У своїй статті «Інформаційна війна проти українського народу: чи є шанс перемогти?» я згадував китайського філософа і військового діяча Сунь Цзи (VI століття до н.е.), та його настанови про те, як ослаблювати свого супротивника і руйнувати його здатність до опору. Зокрема, він говорив:
· Руйнуйте все хороше, що є в країні вашого супротивника.
· Втягуйте видних діячів супротивника в злочинну діяльність.
· Розпалюйте суперечки і сутички серед громадян ворожої країни.
· Підбурюйте молодь проти старших.
· Робіть все можливе, щоб знецінити традиції ваших ворогів.
· Не заощаджуйте, ні на грошах, ні на обіцянках, тому що вони приносять прекрасні результати.
Чи не таке ми читаємо, чуємо і бачимо в українських (?) засобах масової інформації (ЗМІ) на телеканалах, по радіо, в газетах, в Інтернеті? Але хто ж так наполегливо виконує настанови людини, яка жила в Китаї понад два з половиною тисячоліття тому? І хто той ворог, проти якого проводиться така діяльність? Перше питання – риторичне, на два останні легко відповісти, якщо згадати – кому в Україні належать телеканали, радіо, газети, а хто не може знайти достойну роботу, чиї кошти вкрадені з колишнього Ощадбанку (і ким), хто примножує мільйонні і мільярдні статки, а хто – змушений з усіх сил виживати. Сунь Цзи, з усього видно, був недурною людиною – його рекомендації дають дієвий результат і зараз. Щоб зрозуміти, якого ефекту можна досягати, використовуючи ці настанови та інші канони інформаційної війни, варто згадати кілька історичних прикладів.
В роки Першої Світової Війни пропаганда англійців на німців мала великий ефект, що, зрештою, прискорило поразку Німеччини. Німецький генерал Ф. Людендорф так писав після війни: «Ми були так майстерно і в такому обсязі піддані ворожій пропаганді, що незабаром багато хто з нас не був здатний розрізняти, що є пропагандою супротивника, а що своїм власним сприйняттям. Ми не боролися більше до останньої краплі крові. Багато німців-чоловіків не хотіли більше вмирати за свою батьківщину».
Більшовики в Росії в 1919 р. досить ефективно вели «класову пропаганду» проти козаків на Південному фронті. Листівки для козаків вони писали простою розмовною мовою, зверталися не інакше як «брати-козаки». Але тих, які повірили совєцькій владі, як з'ясувалося невдовзі, чекала незавидна доля – більше 100 тисяч військовополонених-білогвардійців і мешканців Криму, які їм співчували, після поразки армій Денікіна і Врангеля були розстріляні.
В ході окупації Тибету восени 1950 р. китайська армія ефективно використовувала прийом «залякування невідомої загрозою». Передові загони НВАК (Народно-визвольна армія Китаю) досягли фортеці Чамдо з гарнізоном 3000 осіб. Оборонці фортеці чекали штурму, але його не було. Вночі тибетців розбудили вибухи безлічі петард, гуркіт тисяч тріскачок, вони побачили, що в небі світяться траси сотень ракет. Виникла паніка, блискавично стали поширюватися фантастичні чутки. Начальник гарнізону втік з фортеці, війська незабаром пішли за ним. В ту ніч не було зроблено жодного пострілу.
В українців є свій негативний досвід впливу на них пропаганди. Понад 300 років тому світ побачив «Синопсис» Інокентія Гізеля (вперше виданий між 1670 – 1674 рр.). «Синопсис» стверджував, що українська історія органічно поєднана з історією Московщини. Це було, по суті, замовлення тодішньої української церковної еліти, за яке вхопилась Москва, що претендувала на роль «третього Риму» і спадкоємця Київської Русі. Але московські царі вже не були Рюриковичами, а отже не були продовжувачами династії київських князів. Цю обставину І.Гізель замовчував. Про це говорить, зокрема, Зенон Когут — канадський історик українського походження. «Синопсис» витримав низку перевидань в Росії. Ще б пак, адже він дав старт не тільки обґрунтуванню «права» Москви на спадщину Київської Русі, але й започаткував тезу про «братськість» українського і московського народів, хоча в самому «Синопсисі» говориться про те, що це таки різні етноси. Однак, більш ніж за 300 років, за це «забули» і зараз можна почути твердження, що українці і росіяни – це, виявляється, один народ.
В таких «братських» стосунках криється небезпека – адже до брата людина відноситься зовсім по іншому, ніж до ворога. Москва дуже часто користується міфом про «братство» двох народів для досягнення своїх імперських цілей. Роззброєні цим міфом українці свого часу допустили зруйнування Запорізької Січі. А під час Визвольних змагань 1917-21 років Центральна Рада, яка значною мірою складалася з москвофілів, розпустила по домівках майже півторамільйонне військо – адже хіба можна воювати з братами? Жаль, але тогочасні очільники України, тішачи себе казками про «братство народів», не думали так, як видатний британський державний діяч Вінстон Черчіль. Йому належать воістину геніальні слова: «У Англії немає ні вічних ворогів, ні вічних друзів. Вона має лише свої національні інтереси».
Поразку у Визвольних змаганнях 1917-21 років обумовили, також, успіхи більшовицької пропаганди на теренах України. Гасло «земля – селянам» було близьке і зрозуміле українському селянину. Українське село не підтримало належним чином жоден з тодішніх урядів у Києві – адже більшовики обіцяли такі привабливі речі, перед якими «покращення життя вже сьогодні» (передвиборне гасло В. Януковича) виглядає просто жалюгідно! Але у «земля – селянам» вкладали різний зміст: український селянин хотів землю, щоб на ній господарювати, вирощуючи хліб, народжувати і виховувати дітей, а більшовики хотіли у цю землю покласти якомога більше цих селян – носіїв «мєлкобуржуазной» психології. Голодомор показав – чиїм планам судилося здійснитися. За різними оцінками від семи до одинадцяти мільйонів жертв штучного голоду коштувала українцям довіра до більшовицької пропаганди.
В 1991 році на світовій політичній мапі з'явилась нова держава Україна. Їй у спадок залишився колосальний людський, науковий, економічний потенціал, який дозволяв вийти на перші позиції в Європі. Залишивши владу, яка дісталася у спадок від колишнього СССР, у своїх кріслах, український народ тепер змушений в черговий раз розплачуватися за свою довірливість. Люди повірили, що колишні комуністи стали українськими патріотами. Більшість представників, по суті, колоніальної адміністрації, навіть не змінили кабінетів – змінилися лише таблички на дверях. Пограбувавши заощадження населення, вони «приватизували» за копійки колишнє «загальнонародне» майно – заводи, фабрики, шахти. Дуже часто їх хисту вистачало лише на те, щоб порізати на металобрухт обладнання і продати його за кордон. Доступ до влади давав можливість брати участь у торгівлі дешевим (тоді) російським газом, заробляючи спочатку мільйони, а потім – і мільярди доларів. Відомо, де буває «дешевий» сир. Цей «дешевий» для олігархів «сир» виявився дуже дорогим для України, але про це – в іншій публікації. На «зароблені» (вкрадені у народу!) кошти скуповувались засоби масової інформації для «промивки мізків» – пропагандистської і агітаційної обробки населення.
5000 (п'ять тисяч) підприємств було знищено в Україні за 10 останніх років – по три підприємства за кожні два дні. Населення скоротилося на 7 мільйонів. Ще 7 мільйонів – на заробітках за межами України. Ці цифри свідчать – Україна зіткнулась з бідою, яку можна порівняти з наслідками війни. Та це й є війна – інформаційна війна проти українського народу. Її метою було і є унеможливлення нашого опору проти руйнування нашої країни і утримання при владі її руйнівників. Наслідки її політики, яка ведеться на протязі двадцяти років, це не мільйони вбитих, але – мільйони НЕНАРОДЖЕНИХ. Та й для тих, які живуть в Україні, умови життя за останні два десятиліття суттєво погіршились, і цей процес продовжується. Країна планомірно нищиться, а здатність населення до спротиву руйнівникам підривається, зокрема, підкупом окремих соціальних груп: «вітина тисяча» – пенсіонерам, щоб голосували за «Вітю», повернення п'ятої частини вкрадених у шахтарів-інвалідів грошей (те, що вкрали у них же, багато людей вже забули, а отже – також будуть голосувати за «Вітю»), щось «кинули» частині «афганців» - от і сидять вони тихо, показуючи свою «крутизну» лише на святах повітрянодесантних військ чи прикордонника.
Політика діючої влади, однак, настільки недолуга, що ці методи вже не спрацьовують настільки, щоб дати потрібний олігархам результат. Люди все більше усвідомлюють необхідність об'єднання зусиль для ліквідації режиму, без чого «покращення життя вже сьогодні» не настане і через сто років. Щоб не дати населенню об'єднатись в єдиний народ, антиукраїнські сили розпалюють різноманітні конфлікти. За 20 років Незалежності їх було занадто багато – міжрегіональних, міжконфесійних, міжпартійних. Особливо ефективно використовується тема другої державної мови. Недавнє прийняття в першому читанні законопроекту «ківалова-колєснніченка» в черговий раз сфокусувало на ній увагу суспільства. За мовними баталіями мало хто згадує про катастрофічний стан економіки, безробіття, при якому близько 40% працездатних українських громадян не можуть знайти роботу в межах країни. Про те, що країна живе в борг, а борги доведеться рано чи пізно віддавати. Про те, що, зрештою, швидкими темпами в Україні зменшується кількість носіїв і мови, і «язика».
Але розгляд згаданого законопроекту мобілізував як прихильників влади, так і електорат партійної опозиції. На задній план відійшла та обставина, що влада замість «покращення життя» лише лає своїх «папєрєдніків», своїми «реформами» заганяючи народ у злидні. А її опоненти, не знаючи і не пропонуючи рецептів лікування української економіки, лише погрожують повисмикувати картки для голосування у Верховній Раді. Однак, коли доходить до справи – чомусь не можуть цього зробити. Боротьба за мову закриває від загалу розуміння того, що без вирішення основного питання – про владу, захист будь-яких прав (в тому числі – і мовних) приречений на провал, при збереженні існуючої ролі в українському державному житті олігархів. Акції, спрямовані на захист української мови, соціальний захист пенсіонерів, подолання безробіття приречені на поразку, якщо проводяться не під гаслом «Геть злочинну владу!» Всі інші гасла говорять про половинчастість намірів протестувальників, а тому й не можуть привести до перемоги. Без виконання цієї умови, штовханина у Верховній Раді і біля неї – лише декорація, яка легітимізує теперішній антинародний режим в ролі «української демократичної влади». Адже все так, як в «цивілізованих країнах» – незадоволені протестують, влада не забороняє і не розганяє. Те, що протестуй – не протестуй, все одно нічого не отримаєш, залишається за кадром.
Звичайно, зараз далеко не всі групи населення готові до боротьби з рішучими намірами, багато з них заявляють про свою «непричетність до політики». Але без цього будь-яка перемога у відстоюванні своїх прав буде мати лише тимчасовий характер. Режим цей грабіжницький і антиукраїнський – іншим не стане, тому через деякий час знову візьметься за своє. До того моменту, коли щодо вирішення питання про владу можна буде говорити в теперішньому, а не майбутньому часі, має бути проведена широка роз'яснювальна робота серед населення. Її метою повинне стати усвідомлення переважною більшістю громадян картини колосального пограбування народу олігархами, руйнування економіки і відсутності будь-яких позитивних перспектив для наступних поколінь українців, якщо режим влади небагатьох мільярдерів буде зберігатись. Хто ж має проводити таку роботу? На цьому етапі цю роль має виконувати широкий громадський рух, адже перша необхідна умова позитивних змін в Україні полягає в ліквідації влади олігархів, а зробити це без об'єднання зусиль широких верств населення не вдасться.
Теоретично, цей рух могли б ініціювати одна з партій чи кілька партій, але реалії політичного життя в Україні виключають таку можливість – практично всі партії, які мають реальну можливість потрапити у Верховну Раду, фінансуються кимось з олігархів. Такий висновок можна зробити, порівнявши розмір витрат на виборчу кампанію з тими коштами, які може надати дрібний і середній бізнес в умовах кризи. Це підтверджує і відсутність якоїсь більш-менш глибокої соціальної риторики у основних «продавців своїх політичних послуг». Дійсно, не буде ж олігарх фінансувати політичну силу, яка буде закликати працівників до захисту своїх прав. Тому, що багатьом власникам підприємств доведеться повертатись до 8-годинного робочого дня, оплачуваної відпустки та інших соціальних гарантій, які вже потихеньку стали в Україні забуватися. Соціальну складову у своїй агітації використовують майже виключно комуністи, експлуатуючи ностальгічні настрої за колишнім СССР. Воно й не дивно, велика кількість проросійських гасел дає підстави говорити, що джерела фінансування цієї політичної сили знаходяться за межами України, а отже соціальна тема в агітації комуністів напряму не шкодить її «спонсорам».
Пов'язані між собою соціальна тема і тема економіки – це ахіллесова п'ята цього режиму. Тому, роз'яснювальна кампанія серед населення має бути, значною мірою, побудована на висвітленні справжніх причин руйнування економіки, що має наслідком і занепад соціальної сфери. Як гриби-мутанти після радіоактивного дощу виникли мільярдні капітали в Україні. Їхнім джерелом було пограбування населення, руйнування підприємств, які дістались у спадок від колишнього СССР, перепродаж газу, контрабанда. За цей час виробництво в Україні так і не спромоглося вийти на рівень початку 1990-х. Надіятись, що люди, які отримали свої статки в результаті грабежу і руйнування, стануть щось створювати і розбудовувати – марна річ. Для цього вони мали б змінити свою психологію, що навряд чи можливо в такому зрілому віці. Ресурсами для такого способу збагачення виступатимуть, найближчим часом, приватизація земель сільськогосподарського призначення, вже звичне пограбування населення та рейдерське захоплення середнього і дрібного бізнесу. Середній і дрібний бізнес в Україні приречений ще й тому, що тотальне пограбування населення зменшує і без того невелику грошову масу у потенційних покупців. Є ще одна причина – намагання олігархів монополізувати ринки в Україні. Тому, при значному фінансовому ресурсі олігарха і його прямому доступі до влади, дрібний і середній підприємець не витримає конкуренції і зникне – це лише питання часу. Але, схоже, дрібний і середній бізнес цього ще не усвідомив – нормальній людині в такі гіпертрофовані хижацькі інстинкти повірити дійсно важко. Роз'яснити підприємцям справжню природу речей означає зробити їх учасниками згаданого вище широкого громадського руху.
В існуванні теперішнього олігархічного режиму об'єктивно не зацікавлені майже 80% громадян, які живуть за межею бідності, середній і дрібний бізнес, які при цій владі значною мірою не мають якихось перспектив для серйозного розвитку. У освітян при такій системі влади також немає майбутнього, адже соціально-економічна система, яка складається в країні, не дає мотивації для розвитку освіти – для чого вчитися, якщо соціальний статус у суспільстві залежить виключно від наближеності до тієї чи іншої олігархічної сім'ї, а не від рівня освіти. Не зацікавлені в такій системі влади вчені, лікарі, військові. Чи не тому влада швидкими темпами скорочує армію? Наші військові – люди спокійні, але раптом щось «не те» прийде їм до голови. Чи зможе незадоволене населення України стати українським народом, який «попросить» покинути владні кабінети тих, хто сьогодні сидить на його шиї і згори зневажливо плює вниз – покаже час. Значною мірою це залежить від ефективності дій у інформаційній війні, яку змушений вести український народ.
Микола Осіпчук
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/06/blog-post_16.html
· Руйнуйте все хороше, що є в країні вашого супротивника.
· Втягуйте видних діячів супротивника в злочинну діяльність.
· Розпалюйте суперечки і сутички серед громадян ворожої країни.
· Підбурюйте молодь проти старших.
· Робіть все можливе, щоб знецінити традиції ваших ворогів.
· Не заощаджуйте, ні на грошах, ні на обіцянках, тому що вони приносять прекрасні результати.
Чи не таке ми читаємо, чуємо і бачимо в українських (?) засобах масової інформації (ЗМІ) на телеканалах, по радіо, в газетах, в Інтернеті? Але хто ж так наполегливо виконує настанови людини, яка жила в Китаї понад два з половиною тисячоліття тому? І хто той ворог, проти якого проводиться така діяльність? Перше питання – риторичне, на два останні легко відповісти, якщо згадати – кому в Україні належать телеканали, радіо, газети, а хто не може знайти достойну роботу, чиї кошти вкрадені з колишнього Ощадбанку (і ким), хто примножує мільйонні і мільярдні статки, а хто – змушений з усіх сил виживати. Сунь Цзи, з усього видно, був недурною людиною – його рекомендації дають дієвий результат і зараз. Щоб зрозуміти, якого ефекту можна досягати, використовуючи ці настанови та інші канони інформаційної війни, варто згадати кілька історичних прикладів.
В роки Першої Світової Війни пропаганда англійців на німців мала великий ефект, що, зрештою, прискорило поразку Німеччини. Німецький генерал Ф. Людендорф так писав після війни: «Ми були так майстерно і в такому обсязі піддані ворожій пропаганді, що незабаром багато хто з нас не був здатний розрізняти, що є пропагандою супротивника, а що своїм власним сприйняттям. Ми не боролися більше до останньої краплі крові. Багато німців-чоловіків не хотіли більше вмирати за свою батьківщину».
Більшовики в Росії в 1919 р. досить ефективно вели «класову пропаганду» проти козаків на Південному фронті. Листівки для козаків вони писали простою розмовною мовою, зверталися не інакше як «брати-козаки». Але тих, які повірили совєцькій владі, як з'ясувалося невдовзі, чекала незавидна доля – більше 100 тисяч військовополонених-білогвардійців і мешканців Криму, які їм співчували, після поразки армій Денікіна і Врангеля були розстріляні.
В ході окупації Тибету восени 1950 р. китайська армія ефективно використовувала прийом «залякування невідомої загрозою». Передові загони НВАК (Народно-визвольна армія Китаю) досягли фортеці Чамдо з гарнізоном 3000 осіб. Оборонці фортеці чекали штурму, але його не було. Вночі тибетців розбудили вибухи безлічі петард, гуркіт тисяч тріскачок, вони побачили, що в небі світяться траси сотень ракет. Виникла паніка, блискавично стали поширюватися фантастичні чутки. Начальник гарнізону втік з фортеці, війська незабаром пішли за ним. В ту ніч не було зроблено жодного пострілу.
В українців є свій негативний досвід впливу на них пропаганди. Понад 300 років тому світ побачив «Синопсис» Інокентія Гізеля (вперше виданий між 1670 – 1674 рр.). «Синопсис» стверджував, що українська історія органічно поєднана з історією Московщини. Це було, по суті, замовлення тодішньої української церковної еліти, за яке вхопилась Москва, що претендувала на роль «третього Риму» і спадкоємця Київської Русі. Але московські царі вже не були Рюриковичами, а отже не були продовжувачами династії київських князів. Цю обставину І.Гізель замовчував. Про це говорить, зокрема, Зенон Когут — канадський історик українського походження. «Синопсис» витримав низку перевидань в Росії. Ще б пак, адже він дав старт не тільки обґрунтуванню «права» Москви на спадщину Київської Русі, але й започаткував тезу про «братськість» українського і московського народів, хоча в самому «Синопсисі» говориться про те, що це таки різні етноси. Однак, більш ніж за 300 років, за це «забули» і зараз можна почути твердження, що українці і росіяни – це, виявляється, один народ.
В таких «братських» стосунках криється небезпека – адже до брата людина відноситься зовсім по іншому, ніж до ворога. Москва дуже часто користується міфом про «братство» двох народів для досягнення своїх імперських цілей. Роззброєні цим міфом українці свого часу допустили зруйнування Запорізької Січі. А під час Визвольних змагань 1917-21 років Центральна Рада, яка значною мірою складалася з москвофілів, розпустила по домівках майже півторамільйонне військо – адже хіба можна воювати з братами? Жаль, але тогочасні очільники України, тішачи себе казками про «братство народів», не думали так, як видатний британський державний діяч Вінстон Черчіль. Йому належать воістину геніальні слова: «У Англії немає ні вічних ворогів, ні вічних друзів. Вона має лише свої національні інтереси».
Поразку у Визвольних змаганнях 1917-21 років обумовили, також, успіхи більшовицької пропаганди на теренах України. Гасло «земля – селянам» було близьке і зрозуміле українському селянину. Українське село не підтримало належним чином жоден з тодішніх урядів у Києві – адже більшовики обіцяли такі привабливі речі, перед якими «покращення життя вже сьогодні» (передвиборне гасло В. Януковича) виглядає просто жалюгідно! Але у «земля – селянам» вкладали різний зміст: український селянин хотів землю, щоб на ній господарювати, вирощуючи хліб, народжувати і виховувати дітей, а більшовики хотіли у цю землю покласти якомога більше цих селян – носіїв «мєлкобуржуазной» психології. Голодомор показав – чиїм планам судилося здійснитися. За різними оцінками від семи до одинадцяти мільйонів жертв штучного голоду коштувала українцям довіра до більшовицької пропаганди.
В 1991 році на світовій політичній мапі з'явилась нова держава Україна. Їй у спадок залишився колосальний людський, науковий, економічний потенціал, який дозволяв вийти на перші позиції в Європі. Залишивши владу, яка дісталася у спадок від колишнього СССР, у своїх кріслах, український народ тепер змушений в черговий раз розплачуватися за свою довірливість. Люди повірили, що колишні комуністи стали українськими патріотами. Більшість представників, по суті, колоніальної адміністрації, навіть не змінили кабінетів – змінилися лише таблички на дверях. Пограбувавши заощадження населення, вони «приватизували» за копійки колишнє «загальнонародне» майно – заводи, фабрики, шахти. Дуже часто їх хисту вистачало лише на те, щоб порізати на металобрухт обладнання і продати його за кордон. Доступ до влади давав можливість брати участь у торгівлі дешевим (тоді) російським газом, заробляючи спочатку мільйони, а потім – і мільярди доларів. Відомо, де буває «дешевий» сир. Цей «дешевий» для олігархів «сир» виявився дуже дорогим для України, але про це – в іншій публікації. На «зароблені» (вкрадені у народу!) кошти скуповувались засоби масової інформації для «промивки мізків» – пропагандистської і агітаційної обробки населення.
5000 (п'ять тисяч) підприємств було знищено в Україні за 10 останніх років – по три підприємства за кожні два дні. Населення скоротилося на 7 мільйонів. Ще 7 мільйонів – на заробітках за межами України. Ці цифри свідчать – Україна зіткнулась з бідою, яку можна порівняти з наслідками війни. Та це й є війна – інформаційна війна проти українського народу. Її метою було і є унеможливлення нашого опору проти руйнування нашої країни і утримання при владі її руйнівників. Наслідки її політики, яка ведеться на протязі двадцяти років, це не мільйони вбитих, але – мільйони НЕНАРОДЖЕНИХ. Та й для тих, які живуть в Україні, умови життя за останні два десятиліття суттєво погіршились, і цей процес продовжується. Країна планомірно нищиться, а здатність населення до спротиву руйнівникам підривається, зокрема, підкупом окремих соціальних груп: «вітина тисяча» – пенсіонерам, щоб голосували за «Вітю», повернення п'ятої частини вкрадених у шахтарів-інвалідів грошей (те, що вкрали у них же, багато людей вже забули, а отже – також будуть голосувати за «Вітю»), щось «кинули» частині «афганців» - от і сидять вони тихо, показуючи свою «крутизну» лише на святах повітрянодесантних військ чи прикордонника.
Політика діючої влади, однак, настільки недолуга, що ці методи вже не спрацьовують настільки, щоб дати потрібний олігархам результат. Люди все більше усвідомлюють необхідність об'єднання зусиль для ліквідації режиму, без чого «покращення життя вже сьогодні» не настане і через сто років. Щоб не дати населенню об'єднатись в єдиний народ, антиукраїнські сили розпалюють різноманітні конфлікти. За 20 років Незалежності їх було занадто багато – міжрегіональних, міжконфесійних, міжпартійних. Особливо ефективно використовується тема другої державної мови. Недавнє прийняття в першому читанні законопроекту «ківалова-колєснніченка» в черговий раз сфокусувало на ній увагу суспільства. За мовними баталіями мало хто згадує про катастрофічний стан економіки, безробіття, при якому близько 40% працездатних українських громадян не можуть знайти роботу в межах країни. Про те, що країна живе в борг, а борги доведеться рано чи пізно віддавати. Про те, що, зрештою, швидкими темпами в Україні зменшується кількість носіїв і мови, і «язика».
Але розгляд згаданого законопроекту мобілізував як прихильників влади, так і електорат партійної опозиції. На задній план відійшла та обставина, що влада замість «покращення життя» лише лає своїх «папєрєдніків», своїми «реформами» заганяючи народ у злидні. А її опоненти, не знаючи і не пропонуючи рецептів лікування української економіки, лише погрожують повисмикувати картки для голосування у Верховній Раді. Однак, коли доходить до справи – чомусь не можуть цього зробити. Боротьба за мову закриває від загалу розуміння того, що без вирішення основного питання – про владу, захист будь-яких прав (в тому числі – і мовних) приречений на провал, при збереженні існуючої ролі в українському державному житті олігархів. Акції, спрямовані на захист української мови, соціальний захист пенсіонерів, подолання безробіття приречені на поразку, якщо проводяться не під гаслом «Геть злочинну владу!» Всі інші гасла говорять про половинчастість намірів протестувальників, а тому й не можуть привести до перемоги. Без виконання цієї умови, штовханина у Верховній Раді і біля неї – лише декорація, яка легітимізує теперішній антинародний режим в ролі «української демократичної влади». Адже все так, як в «цивілізованих країнах» – незадоволені протестують, влада не забороняє і не розганяє. Те, що протестуй – не протестуй, все одно нічого не отримаєш, залишається за кадром.
Звичайно, зараз далеко не всі групи населення готові до боротьби з рішучими намірами, багато з них заявляють про свою «непричетність до політики». Але без цього будь-яка перемога у відстоюванні своїх прав буде мати лише тимчасовий характер. Режим цей грабіжницький і антиукраїнський – іншим не стане, тому через деякий час знову візьметься за своє. До того моменту, коли щодо вирішення питання про владу можна буде говорити в теперішньому, а не майбутньому часі, має бути проведена широка роз'яснювальна робота серед населення. Її метою повинне стати усвідомлення переважною більшістю громадян картини колосального пограбування народу олігархами, руйнування економіки і відсутності будь-яких позитивних перспектив для наступних поколінь українців, якщо режим влади небагатьох мільярдерів буде зберігатись. Хто ж має проводити таку роботу? На цьому етапі цю роль має виконувати широкий громадський рух, адже перша необхідна умова позитивних змін в Україні полягає в ліквідації влади олігархів, а зробити це без об'єднання зусиль широких верств населення не вдасться.
Теоретично, цей рух могли б ініціювати одна з партій чи кілька партій, але реалії політичного життя в Україні виключають таку можливість – практично всі партії, які мають реальну можливість потрапити у Верховну Раду, фінансуються кимось з олігархів. Такий висновок можна зробити, порівнявши розмір витрат на виборчу кампанію з тими коштами, які може надати дрібний і середній бізнес в умовах кризи. Це підтверджує і відсутність якоїсь більш-менш глибокої соціальної риторики у основних «продавців своїх політичних послуг». Дійсно, не буде ж олігарх фінансувати політичну силу, яка буде закликати працівників до захисту своїх прав. Тому, що багатьом власникам підприємств доведеться повертатись до 8-годинного робочого дня, оплачуваної відпустки та інших соціальних гарантій, які вже потихеньку стали в Україні забуватися. Соціальну складову у своїй агітації використовують майже виключно комуністи, експлуатуючи ностальгічні настрої за колишнім СССР. Воно й не дивно, велика кількість проросійських гасел дає підстави говорити, що джерела фінансування цієї політичної сили знаходяться за межами України, а отже соціальна тема в агітації комуністів напряму не шкодить її «спонсорам».
Пов'язані між собою соціальна тема і тема економіки – це ахіллесова п'ята цього режиму. Тому, роз'яснювальна кампанія серед населення має бути, значною мірою, побудована на висвітленні справжніх причин руйнування економіки, що має наслідком і занепад соціальної сфери. Як гриби-мутанти після радіоактивного дощу виникли мільярдні капітали в Україні. Їхнім джерелом було пограбування населення, руйнування підприємств, які дістались у спадок від колишнього СССР, перепродаж газу, контрабанда. За цей час виробництво в Україні так і не спромоглося вийти на рівень початку 1990-х. Надіятись, що люди, які отримали свої статки в результаті грабежу і руйнування, стануть щось створювати і розбудовувати – марна річ. Для цього вони мали б змінити свою психологію, що навряд чи можливо в такому зрілому віці. Ресурсами для такого способу збагачення виступатимуть, найближчим часом, приватизація земель сільськогосподарського призначення, вже звичне пограбування населення та рейдерське захоплення середнього і дрібного бізнесу. Середній і дрібний бізнес в Україні приречений ще й тому, що тотальне пограбування населення зменшує і без того невелику грошову масу у потенційних покупців. Є ще одна причина – намагання олігархів монополізувати ринки в Україні. Тому, при значному фінансовому ресурсі олігарха і його прямому доступі до влади, дрібний і середній підприємець не витримає конкуренції і зникне – це лише питання часу. Але, схоже, дрібний і середній бізнес цього ще не усвідомив – нормальній людині в такі гіпертрофовані хижацькі інстинкти повірити дійсно важко. Роз'яснити підприємцям справжню природу речей означає зробити їх учасниками згаданого вище широкого громадського руху.
В існуванні теперішнього олігархічного режиму об'єктивно не зацікавлені майже 80% громадян, які живуть за межею бідності, середній і дрібний бізнес, які при цій владі значною мірою не мають якихось перспектив для серйозного розвитку. У освітян при такій системі влади також немає майбутнього, адже соціально-економічна система, яка складається в країні, не дає мотивації для розвитку освіти – для чого вчитися, якщо соціальний статус у суспільстві залежить виключно від наближеності до тієї чи іншої олігархічної сім'ї, а не від рівня освіти. Не зацікавлені в такій системі влади вчені, лікарі, військові. Чи не тому влада швидкими темпами скорочує армію? Наші військові – люди спокійні, але раптом щось «не те» прийде їм до голови. Чи зможе незадоволене населення України стати українським народом, який «попросить» покинути владні кабінети тих, хто сьогодні сидить на його шиї і згори зневажливо плює вниз – покаже час. Значною мірою це залежить від ефективності дій у інформаційній війні, яку змушений вести український народ.
Микола Осіпчук
Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2012/06/blog-post_16.html
Немає коментарів:
Дописати коментар