Обидва слова нейтральні й
перспективні, а в поєднанні — виходить вибухова суміш! Справді, договір з
Англією, Францією, Німеччиною, Туреччиною — то історичний документ, за яким
стоять взаємні зобов’язання.
Договір з Москвою одразу випадає
з правового поля. Як висловився прем’єр Англії, здається Черчилль, той договір
не вартий навіть паперу, на якому написаний…
Особливий досвід договорів
України з Москвою. Специфіка в тому, що перед договором Москва визнає Україну
як народ і державу, а одразу після підписання — вже не визнає. І сам договір
кудись дівається.
Так було після Переяславського
договору 1654 р., від якого залишилося тільки гасло: “Навіки разом!”.
Україна була визнана як держава і
царем Алєксієм, і вождем Леніним, і президентом Єльциним. А потім при цареві
почали кидати у в’язницю або Сибір українців, коли хто нагадував про договір.
Ленін, після визнання УНР як
незалежної держави, відразу ж послав російські війська для захоплення Києва. А
в 1922 р. утворився СССР. І того “договору” вже ніхто не підписував, але він
фігурував у газетах як історично доконаний факт.
Після розпаду СССР утворилася
Українська держава, незалежність якої визнав світ, визнала Росія. А вже
президент Путін із цим зовсім не рахується і бере активну участь у виборах і
президентів України, і парламенту…
Потім несподівано відкриває для
себе, що український народ, надійно накритий кремлівськими ЗМІ, якось
залишається українським народом. А президент України, перевірений і схвалений у
Кремлі, сідає у своє крісло і вже стає, в силу інстинкту самозбереження,
президентом України. В Москві це сприймається сердито — як дефект центрального
керівництва. І свої у Кремля люди — типу Медведчука чи Табачника — не можуть
виправити “колесо історії”.
Із тим колесом не все ясно. У
Москві була певність, що руль від того колеса в руках Кремля. А потім побачили,
що воно раптом зупиняється біля розбитого корита, і тоді з усіх дипломатичних
та воєнних здобутків Кремля залишається купа черепків. У народі кажуть —
“дьявольскоє наваждєніє”
Так було і в 1917-му, так воно
закінчилося і в 1989–1991 рр…
Путін думає, що це помилка
попередніх років. А от якби він був тоді не простим шпигуном у Німеччині, а
стояв біля руля, то колесо не забуксувало б.
Але в народі кажуть, що
катастрофа останньої імперії обійшлася найменшою кров’ю. А от із Путіним біля
руля була б справжня катастрофа. А результати були б іще набагато гіршими…
Однак у Кремлі все було і є
“секретно”. Ніхто не знає, хто і що там секретно думає. Там уми повернуті
назад, і вони там думають і думають про відновлення імперії. Євангелія,
ігнорована тими умами, попереджає: “Усе таємне стане явним”. Стала явною
політика Кремля в організації Голодомору в Україні. Стали явними злочини Кремля
в Катині і в усіх засекречених закутках “імперії зла”. Стали явними засекречені
жахи ГУЛАГу. Стали явними домовленості Гітлера і Сталіна про поділ світу та
початок Другої світової війни. Ганьбою обернулися підписи вождів Кремля під
“Декларацією прав людини”, якої дотримуватися вони не збиралися і заслужили
слави віроломних. Наївно думати, що історія забула злочини Кремля проти
чеченського народу.
“Эх, не пора ль разлучиться,
раскаяться…
Вольному сердцу на что твоя
тьма?”
Мільйони людей і сьогодні
повторюють ці слова поета Олександра Блока.
А Кремль повторює все з початку:
вибудовує з карамельки агітпункт, на фасаді пише “Митний союз” — референдум”. А
за порогом агітпункту ставить наживку й удавку, яка м’яко затягується на шиї
союзника. На тих старих автоматизмах і тримається самодостатня державна
мудрість, яка закликає вперед, але постійно повертається назад.
В кожній країні були свої королі
й монстри. Але жодна в світі країна не повертається до них, як Росія
повертається до Івана Грозного, Петра Першого, Катерини ІІ, Леніна і Сталіна.
Не просто повертається, а змушує
до них повертатися і дітей, і все суспільство. І також сусідів. Російські
пам’ятники Петру і Катерині, Леніну і Сталіну — то ганебні стовпи, до яких
прив’язують майбутнє наших дітей.
Росія занурюється в своє важке
минуле — і нас тягне за собою. Вона докладає всіх зусиль для того, щоб не
вирвалися з того блудного кола ні Україна, ні Грузія.
Усім зрозуміло, що в мутному
союзі розставлено пастки, звичайні для дипломатії Кремля. І головна пастка — на
суверенітет Української держави, без якої плани повернення до Російської
імперії — мрії біля розбитого корита.
Усе це речі загальновідомі, як
відома одверта зневага Путіна до України.
Але яка ж то буде зневага, коли
цей митний союз оформлятиметься ще й за допомогою не просто кримінального
президента, а й народу через “референдум”, крадькома схвалений, приведений з
Кремля Медведчуком.
Громадсько-політичне життя
України щораз опускається. Де ті, що підіймають гідність і волю народу до
свободи? — вам історія дає шанс! Горе тим, що схиляють голови до ярма і дурять
себе ілюзіями тимчасової вигоди.
Свободи заслуговують ті, що йдуть
за неї на бій.
Євген Сверстюк
Немає коментарів:
Дописати коментар