Корумповані прокурори
роблять усе, аби в резонансній справі вивести з-під удару її фігурантів
...Справа на мільярд —
хрестоматійний приклад того, як у нашій країні можна стати мільярдером, не
маючи ні освіти, ні особливих талантів. Хіба крім одного — нахабності, яку
видно й без мікроскопа.
Понад два роки ми стежимо за цією
історією та її дiйовими особами. Хтось із них фігурує у ній прямо, хтось —
епізодично, як, наприклад, заступник генпрокурора України Ренат Кузьмін. Хтось
ще живий, хтось уже на тому світі.
Ця справа — найкраще пояснення
того, чому в цій країні так багато бідних і нещасних. І водночас — стільки
розкоші й блиску для окремо взятих.
Отже, ми вже знаємо, як
функціонувала одна з наймасштабніших корупційних схем, створених під дахом
Міністерства інфраструктури України. Ми знаємо, як група людей організувала
схему, завдяки якiй мільярди гривень з рахунків підприємств Укрзалізниці
спрямовували на рахунки такого собі ТзОВ “Корпорація “КРТ”, а звідси — на рахунки
підприємств-привидів.
Ці підприємства існували лише на
папері, у них не було ні штату працівників, ні виробничих потужностей, щоб
освоїти астрономічні суми, які надходили на їхнi рахунки. Вони нічого не
виробляли, а усі поставки були віртуальними. Фірми створювали лише для
відкриття рахунків у банках, звідки гроші знімали готівкою. Частина йшла на
фінансування політиків та партій, частина —корумпованим працівникам
правоохоронних органів та судів, а значна частина лягала безпосередньо у кишені
організаторів цієї невигадливої схеми.
Ми на підставі бездоганних
доказів прямо назвали людей, що організували цю схему: Костюк, Онищенко,
Дубневичі, Козинець, Гаранюк і ще з десяток людей, на яких були зареєстровані
фірми-привиди. Ми отримали неспростовні докази, які підтверджують, що
діяльність цієї групи покривали службовi особи в Генеральній прокуратурі та
Державній податковій службі.
Але що відбулося за ці два роки.
Спочатку було порушено кільканадцять кримінальних справ. Та у більшостi з них
усе закiнчилося доволі оригінально.
Одного з головних організаторів,
Онищенка, суд визнав тимчасово неосудним. Його передали... на піклування
дружині Леуській Світлані, колишній масажистці. Так, так, не смійтесь, людину,
яка, за матеріалами слідства, валiзами вивозила гроші, зняті з рахунків
фірм-привидів, не притягли до жодної відповідальності. Понад те, кримінальну
справу закриває прокурор районного рівня. “Підстав для перегляду за
нововиявленими обставинами не виявлено”, — пише прокурор В. Смітюх.
Цікаво, чи встиг дізнатися про це
рішення сам Онищенко, адже його на судовому засіданні не було. Найiмовiрнiша
причина — він мертвий. Але Генеральну прокуратуру доля Онищенка не хвилювала.
“Судове засідання проводилось без участі Онищенка С.М., оскільки участь особи у
справах цієї категорії не передбачена”.
Людину звинувачують у мільярдних
розкраданнях, потім легко звільняють від відповідальності — і все це без участі
підозрюваного в судовому засіданні? Припускаємо, що, наприклад, Юлі Тимошенко
про таке торжество правосуддя і прокурорської гуманності навіть мріяти не
варто. А чому? Відповідь очевидна — мафія живе за своїми правилами.
О’кей, скажете ви, а яка доля
спіткала директорів усіх отих фірм-привидів? Проти кожного з них була порушена
кримінальна справа, їх звинувачували у розкраданнях, несплаті податків на сотні
мільйонів гривень.
Усі — на волі.
Як напише нам заступник
генерального прокурора, відповідні кримінальні справи закриті на підставі
закону України про амністію, “їх звільнено від кримінальної відповідальності,
судові рішення набрали законної сили”. Юра Луценко теж може хіба позаздрити
людям, які на собі відчули усю силу прокурорської доброти та гуманність держави
щодо людей, які її, державу, обікрали на мільярди.
Ще один з організаторів схеми,
одіозний Дубневич, узагалі став... депутатом. Гроші зробили свою справу. “Він
сипав на виборах гроші, не рахуючи їх. У селах знаходив “смотрящих”, давав їм
зарплату під три тисячі гривень. Ці люди знаходили тих, хто готовий був
голосувати за гроші. Таким платили по двісті п’ятдесят — триста гривень. У
комісіях теж сиділи його люди від різних партій — і від Соскіна, і від
Королевської. Купив усіх”, — кажуть очевидці.
Найменше пощастило хіба головному
бухгалтеровi ТзОВ “Корпорація “КРТ” пані Гаранюк. Вона померла ранiше, ніж
відбулися головні події цієї корупційної драми.
Також ми з’ясували, що майже всi
пiдприємства-привиди, задiянi у схемi з вiдмивання коштiв, припинили iснування
— через суди, щоб не було проблем із податковою.
Втiм, доволi цiкаво склалася доля
пiдприємства, що безпосередньо отримувало кошти з пiдприємств Укрзалiзницi, —
ТзОВ “Корпорацiя “КРТ”. Ще у жовтнi минулого року його власники, одiознi
Дубневичi, запевняли, що це — чи не гор¬дiсть української промисловостi.
А вже у груднi, коли пiсля
публiкацiй в “Експресi” ряд кримiнальних проваджень вреш¬тi було поновлено,
позицiя власникiв цiєї компанiї рiзко змiнилася.
“У серединi грудня корпорацію
“Колійні ремонтні технології” продано. Імена нових власників — комерційна
таємниця. Єдине, що можу сказати: юридична адреса компанії — у Харкові. Я ж
хочу цiлковито присвятити себе політиці”, — заявив громадянин Дубневич. Ми
встановили прізвища усіх “нових власників”. Знайомтесь.
...Пiсля п’яти хвилин
безнастанного натискання на дзвiнок дверей до нас вийшов чоловiк вiком
приблизно 40 рокiв. Дешева куртка, одне око пiдбите, над другим свiжа рана.
Видно, його розбудили, чолов’яга був сонний, не орiєнтувався в часi. “Чого так
рано приходите?” — перепитав. Кажемо, що вже сьома вечора.
Чоловiк з пiдбитим оком iз сiрого
району Львова — це i є “новий власник”. Андрiй Грицак.
“Андрiй Миколайович Грицак?”
“Так”, — каже. Коли чує, що цiкавимося “Колiйними ремонтними технологiями”,
вдає, що поспiшає. “То правда, я був засновником, дав грошi. Були переговори.
Менi мiй юрист порекомендував”, — викручується.
Хто юрист? Новий власник
підприємства-“пральки” не пам’ятає прiзвища свого юриста. Тягнеться до
розбитого ока. Видно, болить.
“Ви займалися бiзнесом ра¬нiше?
Якщо так, то яким саме?” — допитуємось. “Так, займався, — чухрається. — Я був
гружчиком, потiм ще працював офiцiантом”, — вже жвавiше розповiдає. Вочевидь,
зрозу¬мiвши, що бовкнув зайве, “новий власник” “КРТ” втягує голову у плечi й
iде кудись.
Вийшла дружина. Питаємо, чи знає,
що правоохоронні органи займаються тим, що купив її чоловiк. Каже, що знає:
“Приходили вже”. Жiнцi незручно. Питаємо, де чоловiк працює. “На Лазаренка,
водiєм там чи то експедитором”, — нiтиться. — “Давно?” — “Рокiв з десять”, —
каже. “Це там, де Дубневичiв офiс?” — питаємо. Заперечувати немає сенсу.
Їдемо далі. Двоповерховий будинок
на Алмазнiй, у районі, де колись жив знаменитий рекетир Завіня. Виходить
чоловiк у трусах, лисуватий, рокiв 50. “Заєць Микола Вiкторович?” — питаємо.
“Заєць”, — каже. Почув про “КРТ”, сказав, що йому зле, i замкнув на замок
дверi.
Ще одна “нова власниця” — Оксана
Володимирiвна Крамар. За документами, живе у квартирі на вулицi Кулiша: 22
квадратнi метри без ванни та туалету. Вiкна заклеєно газетами кiнця 90-х рокiв.
Газети пожовкли. Дверi, якi фарбували ще за Сталiна, опечатано. Виявляється, це
жек опечатав квартиру нової власницi фiрми з мiльярдними оборудками — за борги.
“Чи могла заробити Оксана, щоб
купити велику фiрму”, —допитуємося. “Вона була симпатична ще як у школу ходила,
— усмiхаються сусiди. — Якби заробила, то знайшла б, чим борг за хату вiддати,
а то он бачите — запломбовано, печатка на дверях.
Четвертий “новий власник” — Тарас
Михайлович Пукаляка. Але його за адресою, вказаною у документах, нiхто не знає.
На дзвiнок також нiхто не вiдповiв.
“Там жiнка старша, хворiє, бiдна,
вона не вiдчинить вам дверi, боїться”, — кажуть су¬сiди.
Останнього з “нових власників”,
пана Бохенка, ми теж не знаходимо.
А можливо, за новою адресою, у
Харкові, все по-іншому? Може, корпорація “КРТ”, через яку перегнано мiльярди
людських коштів, за місцем нової прописки процвітає?
Їдемо у Харків. Вулиця
Тракторобудiвникiв, 140-Б, квартира 75. Бiднi райони Львова мають ще досить
респектабельний вигляд проти цього району Харкова. Будинок стоїть в одному з
непрестижних закуткiв мегаполiса. Колись тут дiста¬вали гуртожитки-квартири
ро¬бiтники заводiв, прибиральницi.
За документами, на п’ятому
поверсi, у квартирi 75, — офiс корпорацiї “КРТ”. Новий ди¬ректор — Радик Iван.
За дверима — мертва тиша. Дзвiнка
немає. Вирваний. Судячи з вигляду дверей, їх або вибивали, або тут був обшук i
дверi, як i у днiпро¬дзер¬жин¬ських бiзнес-партнерiв Дубневичiв, вирiзали —
автогеном.
“Тут рокiв чотири вже нiхто не
живе”, — кажуть сусiди. Радять звiдси йти, бо “хата недоб¬ру славу має”. “А
чого недобру? — питаємо. — Хто тут ранiше жив?” Кажуть, що старенькi. Де вони
тепер, нiхто не знає. Розповiдають, що нарi¬кань багато вiд жеку. “Там уже борг
за квартплату вищий, як цiна квартири”, — пояснюють.
“Що за люди її купили, на¬вiщо —
не знаємо”, — знизують плечима. Питаємо, чи знають, що тут фiрма велика? На нас
дивляться як на людей несповна розуму. “Дєточкi, ми все життя тут живемо —
фiрми зроду не було жодної”.
З’ясовуємо, що на адресу
Тракторобудiвникiв, 140-Б, квартира 75, зареєстровано... понад 40 фiрм. Яких
хоч! Вiд тих, що торгують нафтою, i аж до банкiв.
Скидається на те, що
правоохороннi органи у найближчі місяці мають над чим попрацювати. Звісно, якщо
є таке бажання.
Так, декілька кримінальних справ
сьогодні розслідується. Але характер слідчих дій свідчить, що, як виглядає,
йдеться про iнше: хтось там, у прокуратурі, вважає, що мафіозна група
недоплатила за деякими рахунками. Ось і лоскочуть їм, як то кажуть, нерви.
Втім, один здобуток у цій справі
є — зусиллями журналістів зруйновано одну з наймасштабніших корупційних схем,
що існувала під дахом Міністерства інфраструктури України. Але ми не наївні, ми
розуміємо, що ця схема — не перша і не остання.
Чому у “Справі на мільярд” є
кілька жертв, але немає засуджених? Бо сьогодні ті, хто має судити, часто є
тими, кого треба судити. Вони — плоть вiд плотi створеної ними для себе
держави, з якої висмоктують останні соки. Держава для них — це особиста вигода,
яку вони мають вiд махінацій з грошима бюджету.
І такі справи можна припинити
лише одним способом — усунувши від влади тих, хто їх організовує. Хай як
банально це звучить, та доки людськими грошима не почнуть розпоряджатися люди,
які зможуть це робити чесно, — ця країна приречена на бідність.
Зламати хребет мафії — це не
приватне завдання журналістів, це робота політиків і створених ними політичних
партій. Якщо сьогодні вони цього не роблять, це свідчить лише про те, що і
політики, і партії зацікавлені у збереженні нинiшньої системи.
Це означає лише те, що всі ми ще
не навчились жити чесно. Бо політиків, які не хочуть змін, обираємо ми. Того
дня, коли 51% людей у цій країні захоче змін у ній по-справжньому, ці зміни
зупинити уже буде неможливо.
Світлана МАРТИНЕЦЬ, Ігор ПОЧИНОК,
фото з архіву
Немає коментарів:
Дописати коментар