Волинський рецидив

Схоже, що відзначення 70-х роковин Волинської трагедії стане каменем спотикання не тільки у традиційно дружніх взаєминах України і Польщі, але й внесе сум’яття у політичне життя українського суспільства.

Тут доцільно згадати, як Україна і Польща готувалися, а згодом відзначили 60-ту річницю цієї сумної дати і поміркувати про те, чи зробили обидві сторони з цього належні висновки.

Десять років тому діалог між Україною і Польщею щодо оцінки подій на Волині у 1943 році був складним, подекуди напруженим, але усе ж завершився ухваленням спільних документів: президенти двох країн, а також парламенти України і Польщі схвалили відповідні звернення.

Вони, з одного боку, не принижували національної гідності українського і польського народів, а з другого – давали надію, що Волинська трагедія більше ніколи не буде стояти на заваді нашому спільному поступові до утвердження національних, по-справжньому європейських і демократичних держав.

Але не так сталося, як гадалося?

Уже відзначення 65-х роковин "Волинської різанини" у Польщі дали підстави для сумнівів: чи не перетворяться підписані Леонідом Кучмою і Олександром Кваснєвським документи у звичайні папірці.

Впродовж останніх десяти років у Польщі фактично не вщухала дискусія з приводу доцільності підписання "компромісних" звернень, а окремі політичні кола використали їх з метою, яка протилежна їхньому змісту.

Так, у Польщі знову "ожили" так звані кресові організації, які заявляють про "геноцид польського народу", вимагають "вибачень" від української влади за події 1943 року на Волині.

Витягуються із шухляд нафталінові мапи, які б мали переконати польську громадськість про "історичну приналеженість Галичини і Волині" до "Великої Польщі".

Ситуація значно загострилася у контексті підготовки до відзначення 70-х роковин Волинської трагедії. Зокрема у Польщі "волинська тематика", яка донедавна в основному була пріоритетом у діяльності деяких політичних партій і громадських організацій, відтепер перенеслася у владні кабінети.

Так, 6 грудня минулого року головою Сейму Польщі Копач було схвалено постанову про прийняття парламентом подання щодо створення "Комітету громадянської законодавчої ініціативи з встановлення 11 липня "Днем пам’яті мучеництва кресов’ян".

Діяльність цього "Комітету" ставить за мету "затвердити у свідомості польських громадян провини українського народу за трагедію "Східних кресів" ["східна окраїна" - офіційна польська назва територій сучасних України, Литви й Білорусі, які в 1920-1939 рр. входили у склад тодішньої Польщі - ІП], а також добитися "правового закріплення причетності ОУН і УПА до злочинів з ознаками геноциду проти поляків на "Східних кресах".

У даному випадку йдеться про оцінку поляками подій, пов’язаних із "Волинською трагедією" у 1943 році.

Це тільки один із епізодів, який характеризує, м’яко кажучи, неоднозначну ситуацію, що склалася у Польщі.

Як не дивно, але в Україні першими вдарили у дзвін не політики, а Церква.

Зокрема Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви оприлюднив звернення "до вірних та всіх людей доброї волі з приводу 70-тих роковин Волинської трагедії".

Лейтмотив його зводиться, фактично, до нагадування про ухвалені раніше рішення та наголошується про необхідність "продовжувати справу примирення двох братніх народів – польського й українського – задля взаємного прощення в ім’я справедливості".

Якщо звернення УГКЦ витримано у дусі християнської любові, то заяви і висловлювання окремих громадських діячів в Україні свідчать скоріше не про адекватне сприйняття того, що відбувається сьогодні у Польщі, а про задавнену українську хворобу, яку Євген Маланюк назвав "малоросійством".

Скажімо, якщо вважати симетричною мазохістську заяву Тараса Возняка, що "на Волині 1943 року нами, українцями, була вчинена різанина, і продовжилася вона на Галичині", то це означає не тільки закрити очі на об’єктивні історичні факти, які ілюструють протилежну ситуацію, а й перестати поважати себе і минуле свого народу.

Вважаю, що майже 10 років тому українське суспільство вже знайшло алгоритм оцінки трагедії, що відбулася на Волині у 1943 році.

Під час Другої світової війни формування української самооборони на Волині, а згодом військові з'єднання ОУН і УПА вели збройну боротьбу проти усіх окупантів з єдиною метою – відновлення Української держави на українських етнічних територіях. А отже це була священна і законна боротьба.

Україна не може сприйняти позицію окремих польських державних і політичних діячів, які формують образ ОУН і УПА як сили, що начебто проводила "етнічні чистки".

В дійсності ж українці вели справедливу визвольну боротьбу на своїй землі, а подібні заяви з польського боку не мають під собою жодного історичного, правового і політичного підґрунтя, а лише ускладнюють і без того не простий діалог стосовно Волинських подій та можуть суттєво погіршити взаємини між двома країнами.

Окремо слід наголосити на так званій проблемі взаємної відповідальності за події на Волині у 1943 році.

Сьогодні уряди України і Польщі не мають ані юридичного, ані морального права розглядати питання взаємної відповідальності, оскільки на той час Україна не мала своєї державності, а лише виборювала незалежність.

Натомість уряди двох країни мали б подбати про рівнозначне та гідне вшанування пам'яті жертв тих подій. Це і стане запорукою від неповторення Волинського рецидиву.

Богдан Червак, голова ОУН, для УП