідентифікаційного орієнтування був час – ні-ні, не середньоєвропейський,
як годилося б зробити, готуючись до європейського чемпіонату з футболу, а саме
московський, навіть попри те що в самій Білокам’яній остаточно так і не
визначилися, з якими часовими поясами їй синхронізуватися.
Увесь цей мікс
озвучують та підносять так, нібито якраз він і є справжньою сутністю українців
як народу. «УкрАінци» – це ми, промовляють вони з телеекранів, ми народ цієї
країни, виразники її традицій, цінностей і майбутнього. У своїй самооцінці
політичний «укрАінєц» любить підкреслювати власну духовну вищість і навіть
певний моральний месіанізм, як-от міський голова Луганська Сергій Кравченко,
котрий, порівнюючи своє місто зі Львовом, якось заявив: «Львів – специфічне
місто. Важке місто. У нас сприятливіше місто щодо моралі. Львів старовинний.
Він має свої традиції, був під Польщею. У нас більш інтернаціональне місто. У
нас терпиміше місто».
«УкрАінци» та їхнє походження
Звичайно, у справі формування такої світоглядної
картинки найлегше все було б списати на пресловутий донбаський менталітет,
котрий нині задає тон і мотивації чинної влади. Однак не все так просто.
По-перше, Донбас завжди був надто бідним на інтелектуальні й творчі ресурси,
щоб виробити щось-більш менш схоже на ідентифікаційний код. Його рядовий
мешканець упродовж десятиліть цілком задовольнявся невибагливою мішанкою
регіональної гордості з російсько-радянськими цінностями, а нова еліта
зрощувалася на суміші кримінальних «понятій» і кволих залишків партійної
субординації.
Те, що в сучасному вигляді сприйнято й озвучується
панівними елітами в Україні, насправді виникло трохи раніше й геть в іншому
середовищі. Одним з отців-фундаторів «укрАінства» можна вважати колишнього
харківського губернатора й очільника АП Євгена Кушнарьова. Доволі освічений і
діяльний комсомольський функціонер ще наприкінці 1980-х років заявив про себе
не лише як перспективний комуніст-опозиціонер, а й як генератор нових ідей.
Після 1991-го, коли кар’єрні пріоритети різко змінилися, Кушнарьов став
засновником так званої східної платформи, харківської групи, ідеологія якої
ґрунтувалася на визнанні російської мови як основи «укрАінского» проекту й
низці популістських соціально-економічних гасел. Після невдалого членства в
прокучмівській Народно-демократичній партії, він перейшов до ПР, де більш
організовані, але ідеологічно «стерильні» донецькі підхопили його концепції,
зробивши їх ідейною платформою своєї програми. На сумнозвісному з’їзді в
Сєверодонецьку, який закликав до федералізації України як порятунку від
помаранчевої чуми, теза Кушнарьова «мы укрАинцы, и мы говорим по-русски» вже
звучала як гасло «укрАінского резистанса».
Теперішня редакція ідеології «укрАінства», що пройшла
шліфовку Колесніченка – Табачника, ґрунтується на тих самих підвалинах, але
стала більш гнучкою і всеохопною. Її історико-культурний бекграунд має
утвердити у свідомості сучасників кілька фундаментальних тез: український
історичний проект ніколи не був самодостатнім і завжди наражався на поразки в
періоди відірваності від загальнослов’янської (читай – російської) спільноти,
альтернативні погляди на українську ідентичність – це не що інше, як зловорожі вигадки
тих, хто прагне підірвати оту слов’янсько-російську спільність та звести
нанівець її моральну місію. Зрештою, як пише сам Колесніченко, «в одиночку в
нынешнем глобальном мире никто не выживет. Поэтому стоять больше нельзя, нужно
двигаться. Что касается направления движения, то совершено понятно, что у нас
нет реальной альтернативы интеграции с нашими славянскими братьями. Ведь только
в таком объединении мы получаем статус равных с равными. А в любых других
форматах нам отводится роль недоразвитого придатка. Только единение славян
способно дать нам статус глобального центра силы». Втім, у чому переваги
«недоразвитого придатка», тільки «Русского міра», Колесніченко воліє не
уточнювати.
Підсвідомо «укрАінци» сприймають Україну не як
самодостатню країну з власними традиціями і соціокультурним кодом, а як певний
етнографічний регіон Великої Росії, не позбавлений, утім, власного шарму: тут
м’який клімат, є море й сало, ну і загалом якось комфортніше порівняно з
помешканням «старшого брата». Тому Україна для «укрАінцев» – це не країна й тим
паче не держава, а певна територія, до якої вони мають трохи сентиментальне,
але загалом аж ніяк не патріотичне й емоційне ставлення.
Показово, що багато росіян прагнуть долучитися до
розбудови в Україні другої Росії, сприймаючи її як запасну базу «Русского
міра», як «второе Русское государство» (так, до речі, у 1918 році прихильники
«єдіной і нєдєлімой» спочатку бачили проект Української Держави гетьмана Павла
Скоропадського, однак врешті-решт помилилися у своїх розрахунках, розпочавши
відновлення загиблої імперії з території України). Зокрема, відомий російський
журналіст і телеведучий Євґєній Кісєльов нещодавно вирішив подати документи на
здобуття українського громадянства. Очевидно, такий крок не можна вважати з
його боку зрадою батьківщини, адже Україна в його розумінні – то лише одна з
частин Росії, яка тимчасово перебуває в автономному плаванні й де наразі існує
м’якший політичний клімат.
«УкрАінєц» анфас і профіль
Особливий тип «укрАінской» ідентичності репрезентують
зірки естради та спорту – завдяки ЗМІ вони більш помітні, відомі, до них
прислухаються. «Реабілітована» з приходом до влади Партії регіонів співачка
Таїсія Повалій стала одним із наочних прикладів нової «укрАінской» ментальності
– саме так оцінив її громадянську позицію й творче служіння Микола Азаров,
заявивши: «На мій погляд, це людина, яка має не тільки унікальний, чудовий
голос, а й є патріотом має патріотичні переконання. Вона була з нами в
найскрутніші часи. Коли чинна опозиція була при владі, то займалася справжнім
переслідуванням, зокрема й Таїсії Повалій». Сама патріотка дуже довго
відхрещувалася від виходу у велику політику, заявляючи, що хоче «просто пєть»,
і зрештою таки увійшла до першої п’ятірки виборчого списку ПР, потіснивши
навіть такого суперпрофесійного патріота, як Ганну Герман.
Якщо глибоких одкровень з приводу національного
почуття від Повалій практично не чути, то її чоловік і продюсер Ігор Ліхута,
навпаки, набагато балакучіший та відвертіший. На його думку, українці належать
до великої слов’янської нації й говорять спільною слов’янською мовою, котра
залежно від регіону може називатися російською, білоруською чи українською, що
насправді важить небагато. Головне – духовна спільність і православна
солідарність, осердям якої все ж таки, як не крути, є Росія. Ліхута не
приховує, що як продюсер мислить прагматичними категоріями: у сучасному світі є
три великих сили – США, Китай і Росія, до яких туляться всі інші. «Я смотрю
больше в сторону России!» – каже він. Чому? Все дуже просто: «Во-первых, наш
менталитет славянский, мы говорим на одном языке – славянском... Во-вторых, у
нас по сравнению с неславянскими странами даже восприятие музыки другое. Только
наши, славянские женщины качаются в такт музыке. Мы хлопаем на сильные доли в
такте, а американцы – на слабые. У нас в крови разные гармонии».
Не меншою своєрідністю вирізняється самоідентифікація
ще одного «укрАінца», на відміну від Повалій, відомого не лише на
пострадянському терені, – футболіста Андрія Шевченка. Погодьтеся, почуття
патріотизму має дуже багато спільного зі спортивним вболіванням «за своїх». З
якою ж командою-нацією ототожнює себе сам Шева? Безумовно, з «укрАінской», тому
й переживає, що його діти майже не розмовляють… російською. Недарма ж він
вважає Владіміра Путіна своїм політичним кумиром, «людиною-історією» та «сильною
особистістю».
Цей паноптикум персонажів здатний і налякати, і
розсмішити. Сподіваймося, що дуже швидко вони стануть матеріалом для сатири в
стилі «Мини Мазайла» вікопомного Миколи Куліша. Але не забуваймо, що нині
країна і всі ми опинилися заручниками їхньої свідомості й політичної волі, хоча
самі вони своє майбутнє та майбутнє своїх дітей із долею України явно не
пов’язують. Варто замислитися.
Немає коментарів:
Дописати коментар