Більшовики та їх прихильники
завжди боялися історичної правди і від створення своєї партії та по-сьогодні,
фальсифікація була їхньою повсякденною діяльністю. На жаль, на Україні вони ще
мають підтримку певних кіл, особливо серед російських шовіністів і їм подібних.
Спільні їхні дії скеровані у єдине русло – загнати назад Україну у тінь
російського імперіалізму, а тому вони вдаються до різних маніпуляцій, перш за
все з історією України, вип’ячуючи знову своїх кривавих, нафталінових діячів,
стараючись очорнити наших національних героїв, що боролися за свободу свого
народу.
Нещодавно з матеріалів по
вивченню історії України ЗНО було вилучено велику кількість персоналій, понять,
тверджень, що чітко висвітлювали історію України, а натомість знову появилися
цілі штамби змаргінізованої радянської
історії. Те саме сталося і в програмах з української літератури та історії
України. Панове добродії з шовіністичним і червонуватим піднебінням знову
кличуть нас гойдатися у спільній колисці «трьох братніх народів». Активно
формується симбіоз радянської та російської історії. Без докорів сумління,
автори повикидали імена українських патріотів, письменників, нашої національної
еліти, що боролися і, у більшості випадків, віддали своє життя за українську
національну ідею. Фальш концепції очевидна.
Нашою метою не є аналіз всієї
програми, а лиш оцінка деяких радянських діячів, що внесені у цю програму, і
абітурієнти мусять знати про криваву діяльність більшовицьких лідерів на нашій
Україні.
Нині мова піде про Георгія
П’ятакова і його найближчого оточення. Ми вже писали про таких антигероїв, як
Щорс, Боженко, Автонов-Овсієнко, Котовський і Ко, тобто про «революційний
ленінсько-сталінський бомонд», що старанно плюндрував Україну.
У невеликій статті неможливо дати
характеристику усім «легендарним» більшовикам на Україні, які краще б були
героями голлівудських «страшилок», бо такими вони були всі без будь-якого
винятку! Наші офіційні історики, як і їхні російські колеги і надалі, вперто
замовчують фактаж документів. І навіть не основних, які ще сховані в російських
«спецхранах».
Отже, наші випускники мають добре
знати про Георгія П’ятакова. Мають знати, але тільки правду, а не підфарбовану
радянським агітпропом фальшивку, яку їм пропонують. Цікаво, як на П’ятакова
реагують сталіністи, адже до початку 50-х років, він був «найлютішим ворогом
радянського народу». А тепер герой! Щось
не вписується це ім’я в гранітно-бетонну ідеологію більшовизму.
Георгій П’ятаков, не українець за
походженням, очолював високі радянські посади на Україні, утверджуючи
найзлочиннішу ідеологію і практику на нашій Богом благословенній землі. В
порівнянні з іншими більшовицькими високими анальфабетами, Г.П’ятаков походив з
дуже багатої родини цукрозаводчиків і здобув досить ґрунтовну освіту.
Його мама була дочкою крупного
підприємця О.Мусатова, а батько Леонід П’ятаков був директором Мар’їнського
цукрового заводу в Київській губернії. Отже, пролетарським духом в родині і не
пахло. Спочатку юного студента потягнуло в ряди анархістів, брат його Михайло –
став кадетом, натомість інший брат
Леонід став революціонером-більшовиком.
В 1910 р. П’ятаков стає членом
РСДРП(б), але часто, до його честі, не завжди і у всьому, погоджувався з
доктринерством Лєніна. В ході революційної боротьби закохується в полум’яну
революціонерку Євгенію Бош і вони починають жити спільно, без офіційного шлюбу.
Уже в роки радянської влади істерична і твердолоба Євгенія розмовляла на
Україні та в Пензенській губернії з селянами наганом. Це був типовий стиль усіх
більшовицьких лідерів на Україні. Євгенія Бош – не виняток. Були з ними у
близьких стосунках ще два криваві кати українського народу – Юрій Коцюбинський
та Віталій Примаков, який пізніше писав доноси на П’ятакова «батькові всіх
народів» – Сталіну. П’ятаков, очевидно, не міг витримати істеричний характер
Євгенії і вони розійшлися. В 1925 р., будучи переконаною атеїсткою і страждаючи
від важкої хвороби, вона застрелилася.
Г.П’ятаков втік з каторги і через
Японію та США прибув у Швейцарію, де зійшовся з Леніним і вкупі вони починають
видавати журнал «Коммунист», але не довго трималася їхня співпраця. В дуже
багатьох питаннях П’ятаков не підтримує Леніна.
Після Лютневої революції 1917
року, П’ятаков прибуває на Україну і очолює Київський комітет РСДРП(б) та
Київську раду робітничих та солдатських депутатів, а ще й на додачу –
Військово-революційний комітет, тобто він був прямо причетний до встановлення
більшовицького режиму на Україні і загибелі молодої української держави. За
поглядами П’ятаков стояв ближче до Л.Троцького і його ж методами він діє на
Україні. Особливо гостро критикував він позицію Леніна щодо умов підписання
Берестейського миру.
Далі П’ятаков воює у складі
Червоного козацтва під керівництвом
Примакова, що було в Україні більшовицькою п’ятою колоною! Дегенерати типу Щорса, Боженка та інших
червоних командирів, що напали на повсталу Україну, справно виконували волю
Москви, позначаючи кров’ю робітників та селян свій шлях на Київ.
На І-му з’їзді КП(б)У, що
проходив у Москві під диригуванням
«старших товаришів» П’ятаков стає секретарем ЦК КП(б)У. З того часу, він
з особливою люттю утверджує більшовицьку владу на Україні, викачуючи
садистськими методами хліб, в українських селян і одночасно дає вказівку
жорстоко придушити виступ лівих есерів. Невдовзі, П’ятаков, разом з найбільшими
катами України – Сталіним, Затонським та Антоновим-Овсієнком входить до складу
Української революційної ради.
Про їх методи керівництва на
Україні читач легко догадується. Кілька місяців П’ятаков очолював радянський
уряд України і зі всією енергією лівого комуніста утверджував на нашій землі
комуни та радгоспи – найбільш одіозні форми більшовицького господарювання в
українських селах. В 1919 р. цей більшовик очолює Надзвичайний військовий
трибунал, а також стає членом Революційної ради 13-ї армії і комісаром 42
дивізії, що творили радянські «чрезвичайки» на Україні – уже написано чимало.
Сотні тисяч українських селян, робітників, інтелігенції та священиків було
розстріляно в застінках ЧК. Але найжахливішим періодом у житті цього «діяча»
був час, коли цей садист очолював «надзвичайну трійку» в Криму.
Читачам відомо, що там в 1920 р.
загинуло від рук Була Куна та екзальтованої і сексуально стурбованої Рози
Землячки та від чекістів, якими вони керували, понад 120 тис. російських
солдатів та офіцерів Білої армії. Половину з них «соколи» П’ятакова втопили у
Чорному морі. Очевидно «доблесний» П’ятаков за це і отримав орден червоного
прапора.
Війна закінчувалася. Україна була
покорена найжорстокішими методами. Г.П’ятакова переводять на
господарсько-фінансову роботу. Не все гладко йшло у цього революціонера і тоді
йому на допомогу приходила оковита, до якої він все більше прилучався. Його
погляди в партійному русі змінювалися у відповідності до того, хто виходить
переможцем. Спочатку він активно підтримував Троцького, а після його
депортації, перебіг на позиції Сталіна. Саме він активно підтримує ідею Сталіна
про форсоване проведення першої п’ятирічки, але Сталін, який у цей час уже
позбувся головних суперників, починає активно ліквідовувати троцькістів і
надуманих опозиціонерів.
В 1936 р. чекісти заарештували
другу дружину П’ятакова – Людмилу Дитятєву і за «контрреволюційну діяльність»
вона через рік була розстріляна. Пізніше були знищені і Ю.Коцюбинський,
В.Примаков та інші приятелі П’ятакова. Гієни з’їдали гієн.
І ось прийшла черга і за самим
П’ятаковим. В 1936 р. його виключили з рядів ВКП(б) і невдовзі заарештували за
вказівкою Сталіна. Ще раніше проти нього виступив ще один кат України – Серго
Орджонікідзе, який уславився на Україні жорстоким вилученням хліба та
екзекуціями селян. За вказівкою Сталіна були знищені кати України першої
величини – Антонов-Овсієнко, Затонський, Якір, Бела Кун, ще раніше Котовський
та інші.
Проходив Георгій П’ятаков по
звинуваченню в активній участі у «Паралельному антирадянському Троцькістському
центрі», у справі відірвати Україну від СРСР. Повний абсурд, але не для
Сталіна. 30 січня 1937 р. Військова колегія Верховного суду СРСР. Засудили
П’ятакова до розстрілу. Не допомогли і вірнопіддані заяви, і прохання особисто
розстріляти свою колишню дружину та інших «ворогів народу». І це на 47 році
життя. До смерті Сталіна П’ятаков був одним із головних «ворогів народу».
М.Щорс, Ю.Коцюбинський,
Г.Котовський та інші були чи не найбільшими карателями в часі придушення наших
національно-визвольних змагань. Нині імена цієї кривавої когорти нам пропонують
вивчати при вступі до вищих навчальних закладів України, але в радянській
інтерпретації.
Ігор ФЕДИК
Немає коментарів:
Дописати коментар