«Борітеся – поборете!»
Тарас Шеченко.
Нещодавно колега по роботі попросила мене розповісти
про УПА. «Тільки розкажи об'єктивно і про війну «велику відчизняну теж», –
зробила наголос. Вона була далеко не першою, хто ставить мені це питання.
Навіть на власному прикладі переконуюсь: інтерес українців на Східній Україні
до повстанців з кожним роком зростає.
Коли ми хочемо
говорити про феномен ОУН і УПА, потрібно враховувати не тільки умови Другої
світової війни, в яких доводилось діяти воякам та підпільникам організованого
націоналістичного руху. Окрім того нам треба брати до уваги довгі століття
неволі українського народу та поділ наших етнічних територій між різними
імперіями.
Незаперечним
історичним фактом є те, що оунівці і упівці вели оборонну війну, на власних
землях захищаючи український народ від загарбників з трьох різних армій:
німецької, радянської та польської. І ця війна була успішною. Чого варте лише
те, що в 1942-43 роках німецькі окупанти не змогли зайти в західноукраїнські
села – їх туди не пустили бійці Української Повстанської Армії, організованої
ОУН в жовтні 1942 року. Там були зорганізовані справжні повстанські республіки.
А «визволітєлі», які прийшли на захід України в 1944 році, разом з
державами-союзниками розбивши німецькі війська, ще довгих десять років не могли
нічого подіяти з УПА. Дещо пізніше ми повернемось до теми боротьби повстанців з
більшовицькими бандами, а поки що не можна не розвіяти ще один стереотип: «УПА
діяла лише на території Західної України».
Все ж почнемо з
того, що невелика частина правди у цьому твердженні є: основні сили УПА дійсно
були сконцентровані на Львівщині, Волині та Поліссі. Вся справа у згаданій
роз'єднаності українських земель. Ми маємо знати з підручників історії, що з
підписанням Андрусівського миру між Росією і Польшею в 1667 році українці
вперше опинилися в ролі підданих відразу декількох держав. До слова, у
польській історіографії, «мир» прямо називається Андрусівським поділом... Потім
неволя в одній імперії змінювалася на неволю в іншій. Австро-Угорщина, Польша,
Румунія, і знову таки Росія в різні часи господарювали на наших землях. У що
вилилось господарювання зайд більшість українців теж знає. Ми тут зупинимося на
головних ударах, завданих зайдами, та наслідкам від них. Постійні війни
призвели до загибелі еліти нації, а заборона говорити рідною українською мовою,
нищення культури та історичної пам'яті і, зрештою, Голодомори влаштовані
комуністами, спричинили денаціоналізацію українського народу, перетворення
селян-господарів на колгоспних жебраків. Як наслідок – часткова втрата не лише
національної, але і особистої гідності тими, хто вижив.
В 1920 році
після закінчення війни Україну, всупереч пунктам Вудро Вільсона про право нації
на самовизначення, знову було розділено на західну та східну. Західній Україні
пощастило більше – вона опинилась під владою більш ліберальної Польської
держави. Польська влада хоч і взяла курс на асиміляцію українців, але не
заважала економічному розвитку та не вдавалася такого до масового терору, як це
робили більшовики на підконтрольних їм теренах.
Комуністи не
зупинялися ні перед чим, діючи за формулою «ціль виправдовує засоби». Масові
нищення церков, вбивства священиків, письменників (для прикладу, в 1937 році, в
честь 20-річчя більшовицького перевороту, сотні українських письменників було
страчено) та політиків – це далеко не повний перелік злодійств влади
безбожників з центром у Москві. Апофеозом злодіянь комуністів став Голодомор
32-33 року – тоді від штучного голоду, за різними оцінками, загинуло від 4 до
10 мільйонів українців. Простих українських селян знищили лише за те, що вони
були українцями, добрими господарями та протиставлялися колективізації.
Більшовицькі організатори голоду радісно рапортували в «центр», що війна «між
нами і ними була жорстокою, але закінчилась нашою остаточною перемогою».
Але комуністи
прорахувалися. В 1929 році було створено ОУН – Організацію українських
націоналістів. Оголошена ОУН мета – відновлення Української держави – виглядала
тоді майже неймовірною, враховуючи існуючий стан речей.
Втім, оунівці
швидко довели серйозність своїх намірів. На терор польської влади у вигляді
пацифікації та арештів відповіли тією ж монетою – показовим знищенням
винуватців: шкільного куратора Собінського та міністра Перацького…
І хоч внаслідок непокори окупанту польські тюрми були
переповнені українськими бранцями, сили ОУН лише міцнішали, націоналісти
здобували все більшу і більшу підтримку простого люду. Народ прагнув
незалежності. Промова підсудного Степана Бандери на Варшавському процесі в 1936
році, у якій він відкрито звинуватив польську владу в терорі українського
народу, зробила ОУН знаменитою. Поведінка 26-ти річного Бандери та інших
підсудних, його побратимів по боротьбі, була надзвичайно мужньою, що теж
сприяло утвердженню авторитету організації. Навіть смертний присуд польського
суду молоді націоналісти зустріли величним: «Слава Україні»...
У 1939 році
внаслідок домовленостей між Гітлером та Сталіном на захід України повернулися
більшовики, а ще через півтора роки, в 1941 році, почалася Друга світова війна.
Але українці, на відміну від подій 20-річної давнини, вже були повністю
готовими до збройної боротьби. Маючи організовану мережу підпільників, навіть
без власної держави, націоналісти спромоглися створити справжню армію. Це був
чи не перший випадок в історії людства, коли народ мав боєздатну армію без
держави!
Потім старі
упівці згадуватимуть: «В багатьох селах немає хати, в якій хоча б одна людина
не належала до УПА, або просто допомагала їм»... Підтримка простих селян та
робіників дозволила повстанцям вести активну збройну боротьбу аж до 1954 року.
Зіткнувшись з організованою і готовою на все силою, комуністи дали слабинку,
час від часу пропонуючи простим упівцям амністію, а деяким керівникам
генеральські посади в обмін на вірну службу Москві. Але повстанці продовжували
боротися «не на життя, а на смерть», бо присягали на вірність лише Україні.
«Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї», – слова з маршу
українських націоналістів якнайкраще характеризують повстанців та підпільників.
І тут дуже
важливо наголосити, що боротьба тривала таки на всій території України. Для
прикладу, за даними сучасних українських істориків, навіть на Дніпропетровщині
кількість людей, які належали до ОУН-УПА, перевищує кількість радянських
партизан – 5 тисяч проти приблизно 4 тисяч!
І хоча активна збройна боротьба українців проти
загарбників завершилась у середині 50-их років минулого сторіччя, повстанці у
цьому протистоянні не програли. Вони продовжили боротьбу в концтаборах,
організувавши ряд великих повстань... Боротьба не минула даремно. Завдяки
«хлопцям з лісу» українці залишились на власних землях і комуністам не вдалося
перетворити нас в совєтських зомбі-людей... І це головна перемога ОУН-УПА, яка
уможливила здобуття Україною державності.
В 1991 році, з
Божою допомогою, було проголошено Незалежність Україні.
Але, як
вивилось, на тому боротьба не завершилась. Замість зовнішньої окупації ми
опинилися в окупації внутрішній, вправно організованій комуно-олігархами, які
після 1991 року залишились при владі.
Втім, то вже питання часу – врешті-решт, українці
будуть господарями власної долі та власної землі. Та за це треба ще поборотися.
І це справа наша, нинішнього покоління націоналістів. У нас є величний приклад
боротьби наших предків. Не втрачаймо час. До боротьби! «Здобудеш українську
державу, або згинеш у боротьбі за неї»!
І нехай нам
допоможе Господь!
Віктор Орел, журналіст, Січеславщина Спеціально для
сайту «Бандерівець»
Немає коментарів:
Дописати коментар