Українська дійсність змушує часто замислюватися: чому
ми не пішли шляхом Польщі, Чехії, Естонії, чому вже багато років не полишаємо
хибної дороги, що веде у глухий кут історії?.. Чому, скажімо, наші друзі по
недолі з колишнього СРСР – країни Балтії – змили із себе тавро радянщини, а ми
ні?
Є довгий список причин того, чому дерадянізація в
Україні не відбулася. Про це вже багато писали. Одна з найважливіших – іще від
1991 року діяв неофіційний, неоголошений, невербалізований компроміс між
проукраїнськими та прорадянськими силами різного політичного забарвлення, що
намагалися зберегти в нас імперсько-радянську систему без СРСР. Зрозуміло, в
нові часи та модель неминуче мала пережити певні мутації. Одначе вона не мусила
змінити своїх головних підвалин.
Компроміс полягав у тому, що неукраїнські сили
визнають формально-риторичний стан, пов’язаний із офіційним унезалеженням,
зберігаючи потрібний їм фактичний статус-кво, що існував до 24 серпня 1991
року. Такі угоди можуть дуже суттєво впливати на політику, обмежуючи простір
вільного політичного маневру. Що ж стосується компромісу початку незалежності,
то прихильники радянської влади та ідеології впродовж усього цього періоду
більш-менш спокійно ставилися до українсько-проєвропейської риторики, до
закликів українізуватись і європеїзуватись, але тут-таки організовували шалений
спротив, щойно в країні намагалися перейти до від слів до діла. Вони від цього
виграли, практично не зазнавши значних утрат, убезпечивши свої позиції від
поразки й зберігши сили для майбутнього наступу, реваншу.
Україна на цьому програла, бо для неї компроміс мав
усі ознаки капітуляції, означаючи заблокованість дерадянізації, дерусифікації,
перебудови соціальних і адміністративних інституцій за європейським зразком. До
речі, нині в нас треба практично повторити те, що в 1920–1930-ті роки зробив у
Туреччині генерал Мустафа Кемаль Ататюрк. Себто звільнити країну від
імперсько-азійської спадщини, що в його країні виступала у
феодально-султанській формі, а в нашій – у тоталітарно-радянській. Однак той
компроміс-капітуляція унеможливив нормальний розвиток держави, нав’язавши на
довгі роки мертві матриці євразійського соціально-політичного та економічного
минулого. Сьогодні вони розкладаються, тому й запах відповідний. Проте самі
собою, без суб’єктивних зусиль суспільства вони ще довго не зникнуть в умовах
консервації чужих європейській цивілізації моделей, інституцій та соціальних
механізмів.
Особливості цієї капітуляції дуже наочно ілюструє
мовна політика часів Кравчука, Кучми і Ющенка. Тоді влада зробила українську
державною на папері за фактичного панування російської, супротивники мови
титульного етносу мали задовольнитися реальною (хоч і повзучою) русифікацією,
не виступаючи проти паперової українізації, що аж ніяк не вимагала від
державних службовців володіння українською і використання її в процесі
виконання управлінських функцій. Ця тиха «лінгвістична» угода проіснувала до
приходу в президентське крісло Віктора Януковича, коли попередній порядок було
зруйновано на користь тотальної русифікації.
Небажання політичного класу, значної частини
інтелігенції та експертного середовища по-справжньому обстоювати національні
інтереси, прагнення вирішувати навіть найпринциповіші питання домовленостями з
тими, хто не хоче в Україні ніякої України, зумовили радянсько-російський
характер того, що в нас називається державою. А ця держава підозріло нагадує
сусідню, виступаючи чимось на зразок її паралельного варіанту, такої собі
Росії-2. Влада, що пішла на цю капітуляцію, забезпечила собі доволі легке
вирішення своїх економічних, фінансових і політичних проблем під час переходу
до приватної власності, але саме тим задкуванням вона позбавила Україну шансів
на швидку модернізацію за прикладом країн Центрально-Східної Європи. Коли сьогодні
кажуть, що події в Україні йдуть «не туди», «не в тому напрямку», то в умовах
такого неформального договору цей регресивний шлях бачиться безальтернативним.
Однак розірвання такої кабальної угоди не може мати кабінетно-кулуарного
характеру чи бути лише декларацією. Скидання ланцюгів, що обплутали руки й ноги
України, передбачає жорстку боротьбу, конфлікт, протистояння. Ці проблеми не
можна залагодити «дипломатичними» перемовами. Є фактом, що в 1991 році країна
здобула незалежність практично без боротьби, завдяки сприятливому збігу
обставин, проте ця позірна легкість зумовила дуже тривале й важке просування до
ефективного державотворення. А нинішні події переконують, що активних зусиль не
уникнути. Якщо подивитися правді у вічі, то переможе або українсько-європейська,
або радянсько-російська модель цивілізаційного устрою, від цього нікуди не
втекти, не сховатися, не відокремитись і не відгородитися кордонами всередині
країни. У випадку перемоги першої моделі Україна швидко наздоганятиме західних
сусідів, другої – її як держави, ймовірно, не буде…
Чи дав щось корисне той компроміс початку 1990-х?
Він обернувся двома десятиліттями вкрай неефективного
державотворення, економічної стагнації, олігархізації ділового життя, занепадом
і зубожінням мільйонів громадян. Насправді замість усунення попередніх
соціальних та ментальних конструкцій в Україні всі ці роки тривала регенерація
радянщини, що вступила 2010 року в найвищу фазу. Те, що відбулось і
відбувається, ще раз довело: у принципових, доленосних питаннях не можна йти на
компроміс, а надто такий, що схожий на поразку та зречення вихідних національних
цінностей.
Те, що виявилось дуже зручним для пострадянського
партійно-адміністративно-бізнесового активу, показало себе смертельно шкідливим
для нації та держави.
Ігор Лосєв
Немає коментарів:
Дописати коментар