Наштовхуючись на одне одного у метро або стикаючись на одній лінії у
затісному проході, змушені обійти або посунути одне одного, американці (і не
лише вони) швидко посміхаються і кажуть одне одному: "sorry". Не має
значення хто у цій щоденній нано-сутичці більш незграбний або незоріентований.
Не має значення градус щирості вибачення. Кажуть обидва, одночасно, швидко і
автоматично. І обидва дуже швидко просуваються далі по своїм справам. Інколи
учасники зіткнення встигають зробити примирливий жест, який можна було б
витлумачити приблизно як "треба ж таке, зіштрикнулись, ну трапляється,
нічого страшного, проходимо, проходимо".
Як поводиться українець у аналогічній ситуації? У мене на цьому тижні була
можливість порівняти. На обличчі українця/українки швидко пробігає цілий врожай
плодів виховання, посіяних вдома та у школі: відраза, роздратування на
неквапного або незграбного винуватця, розгубленість, злість на себе за власну
вайлуватість. Також спостерігаються: закочування очей. Цокання язиком. Цидіння
крізь зуби "Госпадзі". А ще, часто - виклик на пиці і мовчазна вимога
дати йому/їй дорогу. Приблизно те саме можна побачити, коли у спірних місцях
перестріваються автомобілі. Водії (не всі, але як часто ми це бачимо?) дістають
свої невидимі палички з струн серця дракона* і починають ними мірятись,
свердлячи одне одного очима, замість того, щоб шукати оптимальний варіант
об’їзду. Нам же ж всім знайомий вираз очей нашого товариша по країні, який
промовляє "Тобішоповилазило?! "Я (Я!Я!) хочу проїхати". Про
хамство як національну, пострадянську травматичну рису хочеться поговорити
окремо. А поки короткий висновок: Тільки ті, хто взаємно вибачаються швидко
йдуть далі.
Каша Сальцова
Джерело: http://blogs.telekritika.ua/?id=3093
Немає коментарів:
Дописати коментар