Мiж участю в масових акцiях
протесту i якiстю життя є прямий зв'язок
...Європейцi звикли добиватися
свого. У них можна цього повчитися. У новинах тiльки й чути про те, що польскi
правоохоронцi та пожежники через страйк отримали п'ятивiдсоткову iндексацiю
зарплати, нiмецькi водiї добилися полiпшення умов працi, чеськi студенти
отримали пiльги на навчання, румунськi манiфестанти вiдправили у вiдставку
кiлькох мiнiстрiв, iспанцi фактично зупинили країну, вимагаючи вiд влади
ефективнiших методiв подолання безробiття...
А як вони це все отримують?
Сидячи на диванах чи обурюючись на кухнi за пивом? А дзуськи! Якщо їм щось не
подобається, вони гуртуються i йдуть на вулицi протестувати.
А що у нас? Життя заможне i
достойне для всiх громадян?
Чому ж середньостатистичнi
європейцi, хоча й суттєво багатшi за нас, але не соромляться виходити на
вулицi, щоб заявити про свої права? I чому ми, українцi, волiємо протестувати
лише на своїх кухнях?
Про це ми сьогоднi ведемо мову iз
вiдомим правозахисником Семеном Глузманом, українським полiтологом Вiктором
Небоженком та польським полiтекспертом Войцехом Мiрчинським.
- Європейцi вважають, що боротися
за свої права -- це святий обов'язок кожного громадянина, ознака самоповаги. В
українських громадян немає обов'язкiв, чи вони не європейцi?
С. Глузман: - Колись у європейцiв
з'явився вислiв: "Хвора людина Європи". Тодi вiн стосувався
Османської iмперiї, нинi так говорять про Україну. I кажуть так про нас тому,
що ми занадто пасивнi у вiдстоюваннi своїх прав.
Протест -- це нормальна реакцiя
нормального громадянина на байдужiсть чи погане ставлення до нього з боку
влади. Тому протести в нашiй ситуацiї, коли у нас недорозвинена демократiя,
коли немає громадянського суспiльства, вкрай потрiбнi. У країнах, де влада
боїться виборця, вона його завжди намагається почути, тому там протести
зводяться до мiнiмуму. В Українi ж усе навпаки, тут виборець бiльше боїться
влади. Але це лише до слушного часу. Коли українцi остаточно переборють у собi
страх перед владою (а це може статися дуже швидко), масових протестiв не
уникнути.
В. Мiрчинський: -- Протестувати
повинен кожен, хто вважає себе ущемленим владою, але при цьому не втратив
самоповаги. Уся iсторiя Європи -- це суцiльнi протести. Але власне ця невпинна
боротьба суспiльств за свої права
i створила конгломерат держав, якi тепер називають колискою демократiї.
Так, свого часу у Європi
пролилося чимало кровi, її постiйно лихоманило у революцiях, але в результатi
сьогоднi у вiльних країнах живуть вiльнi люди. Вони навчилися виборювати свої
демократичнi та соцiальнi права, якi тепер у них складно вiдiбрати будь-кому. А
якщо хтось на них
зазiхатиме, то i нинi європейцi
готовi у будь-яку мить зiбратись у мiльйони, аби захистити свiй спосiб життя. У
цьому можна переконатися, спостерiгаючи за щоденними новинами.
Що ж стосується України, то
проблема в тому, що у вас немає елiти, вiдповiдальної за протести, готової
правильно сформулювати цiлi. У Європi все значно чiткiше: там за шiстсот рокiв
вибудувалася дуже жорстка система вiдповiдальностi. Якщо європейцi виходять на
акцiї протесту, то вони чiтко знають, хто винен у їхнiх життєвих негараздах --
мiнiстр економiки, мер мiста, полiцiя тощо.
А у вас люди не знають, проти
кого їм бунтувати. Проти свого губернатора, проти Чечетова? А може, проти
Азарова? Як на мене, то зараз формується полiтична вiдповiдальнiсть однiєї
людини за все, що вiдбувається в Українi - Вiктора Януковича. Вiн сам потрапив
у цю пастку персональної вiдповiдальностi. Її, до речi багато рокiв вдавалося
уникати спершу Кучмi, а потiм Ющенковi, який i досi вважає, що нi в чому не
винен, окрiм, можливо, поганої погоди.
В. Небоженко: - Саме тому нашi
протести суттєво вiдрiзнятимуться вiд європейських, бо на Заходi добре
органiзованi профспiлки, якi мають величезний досвiд протестного руху. У нас же
тривалий час не було своєї держави, тому з загальної маси не видiлялись
українцi, готовi до жорстких публiчних конфлiктiв. Такi люди з'явилися в 1991
роцi, але вже у 1996-му вони зникли. Поколiння
В'ячеслава Чорновола розчинилось
i асимiлювалось у реалiях української полiтики. Вiдтак у нас повнiстю вiдсутнi
лiдерськi групи. Нашi нинiшнi опозицiонери, умовно кажучи, протестують лише
до обiду, а пiсля обiду сидять у
ресторанах разом iз олiгархами чи чиновниками з Адмiнiстрацiї президента.
- Однак українцi все ж уважають
себе європейцями. Чому ж вони поки що намагаються уникати масових протестiв?
С. Глузман: - У Європi, як слушно
зауважив пан Небоженко, є стiйкi iнститути, якi називаються професiйними
спiлками. Це не нашi профспiлки. У нас їх понад пiвсотнi, але за радянською
традицiєю вони завжди годувалися
з рук влади i є її фактичним продовженням.
А ще пiсля 2004 року українець
iнстинктивно боїться, що плодами його протестiв скористається хто завгодно,
тiльки не вiн сам. Хтось, хто особливо i не бунтуватиме, але отримає якiсь
"жирнi" посади у владi, хтось наживе якiсь маєтки... Тобто ми
пiдсвiдомо не бажаємо повторення наслiдкiв
Помаранчевої революцiї, пiд час
якої українцi так блискуче пiднялись на очах у всього свiту, а потiм нова влада
лише за один рiк бездарно розстринькала увесь потенцiал народного пiдйому.
В. Небоженко: -- Тому майбутнi
протести у нас вiдбуватимуться хвилеподiбно: сьогоднi вийдуть школярi, завтра
студенти, пiслязавтра залiзничники, за ними невдоволенi вчителi українських
шкiл, потiм пенсiонери,
афганцi... I на якомусь iз цих етапiв обов'язково вiдбудеться радикалiзацiя i
влади, i мiтингувальникiв. Хтось прорветься до Адмiнiстрацiї президента, чи до
Кабмiну, хтось iз молодi пiде з квiтами до Межигiр'я i когось при цьому поб'є
донецький чи кримський "Беркут". Все.
Вiдбудеться миттєве перекидання
бунтiвного вогню на широкi маси.
Народ спитає: за що ви, примiром,
побили чи, не приведи Боже, убили молодих людей? За те, що вони у вишиванках
прийшли пiд Верховну Раду? I вийде так, що ще три години тому люди
сперечалися про абсолютно
теоретичнi речi, i тут раптом почали будувати барикади.
До речi, Янукович, вiдчувши
реалiстичнiсть такого сценарiю, розумiє, що доведеться вiдповiдати саме йому. А
тому нинi вiн вiдчайдушно шукає такого собi полковника, який би взяв на себе
вiдповiдальнiсть за iмовiрнi
майбутнi репресiї проти мирних демонстрантiв. Але знайти вiн його наразi не
може. Так, у нас люди полохливi, важко йдуть на протести, але й у нинiшнiй
владi
практично немає охочих її
захищати. Пригадую 19 серпня 1991 року. Я тодi працював головним консультатнтом
у Верховнiй Радi i на власнi очi бачив, як у вiдчаї металися тодiшнi силовi
мiнiстри, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за наслiдки народних
виступiв. Щось подiбне можна спостерiгати в нас уже зараз.
Це знаменитий парадокс та дилема
будь-якої тоталiтарної держави: хто вiзьме на себе вiдповiдальнiсть за
розв'язку? Питання, яке дедалi гострiше поставатиме для влади протягом
найближчих двох рокiв.
В. Мiрчинський: -- Так, дуже
наближеними до нинiшньої ситуацiї в Українi були протести у Францiї в травнi
1968 року. Там усе почалося з реформи вищої школи, коли влада хотiла перенести
центральний унiверситет iз Парижа
на периферiю. Студенти та молодь почали протестувати, полiцiя ж повелася доволi
агресивно. Вiдтак до студентiв приєдналися маргiнальнi групи, якi
протестували вже проти дiй
полiцiї. Згодом пiдключилась iнтелiгенцiя. В результатi на вулицi вийшло понад
600 тисяч людей! I це при тому, що нiхто з полiтикiв цю акцiю не готував.
Її вiд початку i до кiнця провели
"низи". Але французька влада капiтулювала.
- Якою могла б бути роль
української опозицiї у разi виникнення масових протестiв?
В. Небоженко: -- Нинiшня опозицiя
щезне так само, як i нинiшня влада. Це все тi самi люди. Рiзниця мiж ними
тiльки в тому, що однi тимчасово при владi, а iншi без неї, i апелюють до
українського протесту. Але насправдi нi однi, нi iншi не знають, що робити з
Україною i тими, хто вiддали їм свої голоси. Тому опозицiя у теперiшньому
виглядi тут не допоможе.
Справжня опозицiя у Європi завжди
спиралася на вуличний протест. Але не наша. Нашi опозицiонери - люди у
вишуканих костюмах, на дорогих авто, якi п'ють пиво у пабах iз депутатами вiд
Партiї регiонiв. Вони нiколи не пiдуть до простих людей. Власне цей гiгантський
розрив мiж респектабельною та елiтною парламентською опозицiєю i опозицiєю
вуличною -- головний
дiагноз України. Так, у влади
немає пiдтримки, але немає справжньої пiдтримки i в парламентської опозицiї. А
тому щирий протест неодмiнно почнеться з низiв.
С. Глузман: -- Важко не
погодитись. Як на мене, то в нас узагалi немає опозицiї в класичному розумiннi.
У нас є декiлька кланiв, якi постiно дiлять мiж собою нас та наше майно. Тому,
якщо
остаточна радикалiзацiя
суспiльства все ж вiдбудеться, то краще, аби протести вiдбувалися без участi
нашої псевдоопозицiї. Бо вона все зруйнує, як це зробила пiсля Помаранчевої
революцiї. Але цього разу їй уже не пробачать: гарячi голови можуть узяти на
вила як владу, так i нинiшнiх опозицiонерiв. Тому я не радив би їм лiзти у
протестний котел хоча б з огляду на їхню ж особисту безпеку.
А. Мiрчинський: -- Коли два роки
тому в Iталiї та Англiї уряди оголосили про намiр скоротити фiнансування
державної освiти, то на вулицi вийшли сотнi тисяч студентiв, старшокласникiв,
лiцеїстiв. Вони заблокували сили
охорони правопорядку, паралiзували рух транспорту в Римi та Лондонi i навiть
узяли в облогу два залiзничнi вокзали. Цi акцiї не готувала полiтична опозицiя,
вони виникли як здорова реакцiя на ущемлення прав громадян. I влада змушена
була поступитися.
Хвиля страйкiв i демонстрацiй
також прокотилася минулорiч у двадцяти трьох європейських країнах, де люди
протестували проти жорсткої фiнансвої полiтики уряду. Були скасованi сотнi авiарейсiв,
шкiльнi заняття, не працювали державнi установи. Бiльшiсть цих акцiй також
проходила без втручання полiтичної опозицiї.
Тобто зрiле суспiльство навчилося
самоорганiзовуватись, воно не звикло чекати, коли його проблеми вирiшать
полiтики та чиновники, i не цурається iти на жорсткi протести тодi, коли цього
вимагають обставини. Я думаю, що й українська спiльнота прийде невдовзi до
такого розумiння. А протести очолять новi, негламурнi лiдери.
Юрiй ГРИЦИК
Немає коментарів:
Дописати коментар