За останні два роки наше життя все більше нагадує тунель – пересічний українець поставлений у жорсткі, якщо не сказати «жорстокі», рамки щоденного виживання, і не задумується над якимись перспективами для себе – тому що, просто їх не бачить. А бачити їх заважає інстинкт самозбереження, який примушує людину, в першу чергу, реагувати на потреби нагальні, забувши, «на деякий час», про «другорядні потреби», які, між тим, визначають наше майбутнє.
79% українців живуть за межею бідності (ООН), 40% українців не можуть знайти роботу в Україні, маємо підвищення пенсійного віку, згортання соціальних виплат. Молода людина не може знайти роботу, щоб утримувати свою сім'ю, народжувати дітей. Житлово-комунальні (та й інші) тарифи непосильні для населення, їх вартість не відповідає якості. В Україні тотально порушується трудове законодавство. Перевищення часу праці, робота без офіційного працевлаштування, зарплати в «конвертах» вже стали нормою нашого життя. Кодекс законів про працю став декорацією, який робить схожими нас на «цивілізований світ» - але тільки схожим. Він не працює – так, як і Конституція. Використання державних інститутів для політичної боротьби (адмінресурс) і розправ з політичними опонентами вже нікого не дивують. «Мажори» вже не просто б'ють – відкрито вбивають людей. Суспільство обурюється, але знаходиться в якомусь ступорі – люди скаржаться один одному, однак це обурення поки що не переросло в якісь осмислені дії.
То може не все так погано? Продовжимо перелік «досягнень» «покращення життя вже сьогодні»: вимирання населення (в Україні в 1989 році проживало 51,7 мільйони людей, у 2010 році їх було вже 45,96 мільйони); занепад інституту сім'ї – «цивільні шлюби», неповні сім'ї; руйнування системи освіти, яке йде вже давно, «табачне нещастя» - це просто «контрольний постріл» у конаюче тіло освіти; занепад культури (скоріше – нищення), згортання її державної підтримки; системна «дебілізація» населення через підконтрольні олігархам засоби масової інформації. А ще подивімося навколо – якщо ми не втратили здатність бачити, то побачимо: наркоманію, пияцтво (в тому числі – підліткове), неякісні продукти харчування, широке поширення інфекцій (туберкульоз, СНІД), згортання системи медичного обслуговування населення.
Сумний рахунок можна продовжувати. Що може «порадувати» мільйони українських громадян - то це покращення життя (без лапок) мешканців Межигір'я, а також те, що кількість мільярдерів збільшилась утричі – з 7 до 21. І це всього за два (кризових!) роки. Однак, не бачу сенсу згадувати про наші «негаразди» більше, ніж потрібно для усвідомлення колосальної загрози, яка нависла над нами, нашими дітьми і внуками. Перелічене вище є лише наслідками. Причинами цього є стан української економіки – ті процеси, що відбувались і відбуваються в ній ось уже два десятиліття.
Кілька слів і про це. Катастрофа у виробництві: 5000 (п'ять тисяч) підприємств було знищено тільки за 10 останніх років. Це приблизно по три підприємства за кожні два дні. Наслідок – тотальне безробіття. «Продуктивності» новітніх руйнівників могли б позаздрити покоління їхніх попередників від римського імператора Нерона до тих, перемогу над якими відзначають в Україні сьогодні. Газова сфера: відсутність обліку споживання як підґрунтя для крадіжок у фантастичних розмірах (чи не тому за 20 років незалежності лічильниками газу так і не обладнані квартири, де проживають близько 20 мільйонів людей); крадіжки складають, за дуже скромними оцінками, 1,5 мільярди доларів кожен рік; відсутність кримінальних справ у газовій сфері, відсутність структури, яка хоча б вивчала те, що там відбувається; земля сільськогосподарського призначення: олігархи отримають на оборудках з нею за кілька років близько 500 мільярдів доларів.
Фінансовий сектор: зовнішній борг України росте, як наслідок – зростає навантаження на бюджет, збільшується податковий тиск на бізнес, податкова ноша розподіляється нерівномірно. Влада здійснює наступ на малий і середній бізнес. Новий податковий кодекс – інструмент, який дає можливість олігархам: вирішити фінансові проблеми країни за рахунок дрібного і середнього бізнесу, не зачіпаючи олігархічні інтереси; позбавитись від конкурентів в особі середнього і малого бізнесу; здешевити робочу силу і витиснути за межі країни активний елемент. Економіка України вже й так надміру монополізована, а здійснення таких намірів остаточно позбавить олігархів будь-якої конкуренції, дасть можливість одноосібно диктувати ціни населенню.
Державне управління, правоохоронні органи, суди вражені корупцією, в тому числі – у надзвичайно великих розмірах. Як приклади, можна згадати приватизацію «Павлоградвугілля» (10 шахт з відповідною інфраструктурою були «куплені» за ціною однієї шахти), «Київенерго» і «Західенерго» з добудовою перед цим трьох енергоблоків за бюджетні кошти.
Що посилює схожість описаної картини з тунелем – то це безпросвітність і відсутність позитивних перспектив для переважної більшості населення. Яким же чином можна впливати на хід подій людині, чи групі людей, яких такий стан речей не влаштовує? Тут можна простежити три основних підходи.
Перший підхід декларують ті, хто змирився, що буде жити (швидше – існувати) в тунелі, або сам зацікавлений, щоб інші в ньому жили. Їх плани не йдуть далі того, щоб покращити умови «покращеного сьогодні» життя. Вони декларують неможливість «вийти за межі тунелю». Тому – пропонують покращувати окремі сторони такого існування – наприклад, боротись проти вирубки лісонасаджень чи знесення історичних будівель. Звичайно, в цьому є багато раціонального і позитивних моментів – адже в будь-якому місці (тунель – не виключення) потрібно розташуватись з максимально можливим комфортом. Але звертаю увагу свого читача на ту обставину – проти масованого наступу олігархів на умови життя громадян така тактика неефективна. Це боротьба з наслідками, причина полягає в ігноруванні будь-яких правових, моральних чи етичних норм сьогоднішніми «господарями життя». Тому, потрібно все-таки шукати інший вихід.
Другий підхід озвучується представниками парламентської «опозиції». Їхня аргументація зводиться до наступного: «Ми вас виведемо з тунелю на європейські простори, тільки проголосуйте за нас на виборах до Верховної Ради». Цьому можна було б повірити, якби не наступна обставина – 80% претендентів на крісла були вже у владі або іншим чином мають відношення до того що ми опинилися в «тунелі». Причому, фінансування політичної діяльності їх самих, або політичних сил, які вони представляють, великим «українським» бізнесом, підказує нам – ці хлопці не будуть випускати нас на світ божий. Є ще одна обставина, яка не дає повірити в щирість парламентської опозиції – навіть вигравши вибори до Верховної Ради захистити це, без, принаймні, кількох мільйонів українців на майданах і вулицях Києва, неможливо.
Серед «опозиційних» партій не видно намагання створити масовий рух, але ж не в судах можна захистити вибір народу. Малоймовірно, що ті, хто прийдуть до Верховної Ради, налаштовані на якісь кардинальні зміни в Україні – це набагато більше схоже на імітацію змін. В цьому переконує ще й та обставина, що профінансувати виборчу кампанію, згідно українському законодавству, може лише людина не бідна – то для чого їй щось кардинально змінювати, якщо й так живеться непогано. Це зовсім не означає, що вибори потрібно ігнорувати. Але потрібно усвідомлювати, що вибори можуть лише відтермінувати ту катастрофу, в яку Україна сповзає завдяки Віктору Януковичу і його «папєрєднікам».
Найбільш радикальним є третій підхід – єдиний, при якому подальший хід подій буде визначати сам український народ. Він полягає у здійсненні глибоких змін у країні революційним шляхом, адже йти олігархічним «тунелем» далі – приректи на злидні своїх дітей і внуків, а українську націю – на втрату ідентичності. Хоча іноді лунають звинувачення проти «підбурювачів до заколоту» (а в Україні і за її межами багато таких, хто зацікавлений в дестабілізації), треба визнати, що найбільші «революціонери» сидять на Банковій та в Кабміні. Саме їх недолуга політика і створює революційну ситуацію в Україні. Правда, з приводу того, як буде виглядати майбутня українська революція у людей різні уявлення. Хтось її уявляє, як майже копію подій на Майдані Незалежності у 2004 році, дехто – як силове захоплення влади порівняно невеликою групою людей, інші – як щось середнє між цими варіантами. Ясно одне – без підтримки широких верств населення ніякої революції не буде, хоча в цьому об'єктивно зацікавлені близько 90% наших громадян.
Враховуючи ту обставину, що позапарламентська опозиція розпорошена на багато течій, рухів, організацій, тобто – ідеологічно і організаційно, надзвичайно велике значення має процес об'єднання цих людей. Результатом такого об'єднання може бути тільки громадський рух, який поставить собі за мету реалізацію небагатьох життєво важливих положень. Дехто вважає, що це – лише відсторонення від влади Януковича і К0. Але, така думка підсовується тими, хто розраховує «осідлати» революційний процес згідно тези «роблять революцію романтики, а користуються її плодами – негідники». Щонайменше, серед завдань руху має бути і встановлення нових, вигідних українському суспільству, а не тільки купці нуворишів, «правил гри». В Україні значна частина суспільства не довіряє жодній з партій, тому логічно будувати такий рух на позапартійних принципах. Спроба якоїсь партії чи кількох партій керувати таким рухом невідворотно сильно зменшить його масовість. Це не означає, що член політичної партії не може бути учасником такого руху – він має тут представляти себе, а не ту чи іншу «політичну силу».
Підсумовуючи сказане, потрібно сказати наступне:
1. Жахлива ситуація в соціальній і гуманітарній сферах визначається станом економіки. Олігархи не зацікавлені в її реформуванні – їм добре й так.
2. В монополізованій економіці немає внутрішніх стимулів для розвитку виробництва, олігархи десятиліттями можуть нею не займатись – ресурсів у них достатньо; малий і середній бізнес, населення не можуть чекати десятиліттями – їх внутрішні резерви ресурсів близькі до вичерпання;
3. В силу того, що виразником інтересів олігархів є Віктор Янукович, який, ставши Президентом, узурпував владу в Україні, необхідною умовою позитивних змін є ліквідація його режиму та існуючої системи влади;
4. Враховуючи ту обставину, що зміна влади в Україні неможлива в рамках демократичних процедур, необхідно прикласти щонайбільше зусиль для організації широкого громадського руху – лише кілька мільйонів людей на вулицях Києва та інших міст можуть бути гарантами повалення режиму.
5. Першим кроком у створенні такого політичного проекту (широкого громадського руху) могла б стати зустріч представників різних громадських організацій, рухів, неформальних груп і просто активних людей, які не сприймають існуючий режим. Тому, пропозиція ініціювати їх зустріч видається логічним кроком на шляху створення реального інструменту для змін в Україні. Мета такої зустрічі – узгодження позицій учасників руху і прийняття його політичної програми. Її проведення стане сигналом для українського суспільства про перехід до системних активних дій проти існуючого режиму.
Микола Осіпчук
P. S. Пропозиція провести таку зустріч вперше була озвучена на Народному Віче «Громадянська єдність», який проходив 5 травня цього року у Дніпропетровську. Вона була підтримана групою патріотів, які входять до громадської організації «Спільна справа», а також до деяких козачих організацій. Попередньо, було прийнято рішення назвати таку зустріч «Перший Січеславський Збір українських патріотичних сил» і провести її орієнтовно 26 травня цього року у Новомосковську (25 км від Дніпропетровська). Запрошуємо всіх, хто зацікавлений в позитивних змінах в Україні, і готовий активно діяти для того, щоб вони стали реальністю.
Контакти: leleka.np@gmail.com, svf2011@ukr.net телефони: 050-933-42-79 (Микола Осіпчук, телефонувати краще ввечері), 991760103 (Сергій Філіпенко).
79% українців живуть за межею бідності (ООН), 40% українців не можуть знайти роботу в Україні, маємо підвищення пенсійного віку, згортання соціальних виплат. Молода людина не може знайти роботу, щоб утримувати свою сім'ю, народжувати дітей. Житлово-комунальні (та й інші) тарифи непосильні для населення, їх вартість не відповідає якості. В Україні тотально порушується трудове законодавство. Перевищення часу праці, робота без офіційного працевлаштування, зарплати в «конвертах» вже стали нормою нашого життя. Кодекс законів про працю став декорацією, який робить схожими нас на «цивілізований світ» - але тільки схожим. Він не працює – так, як і Конституція. Використання державних інститутів для політичної боротьби (адмінресурс) і розправ з політичними опонентами вже нікого не дивують. «Мажори» вже не просто б'ють – відкрито вбивають людей. Суспільство обурюється, але знаходиться в якомусь ступорі – люди скаржаться один одному, однак це обурення поки що не переросло в якісь осмислені дії.
То може не все так погано? Продовжимо перелік «досягнень» «покращення життя вже сьогодні»: вимирання населення (в Україні в 1989 році проживало 51,7 мільйони людей, у 2010 році їх було вже 45,96 мільйони); занепад інституту сім'ї – «цивільні шлюби», неповні сім'ї; руйнування системи освіти, яке йде вже давно, «табачне нещастя» - це просто «контрольний постріл» у конаюче тіло освіти; занепад культури (скоріше – нищення), згортання її державної підтримки; системна «дебілізація» населення через підконтрольні олігархам засоби масової інформації. А ще подивімося навколо – якщо ми не втратили здатність бачити, то побачимо: наркоманію, пияцтво (в тому числі – підліткове), неякісні продукти харчування, широке поширення інфекцій (туберкульоз, СНІД), згортання системи медичного обслуговування населення.
Сумний рахунок можна продовжувати. Що може «порадувати» мільйони українських громадян - то це покращення життя (без лапок) мешканців Межигір'я, а також те, що кількість мільярдерів збільшилась утричі – з 7 до 21. І це всього за два (кризових!) роки. Однак, не бачу сенсу згадувати про наші «негаразди» більше, ніж потрібно для усвідомлення колосальної загрози, яка нависла над нами, нашими дітьми і внуками. Перелічене вище є лише наслідками. Причинами цього є стан української економіки – ті процеси, що відбувались і відбуваються в ній ось уже два десятиліття.
Кілька слів і про це. Катастрофа у виробництві: 5000 (п'ять тисяч) підприємств було знищено тільки за 10 останніх років. Це приблизно по три підприємства за кожні два дні. Наслідок – тотальне безробіття. «Продуктивності» новітніх руйнівників могли б позаздрити покоління їхніх попередників від римського імператора Нерона до тих, перемогу над якими відзначають в Україні сьогодні. Газова сфера: відсутність обліку споживання як підґрунтя для крадіжок у фантастичних розмірах (чи не тому за 20 років незалежності лічильниками газу так і не обладнані квартири, де проживають близько 20 мільйонів людей); крадіжки складають, за дуже скромними оцінками, 1,5 мільярди доларів кожен рік; відсутність кримінальних справ у газовій сфері, відсутність структури, яка хоча б вивчала те, що там відбувається; земля сільськогосподарського призначення: олігархи отримають на оборудках з нею за кілька років близько 500 мільярдів доларів.
Фінансовий сектор: зовнішній борг України росте, як наслідок – зростає навантаження на бюджет, збільшується податковий тиск на бізнес, податкова ноша розподіляється нерівномірно. Влада здійснює наступ на малий і середній бізнес. Новий податковий кодекс – інструмент, який дає можливість олігархам: вирішити фінансові проблеми країни за рахунок дрібного і середнього бізнесу, не зачіпаючи олігархічні інтереси; позбавитись від конкурентів в особі середнього і малого бізнесу; здешевити робочу силу і витиснути за межі країни активний елемент. Економіка України вже й так надміру монополізована, а здійснення таких намірів остаточно позбавить олігархів будь-якої конкуренції, дасть можливість одноосібно диктувати ціни населенню.
Державне управління, правоохоронні органи, суди вражені корупцією, в тому числі – у надзвичайно великих розмірах. Як приклади, можна згадати приватизацію «Павлоградвугілля» (10 шахт з відповідною інфраструктурою були «куплені» за ціною однієї шахти), «Київенерго» і «Західенерго» з добудовою перед цим трьох енергоблоків за бюджетні кошти.
Що посилює схожість описаної картини з тунелем – то це безпросвітність і відсутність позитивних перспектив для переважної більшості населення. Яким же чином можна впливати на хід подій людині, чи групі людей, яких такий стан речей не влаштовує? Тут можна простежити три основних підходи.
Перший підхід декларують ті, хто змирився, що буде жити (швидше – існувати) в тунелі, або сам зацікавлений, щоб інші в ньому жили. Їх плани не йдуть далі того, щоб покращити умови «покращеного сьогодні» життя. Вони декларують неможливість «вийти за межі тунелю». Тому – пропонують покращувати окремі сторони такого існування – наприклад, боротись проти вирубки лісонасаджень чи знесення історичних будівель. Звичайно, в цьому є багато раціонального і позитивних моментів – адже в будь-якому місці (тунель – не виключення) потрібно розташуватись з максимально можливим комфортом. Але звертаю увагу свого читача на ту обставину – проти масованого наступу олігархів на умови життя громадян така тактика неефективна. Це боротьба з наслідками, причина полягає в ігноруванні будь-яких правових, моральних чи етичних норм сьогоднішніми «господарями життя». Тому, потрібно все-таки шукати інший вихід.
Другий підхід озвучується представниками парламентської «опозиції». Їхня аргументація зводиться до наступного: «Ми вас виведемо з тунелю на європейські простори, тільки проголосуйте за нас на виборах до Верховної Ради». Цьому можна було б повірити, якби не наступна обставина – 80% претендентів на крісла були вже у владі або іншим чином мають відношення до того що ми опинилися в «тунелі». Причому, фінансування політичної діяльності їх самих, або політичних сил, які вони представляють, великим «українським» бізнесом, підказує нам – ці хлопці не будуть випускати нас на світ божий. Є ще одна обставина, яка не дає повірити в щирість парламентської опозиції – навіть вигравши вибори до Верховної Ради захистити це, без, принаймні, кількох мільйонів українців на майданах і вулицях Києва, неможливо.
Серед «опозиційних» партій не видно намагання створити масовий рух, але ж не в судах можна захистити вибір народу. Малоймовірно, що ті, хто прийдуть до Верховної Ради, налаштовані на якісь кардинальні зміни в Україні – це набагато більше схоже на імітацію змін. В цьому переконує ще й та обставина, що профінансувати виборчу кампанію, згідно українському законодавству, може лише людина не бідна – то для чого їй щось кардинально змінювати, якщо й так живеться непогано. Це зовсім не означає, що вибори потрібно ігнорувати. Але потрібно усвідомлювати, що вибори можуть лише відтермінувати ту катастрофу, в яку Україна сповзає завдяки Віктору Януковичу і його «папєрєднікам».
Найбільш радикальним є третій підхід – єдиний, при якому подальший хід подій буде визначати сам український народ. Він полягає у здійсненні глибоких змін у країні революційним шляхом, адже йти олігархічним «тунелем» далі – приректи на злидні своїх дітей і внуків, а українську націю – на втрату ідентичності. Хоча іноді лунають звинувачення проти «підбурювачів до заколоту» (а в Україні і за її межами багато таких, хто зацікавлений в дестабілізації), треба визнати, що найбільші «революціонери» сидять на Банковій та в Кабміні. Саме їх недолуга політика і створює революційну ситуацію в Україні. Правда, з приводу того, як буде виглядати майбутня українська революція у людей різні уявлення. Хтось її уявляє, як майже копію подій на Майдані Незалежності у 2004 році, дехто – як силове захоплення влади порівняно невеликою групою людей, інші – як щось середнє між цими варіантами. Ясно одне – без підтримки широких верств населення ніякої революції не буде, хоча в цьому об'єктивно зацікавлені близько 90% наших громадян.
Враховуючи ту обставину, що позапарламентська опозиція розпорошена на багато течій, рухів, організацій, тобто – ідеологічно і організаційно, надзвичайно велике значення має процес об'єднання цих людей. Результатом такого об'єднання може бути тільки громадський рух, який поставить собі за мету реалізацію небагатьох життєво важливих положень. Дехто вважає, що це – лише відсторонення від влади Януковича і К0. Але, така думка підсовується тими, хто розраховує «осідлати» революційний процес згідно тези «роблять революцію романтики, а користуються її плодами – негідники». Щонайменше, серед завдань руху має бути і встановлення нових, вигідних українському суспільству, а не тільки купці нуворишів, «правил гри». В Україні значна частина суспільства не довіряє жодній з партій, тому логічно будувати такий рух на позапартійних принципах. Спроба якоїсь партії чи кількох партій керувати таким рухом невідворотно сильно зменшить його масовість. Це не означає, що член політичної партії не може бути учасником такого руху – він має тут представляти себе, а не ту чи іншу «політичну силу».
Підсумовуючи сказане, потрібно сказати наступне:
1. Жахлива ситуація в соціальній і гуманітарній сферах визначається станом економіки. Олігархи не зацікавлені в її реформуванні – їм добре й так.
2. В монополізованій економіці немає внутрішніх стимулів для розвитку виробництва, олігархи десятиліттями можуть нею не займатись – ресурсів у них достатньо; малий і середній бізнес, населення не можуть чекати десятиліттями – їх внутрішні резерви ресурсів близькі до вичерпання;
3. В силу того, що виразником інтересів олігархів є Віктор Янукович, який, ставши Президентом, узурпував владу в Україні, необхідною умовою позитивних змін є ліквідація його режиму та існуючої системи влади;
4. Враховуючи ту обставину, що зміна влади в Україні неможлива в рамках демократичних процедур, необхідно прикласти щонайбільше зусиль для організації широкого громадського руху – лише кілька мільйонів людей на вулицях Києва та інших міст можуть бути гарантами повалення режиму.
5. Першим кроком у створенні такого політичного проекту (широкого громадського руху) могла б стати зустріч представників різних громадських організацій, рухів, неформальних груп і просто активних людей, які не сприймають існуючий режим. Тому, пропозиція ініціювати їх зустріч видається логічним кроком на шляху створення реального інструменту для змін в Україні. Мета такої зустрічі – узгодження позицій учасників руху і прийняття його політичної програми. Її проведення стане сигналом для українського суспільства про перехід до системних активних дій проти існуючого режиму.
Микола Осіпчук
P. S. Пропозиція провести таку зустріч вперше була озвучена на Народному Віче «Громадянська єдність», який проходив 5 травня цього року у Дніпропетровську. Вона була підтримана групою патріотів, які входять до громадської організації «Спільна справа», а також до деяких козачих організацій. Попередньо, було прийнято рішення назвати таку зустріч «Перший Січеславський Збір українських патріотичних сил» і провести її орієнтовно 26 травня цього року у Новомосковську (25 км від Дніпропетровська). Запрошуємо всіх, хто зацікавлений в позитивних змінах в Україні, і готовий активно діяти для того, щоб вони стали реальністю.
Контакти: leleka.np@gmail.com, svf2011@ukr.net телефони: 050-933-42-79 (Микола Осіпчук, телефонувати краще ввечері), 991760103 (Сергій Філіпенко).
Немає коментарів:
Дописати коментар