Автор: Олеся Яхно
Кролик, перероблений
удавом, перетворюється в удава.
Значить, удави - це
кролики на вищій стадії свого розвитку.
Інакше кажучи, ми - це
колишні вони, а вони - це майбутні ми.
Фазіль Іскандер, "Кролики і
удави"
У Фазіля Іскандера є чудова казка
"Кролики і удави", яка описує соціально-політичний симбіоз в одній
окремо взятій державі.
Виклад сюжету супроводжується
перерахуванням всілякого політтехнологічного інструментарію, притаманного і
лідерам окремих сучасних держав.
Події відбуваються в маленькій
африканській країні, де удави їдять кроликів, а кролики покірно йдуть на
заклання удавам. Решта громадян - мавпи, слони, птахи - дотримують
нейтралітету, періодично вступаючи в ситуативні союзи з представниками обох
ворогуючих сторін.
Кролики і удави, як суб'єкти
єдиної політичної системи, взаємозалежні. Гіпнотичні здібності удавів будуються
на первинному страху кроликів. А страх кроликів виходить з гіпнозу, яким нібито
володіють удави. Співіснування друзів і ворогів настільки переплелося, що в
контексті гасла "хліба і видовищ" у опонентів з'явились, навіть,
спільні розваги: перегони кроликів наввипередки всередині удавів.
Формально, обидва класи прагнуть
до вдосконалення практик і збільшення показників. І удави, які розуміють, що
епоха гіпнозу відходить у минуле, і потрібно буде придумувати альтернативні
методи полювання. І кролики, які теж усвідомлюють, що єдиний спосіб боротьби з
удавами - "розмножуватися з випередженням" - застарів. На ділі ж
обидва класи зацікавлені в збереженні існуючого статус-кво.
Головна мета і Короля Кроликів, і
Великого Пітона - збереження влади. Обидва лідери не раз скаржилися на те, що
більша частина сил іде саме на це.
У свою чергу, не допущені до
двору прагнуть будь-якою ціною прорватися до столу. Потім бажання там
втриматися стає їх єдиним щирим прагненням.
Треба сказати - і у кроликів, і у
удавів є своя пропагандистська машина, що працює на виправдання існуючого ладу.
Збудовані ієрархії, механізми покарання, стимулювання і мотивації, що допомагають
тримати рядових громадян у досить гнучкій покірності.
При цьому, незважаючи на
антикласові відносини, у короля кроликів і царя удавів - практично універсальні
правила збереження влади.
Правило 1. Використовувати
систему батога і пряника.
Правило 2. Уникати будь-яких
змін. Будь-яка ініціатива – з самого початку гідна покари і сприймається як
загроза владу та режиму.
Правило 3. Знищувати будь-яких
прогресивних представників королівства (царства), з метою придушення в зародку
навіть спроб появи можливого конкурента та конкуренції взагалі.
Коли зміни в соціумі все ж
ставали неминучими, кролики і удави починають ностальгувати за старими, добрим
і зрозумілим часам.
В остаточному підсумку, жертви й
кати нічим не відрізняються між собою. Кролики і удави - суть одне і те ж.
***
Сюжет казки з наочною очевидністю
проектується на українські політичні реалії. У політиці як влади, так і
опозиції набагато більше минулого, ніж майбутнього.
По-перше, стара ідеологія. Всі
українські політики свідомо спекулюють на старих ідеологічних штампах і
помилках електорату. Політики взагалі бояться називати речі своїми іменами.
Ніяка доктрина загальноукраїнського майбутнього не потрібна ні владі, ні
опозиції. Будь-яка мобілізуюча ідея автоматично змінить існуючу електоральну
карту і спровокує перерозподіл зон базового електорату діючих політичних сил.
Іншими словами, буде розмивати існуючі регіональні відмінності. Політикам
простіше не апелювати до всієї країни, не формулювати прогресивного порядку
денного країні і не прагнути до формування єдиної політичної нації як основи
сучасної держави. Їм простіше будувати свої дії на популізмі, в тому числі
ідеологічному, що передбачає фрагментарне сприйняття України. Нові реалії
можуть зажадати нових лідерів - навіщо ризикувати?
По-друге, відсутність кадрової
політики як такої. Процес деградації кадрового складу всього політичного і
управлінського класу впевнено продовжується. Старі системні кадри йдуть, а нові
- існують взагалі поза кадрової системи. Поява на політичному небосхилі нових
фігур, як у владі, так і в опозиції, з точки зору професійної біографії, часто
випадкові. Тобто, кадрова політика не базується ні на освітніх перевагах
претендента (якісна сучасна освіта є у одиниць), ні на його професійному
досвіді (практики роботи за фахом), ні на його соціальному досвіді
(поступового, а не разового стрімкого, просування по кар'єрних сходах). При
цьому, як показують українські реалії, нові прогресивні політики, якщо раптом
такі з'являються, відразу ж сприймаються як небезпечні, і тоді їх намагаються
або політично усунути, або загнати в нішу "вічних других".
По-третє, мотив приходу в
політику. Більша частина сучасної української еліти являє собою перше
пострадянське покоління, яке розуміє владу як систему споживання. Як систему, в
якій головним є контроль над фінансовими потоками і механізмами переділу власності.
Власна країна в цій ситуації сприймається як якась транзитна територія, як
джерело матеріальних ресурсів. Звідси - коротка перспектива планування та
незначний масштаб політичних ініціатив, який не охоплює системоутворюючих
питань історичної життєдіяльності України.
По-четверте, відсутність змісту.
Вітчизняні політики виходять з того, що мета приходу до влади - сама влада, а
не здійснення певної політики. Змістовна сторона питання не цікавить ні владу,
ні опозицію. Слово "реформа" сьогодні несе у собі виключно негативні
конотації. Тема соціальної справедливості, яка є актуальною для суспільства, як
і раніше ключова, але ні влада, ні опозиція не роблять жодних реальних дій у
цьому напрямку - ми бачимо тільки точкові кроки (на кшталт, соціальної допомоги),
що здійснюються у рамках популістських заходів, а не системної політики. Всі
розмови про скасування депутатської недоторканності є чистим блефом - в списках
основних політичних сил занадто багато людей, які йдуть у парламент саме за
недоторканністю. Так само як і ще довго ми будемо спостерігати, як важелі влади
використовуються для придбання контролю над великими індустріальними та
інфраструктурними об'єктами, їх фінансовими потоками. Інакше - політики вже б
давно ініціювали і провели легітимацію власності і власників (як це було в ряді
цивілізованих країн), що, з одного боку, виправдало б клас власників і поняття
"власність" в сучасній Україні, а, з іншого, - поклало б початок
розділенню влади і бізнесу.
По-п'яте, відсутність бажання
що-небудь системно і кардинально міняти. Еліти - і за Кучми, і за Ющенка, і за
Януковича (вбачаючи в фігурі президента, перш за все, функцію арбітра) -
зберегли існуючі правила гри, залишивши собі доступ до влади для придбання
контролю над галузями економіки і великими інфраструктурними об'єктами.
Будь-які вибори для еліти – мають ту саму мотивацію. Влада виходить з наміру
нічого не змінювати, утримувати монопольне становище. Опозиція прагне прийти до
влади, щоб, відтіснивши своїх попередників, самим зайняти всі прибуткові і
впливові ніші у державі, і потім теж нічого не змінювати. Великий капітал хоче
зберегти, примножити нажите і ще отримувати преференції від держави, і апріорі
піде на будь-який зговір з будь-якою владою.
***
В управлінському сенсі і влада, і
опозиція, незалежно від прізвищ їхніх лідерів, абсолютно однакові. Класична
пострадянська політика - засіб досягнення особистих цілей, як за допомогою
використання традиційних важелів влади, так і шантажу влади опозицією.
Незважаючи на те, що чотири
президенти (Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович) - абсолютно різні за світоглядом,
психологічними характеристиками, способу поведінки, історії особистісного та
професійного становлення, всі вони були висуванцями еліт, більшою чи меншою
мірою узгодженими і системними фігурами .
Правлячий клас завжди
експлуатував міфологію "меншого зла". Всі українські президенти
настільки залежні від еліт, що в принципі не можуть проводити реформи, - тоді
вони одразу ж стануть сприйматися як позасистемні або антисистемні фігури.
Зараз, як і раніше, актуальним є
питання: наскільки реально, щоб зміни, на які розраховує суспільство, були
втілені в життя. І тут мають значення не стільки моральні якості політика, а
те, наскільки успішно лідер держави зможе вирішити, як мінімум, наступні завдання:
представити виразну, не
популістську стратегію;
знати межу в компромісах;
сформувати ефективну команду.
Аналіз дій і рішень сучасних
українських політиків, хоча б на предмет зазначених трьох пунктів, не дозволяє
сподіватися на те, що незабаром ми вийдемо з кругообігу політичного симбіозу
антагоністичних, на перший погляд, класів "кроликів і удавів",
описаних Фазілем Іскандером. Симбіозу, в якому шлунок удава періодично стає
трибуною для кролика.
Немає коментарів:
Дописати коментар