Став
відомим зміст резолюції Європарламенту під промовистою назвою «Ситуація в
Україні». Зокрема, в одному із пунктів йдеться про те, що євродепутати
стурбовані піднесенням націоналістичних настроїв в Україні, що проявилося у
підтрмці ВО «Свобода» на останніх виборах. У зв’язку з цим резолюція закликає
українські демократичні партії не асоціювати себе з ВО «Свобода», не схвалювати
її діяльність та не формувати з нею коаліції, оскільки «расистські,
антисемітські та ксенофобські погляди суперечать фундаментальним цінностям та
принципам ЄС».
До речі, це не перша резолюція Європарламенту,
у якій в тій чи іншій формі, якщо й не засуджується український націоналізм, то
принаймні формулюється негативне до нього ставлення. Нагадаю, що у лютому 2010
року Європарламент також ухвалив резолюцію щодо ситуації в Україні, де у п. 20
висловлювався «глибокий сум з приводу рішення президента України Віктора Ющенка,
що йде з посади, присвоїти посмертно Степану Бандері, лідеру Організації
Українських Націоналістів (ОУН), що співпрацював з нацистською Німеччиною,
звання «Героя України».
Що спільного у цих двох резолюціях, крім того,
що їх зміст в окремих пунктах фіксує негативне ставлення до деяких політичних
сил в Україні?
Передусім впадає в око, що «борцями з
українським буржуазним націоналізмом» у Європейському парламенті виступають, як
правило, політики лівої і проросійської орієнтації. Так, за горезвісну резолюцію
2010 року голосували «ліві» депутати від Румунії та Німеччини, які традиційно
негативно ставляться до «українського питання» і орієнтуються на Росію та
депутати від Польщі, політикум якої ще живе стереотипами, що склалися про ОУН і
УПА під час Другої світової війни.
Цього разу – аналогічна картина. Відповідний
пункт резолюції 2012 року став можливим завдяки активності депутата
Європарламенту від Болгарії, представника депутатської групи «Прогресивний
альянс соціалістів і демократів» Крістіана Вігєніна, який до того ж не приховує
своїх москвофільських переконань.
Іншими словами, у згаданих резолюціях йдеться
не стільки про негативне ставлення до окремих постатей українського
національно-визвольного руху чи політичних сил, які декларують з ним свою
спадкоємність. Суть проблеми глибша: маємо справу з упередженим ставленням
окремих держав і політиків до самої ідеї української державності.
Ну що ж, нам до цього не звикати. Але при
цьому усім слід пам’ятати три важливі висновки. По-перше, Українська держава
стала реальністю не тому, що цього хотіли чи не хотіли «сусіди». А тому що за
це змагалося не одне покоління українців. По-друге, негативне, а то й вороже
ставлення до незалежності України з боку інших держав було і буде, але воно не
може вплинути на основне: поставити під сумнів право українського народу на
свою державу. По-третє, чим скоріше у Європарламенті, зрозуміють два попередні
висновки, тим ефективнішими, гармонійними і зрозумілими будуть взаємини України
і Європарламенту, в тому числі, що стосується утвердження «європейських
стандартів», зокрема недопущення
«расистських, антисемітських та ксенофобських поглядів».
Про останнє слід сказати окремо. У своїй
світоглядній та ідеологічній основі український націоналістичний рух ніколи не
був ані расистським, ані антисемітським, ані ксенофобським. Таким його
намагалася зобразити радянська і комуністична пропаганда, з якою так завзято у
свій час боролися західні демократії.
Намагання ж сьогодні припасувати усі ці
«погляди» ВО «Свобода», чи будь-якій іншій українській політичній силі, яка
свою ідеологію ідентифікує з ОУН, не витримують жодної критики.
Один з найближчих співробітників Голови ОУН
полковника Євгена Коновальця, редактор часопису УВО «Сурма» та офіційного
ідеологічного органу ОУН Володимир Мартинець ще у 1937 році зазначав: «До
справи української расовости не можна підходити ні з фашистівськими, ні з
націонал-соціялістичними расовими критеріями. Справу української расовости
мусять рішати українці, для українців і з виключно українського становища та
інтересів української нації. Себто, коли німецькі расисти обороняють чистоту
німецької чи там нордійської (північної) раси, коли вони всі інші раси (не
тільки жидівську!) вважають «нижчими» расами, і тому є проти мішання
нордійської раси з іншими (зокрема з українцями), то це не означає, щоб це все,
як папуги, ми повторяли за німцями або аналогічно примінювали до української
нації... Нація має бути для нас приматом всіх приматів, а не раса».
Варто наголосити, що таку ж позицію було
зафіксовано ще до початку Другої світової війни, коли світ отримав шок від
злочинів нацизму. Так, «офіційний» ідеолог ОУН Микола Сціборський на сторінках
часопису «Пробоєм» у 1940 році застерігав окремі гарячі голови, які
сподівалися, що Німеччина стане силою, яка, врешті-решт, розв’яже на користь
українців питання їхньої державності: «Вони свято вірили, що Гітлер навіть
пообідати не сяде, одразу засукає рукави та почне «робити» для них Україну.
Безкритичні, не посідаючи знань, потрібної культури, політичного і життєвого
досвіду, не вміючи відрізняти гарних слів і гасел від жорстоких законів
реальної політики; - забуваючи стару, як світ, правду, що історична і політична
суверенність залежить від рівня її ідейної й духовної незалежності — вони
гадали, що досить змавпувати чужі зразки й слова, як справа України вже буде
полагоджена».
Саме на цих засадах і діяла ОУН у роки війни.
За це ОУН розплачувалася життями своїх провідних членів, з–поміж яких відомі на
увесь світ - Олена Теліга і Олег Ольжич, які були замордовані нацистами.
Тому приєднуюся до тих, хто вимагає вибачень
перед українцями за згадану резолюцію.
Богдан
Червак, Голова ОУН
Немає коментарів:
Дописати коментар