Дитячі ігри українців

Якщо уважніше придивитися до політики нашої держави, а особливо до її регіональних особливостей, то виникає відчуття якоїсь незбагненної дитячої гри без правил. Ця гра є дивними намаганнями реконструювати минуле і спробами для чогось вмонтувати його у декорації сьогоднішнього дня.

Суперечки в парламенті, палкі дебати на телевізійних шоу, кривляння на мітингах неймовірно нагадують улюблену гру радянських дітей "у войнушки". Баталії навколо історії замінили в українському суспільстві дискусії на економічні теми і витіснили далеко на маргінес соціальну проблематику. Вже багато написано про те, наскільки інструменталізованою виявилася історія на пострадянському просторі. Написано також про те, що саме історія стала основним легітимізуючим чинником і поясненням соціальних та політичних процесів на всі випадки життя.

Чому розвалився Радянський Союз і постала незалежна Україна? Та тому, що українська нація нічого більше не робила, а тільки століттями вела "національно-визвольну боротьбу" з її віковічними поневолювачами, ‒ такою школярською є традиційна відповідь сучасного українського патріота.  У цій лінеарній історії нема жодного натяку на мирне або просто нормальне життя. Виявляється, в минулому українці тільки боролися із зовнішніми та внутрішніми ворогами, переборювали "тимчасові" труднощі, співали тужливих пісень і мріяли про самостійну державу. Такий спрощений підхід до історії, де нема радощів життя дорослої людини – добробут, достаток, щастя від продовження себе у дітях, задоволення від любові й сексу, є намаганням  дорослих, але занепалих і закомплексованих людей індоктринувати своїх нащадків, перетворити їх на гвинтики і коліщатка великого механізму "Україна". Українська історія пафосна і героїчна, жертовна та кривава (перелік крайнощів, що аж зашкалюють, можна продовжити), але не людяна.

Міняються панівні ідеологічні доктрини, змінюються зовнішні вектори, але стабільною залишається глорифікація "героїчного" минулого. Складається враження, що українці без гордощів за своє славне історичне минуле не можуть виплавляти сталь, садити картоплю, доїти корів, будувати дороги. При чому все це відбувається у придуманій для самих себе системі координат. Системі, де тільки вони йдуть в ногу, а весь світ – не так, як треба. Такий підхід один в один нагадує часи пріснопам'ятного СРСР, коли "наші" були розвідниками, а "їхні" – шпигунами.

Історія на пострадянському просторі стала таким собі рятівним колом для всіляких неуків і паразитів, які не здатні до творчої праці, які не хочуть працювати взагалі, і як дві краплі води подібні на героїв "Пісеньки бюрократа": "Мы не пашем, не сеем, не строим, Мы гордимся общественным строем". У цій строфі треба замінити суспільний лад славною історією, і ми як на долоні побачимо купу новітніх ідеологічних горлопанів, які, експлуатуючи історію, стають депутатами Верховної і місцевих рад, займають посади не завдяки своїм кваліфікаціям, а завдяки вигукуванню "правильних" гасел на мітингу. Це люди, які за останні двадцять років не збудували навіть псячої буди, але вважають себе великими будівничими держави.

Ці люди мають неймовірну здатність мімікрувати: одні з'являються у червоноармійській офіцерській уніформі періоду Другої світової війни, інші дефілюють в упівському однострої, але їх єднає те, що не мають ані найменшого стосунку до тих формувань і часів. Чому ж суспільство так спокійно спостерігає за цим бутафорним театром, та ще й обирає їх своїми представниками у парламенті? Хто є автором цього абсурдного сценарію? І головне, чому українці так легко втягуються в ці історично-ідеологічні спектаклі? Відповідей може бути багато, але одна з них має всі шанси стати ключем до розуміння такої поведінки. Можна припустити, що причиною такої поведінки є інфантилізм українського суспільства.

Діти-бешкетники

Не раз доводилося стикатися із твердженням, що ми – стара нація, але дуже молода держава. Наші провідники регулярно стверджують, що, двадцять років для держави – це не вік, а отже, нам треба вибачати усі пустощі і промахи, навіть якщо вони розходяться із законами та загальноприйнятими морально-етичними принципами. Мовляв, чим би дитя не тішилося, аби не плакало. Так, у світі прийнято поблажливо ставитися до дитячих пустощів і вередувань, але подібні відносини передбачають існування в суспільстві ще й іншої сторони – дорослих. Скидається на те, що Україна – це держава дітей за відсутності дорослих. У цій державі відсутні усі атрибути світу дорослих: стратегічне планування, осмисленість рішень (приймаються спонтанно і ситуативно) і відповідальність за них. У цьому світі не прийнято задумуватися над можливими наслідками і втратами, а все відбувається за дитячим безтурботним принципом "якось воно буде".

Світ дорослих людей відрізняється від дитячого тим, що в ньому приймають осмислені рішення і беруть на себе відповідальність за їх реалізацію, можливі побічні ефекти та негативні наслідки. Дорослі люди, як правило, ретельно аналізують ситуацію, визначають пріоритети і послідовно прямують до мети. Діти ж часто хитрують, а стомившись або відчуваючи невідворотність програшу у грі, намагаються змінити правила або взагалі її припинити. Дітям характерні імпульсивність у діях і віра в те, що хоч би як вони накапостили, обов'язково прийдуть дорослі і все виправлять. Вони також вважають, що не мусять так багато знати і вміти, як дорослі: їм дозволено мріяти і фантазувати, уявляти себе в різних ролях та в нереальних казкових обставинах. Одним словом, їм дозволяється не задумуватися над прозою щоденного життя.

Якщо проаналізувати цю "дитячу" модель суспільства і визначити основні її вади, то стане зрозумілим, чому українці ніяк не можуть дати лад із собою в Україні, але є такими успішними, як окремі одиниці, в чужому "дорослому" суспільстві. Селяни, що через неймовірну бідність рушили з Галичини за океан, змогли "доробитися" там до власних фірм, заводів та підприємств. Новітні заробітчани, що п'ятнадцять років тому з однією валізкою в руці і 50 доларами у гаманці вирушили до Іспанії і Португалії, стали власниками невеликих будівельних фірм, можуть дозволити собі добрий відпочинок і оплатити навчання своїм дітям в університетах. І все це тому, що в суспільстві, яким керують дорослі люди, існують чіткі рамки компетентності та відповідальності.

Розвал Радянського Союзу українці сприйняли не як шанс побудувати свою нову, вільну і демократичну державу, а як нагоду пожити в умовах повної свободи без будь-яких обмежень держави. Оголосивши СРСР імперією, а його владу злочинною, українці заходилися по-дитячому господарювати у своїй країні. Не хотів би наразитися на звинувачення в симпатіях до СРСР, я їх не маю, але з його розвалом склалася ситуація, коли батьки померли, а діти, оцінивши свій спадок, виявили, що технічні потужності, які їм дісталися, не йдуть в жодне порівняння з тими, якими володіють інші люди. Замість того, щоб не винаходити заново колесо, а взяти собі за зразок існуючі стабільні моделі, вони заходилися по-своєму порядкувати, довівши всі інститути державної влади до бутафорного рівня.

Відомо, що дітям мало властиве почуття відповідальності, особливо за інших. Тому незалежна Україна легко зняла із себе всі зобов'язання в царині соціальних гарантій і залишила своїх громадян виживати на власний страх і ризик. А для того, щоб вони не змогли опам'ятатися і зосередитися на вирішенні нагальних економічних та соціальних проблем, у суспільство постійно підкидали суперечливі історичні та мовно-культурні теми.

Утверджувалася думка, що без єдино правильної історії, повного домінування української мови на всій території та без рустикальної компоненти в основі національної культури Україна не відбудеться. Під цей ритуальний передзвін брязкалець дорослим дядям і тьотям вдалося розтягнути усе сирітське майно і пустити нещасних з торбами по світу. Час до часу, особливо напередодні виборів, суспільству нав'язували резонансні історичні теми, і правління злодійкуватих родичів продовжувалося. Історія виявилася найбільш мобілізуючим чинником, просто безпрограшним засобом, у боротьбі за утримання влади.

Гра у піддавки

З часом виявилося, що насправді радянські батьки не померли і нікуди не ділися. Вони реінкарнувалися в нову державну і економічну еліту. В Україні запанувала олігархічна система. Доля цілої країни опиналася в руках кількох десятків цинічних і казково багатих людей. Єдине, що могло порятувати українців, – це внутрішні антагонізми між кланами багатіїв. Проте не так сталося як гадалося. Почалася гра не на життя, а на смерть між російськими та українськими олігархами. В Росії, завдяки велетенським природнім ресурсам, відбулося зрощення державної влади і великого капіталу. Коли це остаточно оформилося, Росія різко змінила політику щодо України. В хід пішли не тільки енергетичний шантаж, але й тотальний ідеологічний наступ під виглядом формування єдиного погляду на наше спільне історичне минуле та протягування ідей "русского міра".

За допомогою чітких маркерів, таких як "Велика вітчизняна війна" і "перемога над нацизмом", Росія почала ознаковувати "свою" територію. Виявилося, що за роки незалежності українцям вдалося з горем навпіл, але все-таки відійти значною мірою від радянського історичного канону. Однак новий український історичний канон не відзначався особливою якістю і поступовістю. Характерними його ознаками були антирадянськість та націоналізм зразка 30-40-х років ХХ ст.

Історична політика найбільш проукраїнського українського президента Віктора Ющенка була по-дитячому наївною і в окремих випадках навіть нечесною щодо майбутніх поколінь українців. Віктор Ющенко, як справжній національний неофіт, вважав, що історію можна переписати президентськими указами та декретами. Йому здавалося, що коли світ дізнається про трагічну долю українців, то відразу їх полюбить і прийме у своє благополучне коло. Звісно, постійне наголошування на антирадянській складовій нового українського історичного концепту не могло не призвести до серйозного напруження у відносинах з Росією, яка саме заходилася відбудовувати нову імперію. Політика пам'яті Віктора Ющенка не могла пройти безконфліктно і для самого українського суспільства. Вона дедалі більше розколювала його і до всього робила легкою поживою для різноманітних політтехнологічних маніпуляцій.

Така політика не могла довго толеруватися найближчими сусідами України. Глорифікація Української військової організації, Організації українських націоналістів, яких поляки вважають злочинними і терористичними, не сприяли налагодженню добросусідських відносин із найближчою державою- членом Євросоюзу. Не допомогла навіть спільність поглядів президентів Качинського і Ющенка щодо путінської Росії. З боку Польщі залунали голоси протесту проти присвоєння звання героїв України Степанові Бандері та Романові Шухевичу, та й взагалі проти глорифікації Української повстанської армії, причетної до етнічних чисток поляків на Волині влітку 1943 року. Українці ж не втомлювалися повторювати, що у них – своя правда, свої герої, і не сусідам втручатися у їхню внутрішню політику.

Ось тут знову виявилося дитяче нерозуміння українцями сучасного світу. Довгий час їм вдавалося "не помічати", що в сучасному цивілізованому світі існують чіткі константи. Сучасний світ вважає абсолютним злом нацизм, фашизм, Третій Райх, СС, Вермахт та злочини проти людяності під час Другої світової війни. Ці речі не підлягають дискусіям, серед них не прийнято шукати якихось позитивних винятків. Саме тому ніхто із відповідальних європейців не зрозуміє "дитячі" вибрики західних українців, які вони постійно викидають "у себе вдома" на "своїй Богом даній землі".

Мова йде про глорифікацію Дивізії СС Галичина, встановлення пам'ятників, меморіальних таблиць, називання вулиць. Жоден відповідальний німецький політик не зрозуміє, як то можна в наш час посмертно нагороджувати найвищим орденом держави гауптмана Вермахту. При цьому знову ж таки по-дитячому вдавати, що ми його нагородили не за те, що він служив у Вермахті і пацифікував цивільне населення Білорусі, а за те, що потім був командиром УПА.

Як правило, проводячи таку нерозумну коммеморативну політику, її ініціатори пробують приховати окремі абревіатури, перекладати українською усталені німецькі назви. Це більше нагадує дитячу гру у хованки, ніж відповідальні дії зрілої людини. Непомітне опускання абревіатури "СС" у назві Дивізії "Галичина" суті не міняє. Як не змінює змісту і переклад назви батальйону "Нахтігаль" українським словом "Соловій". Ніхто в світі не слухатиме дитячого белькотіння, що наша СС – це не зовсім та СС, де служили арійці, а трохи інша. Так само ніхто не зрозуміє, для чого це все робиться. Для того, щоб вшанувати пам'ять молодих людей, які через безвихідь, не маючи великої надії на майбутнє, все ж вирішили взяти до рук зброю і сподівалися, що станеться диво, і ситуація зміниться на їхню користь? Так, але тут достатньо тихої пам'яті, але не треба бравурних фанфар і державного прославляння.

І ще два аспекти хотілося б заторкнути у цій статті. Перший стосується різниці вшанування пам'яті полеглих на громадському і державному рівнях. Одна справа, коли Студентське братство наприкінці 80-х років ХХ століття вирішило впорядкувати поле на Брідщині, де відбувся бій між Дивізією СС Галичина і Червоною Армією, а зовсім інша – коли на державному рівні створюються помпезні пантеони нехай навіть українським, але есесівцям. Одна справа вшановувати як національних героїв воїнів УПА, які боролися за самостійну Україну, і зовсім інша – ставити пам'ятник у Рівному Климові Савуру, особі відповідальній за здійснення польських етнічних чисток на Волині. Переводячи всі ці акції на рівень державної історичної політики, треба пам'ятати про відповідальність за свої дії.

Другий аспект стосується новітньої тенденції в німецькій історичній політиці. Віднедавна експерти стали помічати, що німці втомилися самотужки нести тягар відповідальності за злочини нацизму. То там, то сям почали з'являтися публікації та кінопродукція, де німці сигналізують світові, що у цій ганебній справі вони не були самотніми, а мали вірних помічників. Такими помічниками дедалі частіше вони називають українців. Мовляв, без допомоги українців німцям було б аж ніяк не впоратися з таким об'ємом "роботи". А що ж на це все українці? Правильно, обурюються. Українцям не подобається образ звірюки-поліцая у фільмі "Наші матері, наші батьки". На різного роду форумах і в соціальних мережах відбуваються запеклі дискусії, де наводяться вагомі аргументи, що злочинну нацистську систему на наші землі принесли німці, що всім заправляла нацистська ідеологічна система, а українці тільки з міркувань виживання погоджувалися йти на службу.

У всі ці аргументи можна було б повірити, якщо б наша сучасна реальність не заперечувала сказаного. Ні для кого не є таємницею, що колишня СНПУ (тепер ВО "Свобода") у зовнішній атрибутиці взорувалася на НСДАП. Так само не треба занурюватися у спеціальну літературу, щоб побачити прямі аналогії в проведенні "Свята героїв" з нацистськими парадами Третього Райху. Смолоскипна хода на честь Героїв Крут у Львові, а тепер і в Києві, може послужити прекрасною картинкою для ілюстрації схожих походів у нацистській Німеччині. І вершиною цієї "історичної політики" є так зване Свято вишиванок. Насправді ж це парад під нацистськими рунами на честь дивізії СС "Галичина". Молоді люди крокують під нацистською символікою із зображеними на банерах портретами есесівських офіцерів і скандують "Галичина – дивізія героїв" і "Слава нації! Смерть ворогам!" Залишається лише спитатися, а хто ж ті вороги? Чи не могли б організатори параду якось чіткіше окреслити їхнє коло? А то нацистська символіка і саме формування, яке вшановують, якось однозначно асоціюються з Третім Райхом.

Не відстають і міські ради трьох галицьких областей, які наввипередки спішать оголосити 8 травня днем скорботи за загиблими у Другій світовій війні. Знову ж таки напрошується аналогія з Німеччиною. Бо весь світ 8 травня святкує перемогу над нацизмом, а тільки ті, хто був на боці націонал-соціалізму, – день пам'яті. То що хочуть цим сказати міські ради, де більшість має ВО "Свобода"? Що Україна була сателітом нацистської Німеччини?  Звісно, ми маємо повністю відійти від святкування сталінського дня перемоги, але ж не запихати голову у зашморг нацистських злочинців.

І все-таки дивними є ті "дитячі" ігри сучасних українських радикальних націоналістів. З одного боку, їх можна зрозуміти: вони прагнуть прийти до влади і використовують всю цю історичну бутафорію, щоб мобілізувати електорат. З другого боку, виникає питання: а що ж це за електорат, якому можна догодити тільки вшануванням дивізій СС, формувань Вермахту і використанням нацистської символіки? Поки що це все скидається на таку собі безвідповідальну гру у піддавки, від якої всім є користь. Німцям є з ким поділитися відповідальністю за злочини, а росіяни отримують прекрасне поле для боротьби з нацизмом. Процес триває.

Джерело: ZAXID.NET

Автор: Василь Расевич