Кажуть, акція "Вставай, Україно!"
провалилася. Це неправда. "Провалитися" вона ніяк не могла, бо вже за
самим задумом – це була "паперова" акція: її звіяло весняним вітром.
"Паперовою" вона була в тім сенсі, що від
початку планувалася для "галочки", аби показати: опозиційний
тріумвірат – Яценюк, Тягнибок, Кличко – діє, палає ненавистю до "злочинної
влади", і палахкотіння цієї ненависті перетвориться на випалену землю для
владної кліки.
Мовою політології це називається "символічна політика":
вдавання до заходів, котрі мають лише символізаційну функцію.
Символічна політика – це імітація, вона покликана
тільки створювати враження, давати інформаційний привід для продукування
телевізійної картинки, формування медійного дискурсу, і... не більше.
Це – буцім-політика: буцім-законодавча ініціатива, яку
самі ж таки ініціатори не підтримують; буцім-вимога відставки уряду, за котру
не голосують; буцім-акція протесту, яку відбувають для проформи.
І в цім контексті "Вставай, Україно!" – чистої
води символічна політика. Бо влаштовувати "випалену землю" ніхто з
організаторів не збирався. І те, чи "палахкотять" тріумвіри ненавистю
до "злочинної влади", ще велике питання.
Статус опозиціонерів зобов'язує їх метати блискавки в
Печерський пагорб, апелювати до народу й забезпечувати медійну ілюзію народної
непокори. І тріумвіри, як можуть, так і реалізують, ці завдання. І реалізують
їх, треба сказати, по-бюрократичному – формально, абияк, із перервами на вікенд
на березі Мертвого моря.
Тріумвіри вписують сторінку до "біографії"
власної опозиційності, з тим прицілом, щоб на 2015 рік набрався пристойний том
героїчних учинків й ідеологічної непогрішимості.
Утім, від початку було зрозуміло, що "Вставай,
Україно!" – це бутафорія, розрахована на телевізійні камери українських і
зарубіжних журналістів.
Схоже, горизонтальну позицію України найближчим часом
ніхто не потривожить. Тож, час поміркувати стосовно декількох неприємних
питань.
По-перше, чи потрібна Україні така опозиція?
По-друге, який сценарій політичного протистояння готує
влада?
І, по-третє, як нам цьому дати раду? Третє питання,
звісно, – найскладніше, бо не зрозуміло навіть, кому це "нам"...
Розпочнімо з опозиції.
Ступінь організованості й інтелектуальної готовності
опозиції протистояти Партії регіонів – очевидний: ситуація жалюгідна. Про
ситуацію в керівництві ВО "Батьківщина" доволі відверто висловився
Анатолій Гриценко. Прикметне зізнання Гриценка: зміст декларації "Проти
диктатури, за європейський вибір" не обговорювався ані політрадою ВО
"Батьківщина", ані фракцією. А декларація ця, завважмо, по суті –
основний і єдиний підсумок акції "Вставай, Україно!"
Зміст цієї декларації став, за висловом Гриценка,
"неприятным и опасным сюрпризом". А чому "неприятным и
опасным"? А тому що в ній чітко зазначено: єдиного кандидата від опозиції
в першому турі виборів 2015 року – не буде. А це означає, що вже нині ніякої
єдиної опозиції – немає!
Іще одне одкровення Гриценка: перерахувавши курйозу
фракційної роботи, він доходить висновку: "Фракция идет
"вразнос". Яценюк не справляется с руководством... Если так дальше
пойдет – фракция повторит путь "Титаника": как бывший НУНС –
распадется". Анатолій Гриценко краще аніж будь-хто обізнаний із ситуацією
у фракції. Тож, його передчуттю, напевно, варто вірити.
Прикро про це згадувати, але мені вже доводилося
писати про деструктивну роль Яценюка. Він не впорався з жодним – жодним! –
завданням, яке стояло перед ВО "Батьківщина".
Підірвав інституційну основу діяльності опозиції –
пропорційну виборчу систему. Не спромігся організувати опір ухваленню закону
Ківалова-Колєсніченка – а це була ситуація, коли мобілізувати протестні настрої
було цілком реально. Здав вибори до Верховної Ради. Зрештою – втягнув опозицію
до передчасної, організаційно й ідеологічно не забезпеченої акції
"Вставай, Україно!"
Хто ж тоді Яценюк? "Фанфарон", як я обізвав
його в тій статті? Чи гірше – троянський кінь олігархії?
Нині в політикумі встановився чіткий розподіл функцій.
Янукович забезпечує панування олігархії, і за це має право реалізовувати свої
вроджені інстинкти. Яценюк – блокує становлення конструктивної опозиції; який
його ґешефт у цій ситуації – доволі цікаве питання. Тягнибок – втілює фобію
електорату Партії регіонів. А Кличко – лише форма сегментації опозиції.
Звернімося відтак до майбутнього, яке нам заготовлене
Партією регіонів. І в забезпечені цього майбутнього особливу роль відведено
Олегові Тягнибоку.
Що собою являє Олег Тягнибок – було зрозуміло ще в
2004 році. Тоді, під час ходи Віктора Ющенка на Говерлу, він розродився
антисемітськими заявами. І Тягнибок вчасно опинився біля мікрофону, і
телекамери вчасно виявилися ввімкненими. Як то кажуть, "рояль у
кущах".
Відтоді функція Тягнибока не змінилася: зміщення
опозиції до маргінальної націоналістичної ніші.
І тут треба взяти до уваги особливість діяльності ЗМІ.
У прайм-тайм і на перші шпальти потрапляють лише найекстравагантніші події. І
Тягнибок, на пару з Фаріон і Мірошниченком, справно постачають порції химер.
Журналісти, поширюючи їхні інтелектуальні покручі,
керуються відомим принципом: "дабы дурь каждого была видна". Як
наслідок, відбулася "приватизація" опозиційного дискурсу. У масовій
свідомості встановилися чіткі асоціативні ряди: опозиція – це Тягнибок,
опозиція – це антисемітизм, націоналізм і русофобія.
Тепер Партія регіонів розкручуватиме маховик
"антифашизму". Утім, імовірність такого ідеологічного повороту була
явною й до подій 18 травня. І зумовлювалася вона вже самим позиціонуванням ВО
"Свобода" в ідеологічному полі. Це дещо нескромно, але я вимушений
нагадати: ще в моїй січневій статті йшлося про те, що Тягнибок –негативний
мотиватор електорату Віктора Януковича.
Однак, незважаючи на всю очікуваність сценарію
"наш" Янукович проти "фашиста Тягнибока", – інтелектуальне
середовище виявилося до нього не готовим. Показовий приклад – сайт УП, на якім
з'явилися статті про правильне й неправильне трактування понять
"фашизм", "націоналізм", "нацизм" тощо. Це ознака
інтелектуальної розгубленості, ознака – судомної рефлексії у відповідь на
брутальне навішування ярликів.
Чого нам очікувати?
На телевізійних екранах дедалі частіше з'являтимуться
ура-патріотичні російські фільми; романтизуватиметься трудовий подвиг перших
п'ятирічок; активізується політика пам'яті, у її ретрорадянській редакції;
розпалюватиметься антиглобалістська істерія.
І на противагу – збагатимося перлами від
Тягнибока-Фаріон-Мірошниченка. Кілька пам'ятників загиблим воїнам Червоної
Армії вони точно понівечать, посміхаючись в об'єктиви телекамер.
Іще один прогноз: Юлія Тимошенко залишиться за
ґратами.
На свободі вона не потрібна ані Яценюкові на пару з
Турчиновим, ані Тягнибоку, ані Кличкові. Не кажучи вже про Януковича. Бо
Тимошенко на свободі – це бунт, барикади й вуличні бої.
Про необхідність звільнення Тимошенко нагадуватимуть
лише єврокомісари. Але Костянтин Грищенко завше знаходитиме що відповісти,
вислухавши їхнє "глибоке занепокоєння".
Як нам цьому дати раду?
Юрій Андрухович завважив: "Совок" не
піддається тонкій обробці". Але про це знає не лише Юрій Андрухович, а й
Віктор Янукович. Радянське ретро – це брутальне використання
"совкових" "умовних рефлексів".
Утім, як здається, не все так погано.
Зміщення політичного протистояння до сфери чистої
ідеології – це помилка Партії регіонів.
Червоне минуле в Україні не піддається відбілюванню.
Бравурні марші не заглушать історичної пам'яті.
Однак, ідеологи ПР цього не розуміють. І це – добре.
І цією помилкою ПР опозиція мусить скористатися,
виробивши нову, не менш категоричну ідеологію, якою актуалізуватимуться інші
"умовні рефлекси".
Проте, де вона, та опозиція?..
Валентин Бушанський, політолог, спеціально для УП
Немає коментарів:
Дописати коментар