Риторичне питання, відповідь на яке лежить на поверхні буття, наче пил на старому роялі.
На моє глибоке переконання, суть існуючої проблеми знаходиться в кожному з нас окремо взятому індивідуумі – частині суспільства.
Аналізуючи історичні події і співставляючи їх з сьогоденням, починаєш розуміти, наскільки уражене суспільство хворобою безвідповідальності та байдужості за своє майбутнє, майбутнє своїх нащадків і, тим більше, майбутнє своєї країни. І не варто звинувачувати лікаря в своїх особистих вроджених хворобах, бо медицина тут безсила.
Кожному, окремо узятому індивідууму, не вистачає віри, прагматизму і тверезого мислення, задля досягнення спільної мети. Коли приходить час зробити виважений, рішучий крок вперед, багато хто з нас в кращому випадку залишається стояти на місці (осторонь), в гіршому – робить два кроки назад.
На передодні парламентських виборів, на мою думку, лише ВО «Батьківщина» та партію «Удар» умовно можна вважати опозиційними силами, все інше – провладний неліквід. Але не відомо, скільки чергових зрадників-тушок пройде за квотами умовних опозиціонерів.
Новоявлені провладні «опозиціонери», вискубуючи волосся на своїх головах, наперебій змагаються у риториці всезнавства і всерозуміння складної ситуації в країні. І у кожного є свій бабусин рецепт лікування суспільної хвороби. Псевдоекономістка намагається тягнути країну «вперед», псевдонаціоналіст – «вбік», ліберал-індустріалізатор «на фронт», а вчорашня «сильноукраїнка» – «в партизани». Кожен намагається грати свою окрему партію, смикаючи кожен своїм смичком по оголених струнах (нервах) одного і того ж альту (суспільства). Але, за цим музичним гармидером прослуховується одна спільна мелодія – похоронний марш. Похоронний марш за Україною, яку вони всі разом тягнуть на цвинтар, до вже виритої глибокої ями.
Останнім часом з’явилося бажання викинути з балкону свій телевізор, який, навіть у знеструмленому стані, голосом вурдалака, якому щойно забили осиковий кілок у груди, віщує про нові економічні перспективи. Це така нова «королевська» фішка, яку без здригання не можливо бачити і чути. І це тільки початок. Що вони ще придумають у найближчому майбутньому - не важко здогадатися.
А де ж патріоти? А «патріоти» у вишиванках сховалися по кущах. Святкують свята і з зацікавленням, спостерігаючи з кущів за перебігом подій, питають: «А, чи ще не вмерла Україна? А, чи ще не згинули наші вороженьки, як роса на Сонці?». Ні, не згинули. А навпаки розмножуються, плодяться, клануються завдяки вашій толерантній ліберальній позиції.
З висоти лелечиного польоту, спостерігаю за тераріумом обласного осередку одного провладного партійного проекту, майбутнього учасника парламентських перегонів. Здавалося б, кожен член партії зробив свідомий і виважений вчинок при вступі у партію. Кожен самостійно і свідомо дійшов до тієї думки, що треба щось робити, для того, щоб щось змінити. Але - це мої «рожеві окуляри». Наяву, це безлике, сопливе членство, схоже на гнойових хробаків, спостерігаючи за проявами явної політичної корупції, вимагає ще більш переконливих доказів (можливо, кілок на голові…).
Ця розрізнена, безструктурна аморфна маса, мусить зрозуміти і розділити всю ту відповідальність мовчазного сприяння майбутнім політичним зрадам. З такими, Україну не збудуєш. Тому, й живемо у багні.
Далі буде…
Сергій Філіпенко
ДЖЕРЕЛО: http://lelekanews.blogspot.com/2012/04/blog-post_14.html
На моє глибоке переконання, суть існуючої проблеми знаходиться в кожному з нас окремо взятому індивідуумі – частині суспільства.
Аналізуючи історичні події і співставляючи їх з сьогоденням, починаєш розуміти, наскільки уражене суспільство хворобою безвідповідальності та байдужості за своє майбутнє, майбутнє своїх нащадків і, тим більше, майбутнє своєї країни. І не варто звинувачувати лікаря в своїх особистих вроджених хворобах, бо медицина тут безсила.
Кожному, окремо узятому індивідууму, не вистачає віри, прагматизму і тверезого мислення, задля досягнення спільної мети. Коли приходить час зробити виважений, рішучий крок вперед, багато хто з нас в кращому випадку залишається стояти на місці (осторонь), в гіршому – робить два кроки назад.
На передодні парламентських виборів, на мою думку, лише ВО «Батьківщина» та партію «Удар» умовно можна вважати опозиційними силами, все інше – провладний неліквід. Але не відомо, скільки чергових зрадників-тушок пройде за квотами умовних опозиціонерів.
Новоявлені провладні «опозиціонери», вискубуючи волосся на своїх головах, наперебій змагаються у риториці всезнавства і всерозуміння складної ситуації в країні. І у кожного є свій бабусин рецепт лікування суспільної хвороби. Псевдоекономістка намагається тягнути країну «вперед», псевдонаціоналіст – «вбік», ліберал-індустріалізатор «на фронт», а вчорашня «сильноукраїнка» – «в партизани». Кожен намагається грати свою окрему партію, смикаючи кожен своїм смичком по оголених струнах (нервах) одного і того ж альту (суспільства). Але, за цим музичним гармидером прослуховується одна спільна мелодія – похоронний марш. Похоронний марш за Україною, яку вони всі разом тягнуть на цвинтар, до вже виритої глибокої ями.
Останнім часом з’явилося бажання викинути з балкону свій телевізор, який, навіть у знеструмленому стані, голосом вурдалака, якому щойно забили осиковий кілок у груди, віщує про нові економічні перспективи. Це така нова «королевська» фішка, яку без здригання не можливо бачити і чути. І це тільки початок. Що вони ще придумають у найближчому майбутньому - не важко здогадатися.
А де ж патріоти? А «патріоти» у вишиванках сховалися по кущах. Святкують свята і з зацікавленням, спостерігаючи з кущів за перебігом подій, питають: «А, чи ще не вмерла Україна? А, чи ще не згинули наші вороженьки, як роса на Сонці?». Ні, не згинули. А навпаки розмножуються, плодяться, клануються завдяки вашій толерантній ліберальній позиції.
З висоти лелечиного польоту, спостерігаю за тераріумом обласного осередку одного провладного партійного проекту, майбутнього учасника парламентських перегонів. Здавалося б, кожен член партії зробив свідомий і виважений вчинок при вступі у партію. Кожен самостійно і свідомо дійшов до тієї думки, що треба щось робити, для того, щоб щось змінити. Але - це мої «рожеві окуляри». Наяву, це безлике, сопливе членство, схоже на гнойових хробаків, спостерігаючи за проявами явної політичної корупції, вимагає ще більш переконливих доказів (можливо, кілок на голові…).
Ця розрізнена, безструктурна аморфна маса, мусить зрозуміти і розділити всю ту відповідальність мовчазного сприяння майбутнім політичним зрадам. З такими, Україну не збудуєш. Тому, й живемо у багні.
Далі буде…
Сергій Філіпенко
ДЖЕРЕЛО: http://lelekanews.blogspot.com/2012/04/blog-post_14.html
Немає коментарів:
Дописати коментар